Можемо назвати два періоди, протягом яких особливо активно проявився антиосадницький рух у середовищі українського селянства на Волині. Перший з них – 1923 – 1924 рр., пік колонізації, що призвело до створення озброєних селянських загонів, які мали на меті нищення майна польської шляхти та цивільних і військових колоністів. Другим періодом, коли далі зростало невдоволення поміж селян, що викликало напруження і навіть переляк серед колоністів, був 1928 р., саме напередодні виборів [31].
Для керівництва справами осадників створили 20 липня 1923 р. «Союз осадників», який тільки за рік діяльності об’єднав у південно-східних воєводствах 10260 польських колоністів. Низові організації цього союзу були в усіх воєводських центрах Східної Галичини й у 41 повіті з гуртками на місцях [32]. «Союз осадників» разом з такими військовими і напіввійськовими організаціями, як «Стрілець», «Польська організація», «Союз легіонерів», «Союз офіцерів резерву», «Організація військової підготовки» та ін. виступав активним провідником великодержавної антиукраїнської політики на західноукраїнських землях. У розпорядженні від 2 липня 1923 р. львівський воєвода зазначив, що «умовою затвердження всього польського на кресах є польська мова і костьол» [33].
Найбільше загострились україно-польські відносини у 1930 р., коли в середині липня селами Галичини прокотилася хвиля пожеж. Знову ж таки основними об’єктами були маєтки польських землевласників та господарства колоністів. Міністр закордонних справ Польщі Ф. Склавой-Складовський 9 січня 1931 р. визнав у сеймі, що пожежі в маєтках польських поміщиків – це нищення осередків польського панування в українських землях; підпали осадницьких господарств – засіб залякування колоністів від набуття землі у південно-східних воєводствах. Із 191 зафіксованого випадку непокори польським властям 172 припадало на підпали маєтків осіб польської національності. Характерним було те, що найбільше пожеж спалахнуло в повітах, де активно функціонували українські гімназії або сильні культурні та спортові організації: «Просвіта«, «Луг», «Сокіл», «Пласт» [34]. На їхню діяльність мала великий вплив ОУН, яка з часу створення звернула пильну увагу на надзвичайно важливе й водночас дуже пекуче для широких мас населення земельне питання, «яке могло дати їй нагоду зреволюцінувати ті маси». Саме проти колонізації ОУН провела у 1930 р. саботажну акцію спалювання польських дворів і скирт збіжжя та сіна. Мета цього була очевидна: стероризувати колоністів, примусити їх «покинути свої посілості в нашій дільниці і виїхати на захід». Саме це підтверджувала й «Газета Варшавська», пишучи: «Український терор ставить собі дуже ясні завдання. Польських дідичів треба стероризувати на те, щоб не продавали землі в польські руки, щоб тримали українську службу та щоб не перешкоджали українському сепаратизмові опановувати діячів тієї служби. Польським колоністам треба насильством збридити життя в Східній Галичині та примусити їх покинути цю землю» [35].
Кульмінаційний момент масових антипольських виступів у західноукраїнському селі, які урядовці назвали «саботажницькою акцією», настав у вересні, коли селяни робили до 18 підпалів щодоби. Усього з липня до листопада включно 1930 р. в трьох південно-східних воєводствах було зафіксовано 218 актів саботажу, в т. ч. у липні – 28, серпні – 55, вересні – 101, жовтні – 26, у листопаді – 8 [36].
Селянськими виступами були охоплені 27 повітів Східної Галичини. Найбільшу кількість актів саботажу зареєстровано у повітах: Львівському – 26, Тернопільському – 18, Підгаєцькому – 16, Бережанському – 15, Рогатинському – 13, Бібркському – 12 [37]. Далі пожежі перекинулися до Луцького, Горохівського, Дубнівського, Кременецького повітів Волині.
Основними об’єктами нападів залишалися маєтки польських поміщиків та осадників. Із загальної кількості актів саботажу, вчинених у серпні – вересні того ж 1930 р. на території Східної Галичини, підпали у маєтках польських поміщиків становили 53,2 відсотка, осадників і представників місцевої влади – 26, 9 відсотка [38].
Уряд Ю. Пілсудського відповів на селянський рух жорстокою «пацифікацією» (втихомиренням). Для координації каральних операцій проти непокірних західноукраїнських селян до Львова прибули представники Міністерства внутрішніх справ Польщі Пєрацький і Сухенек-Сухецький.
Пацифікації передувала підготовка громадської думки через засоби масової інформації, які вели «завзяту компанію »за самооборону» польського елементу на «кресах», робили шум і галас з приводу фактичної шкоди від саботажів, насичували атмосферу нещасної землі галицької бацилами ненависті до всього українського і, на кінець, жонглювали погромницькими кличами. Польська антиукраїнська агітація при тім нотує, очевидно, чимраз менше дійсних фактів підпалу, а далеко більше невдалих спроб підпалювання польського приватного добра. При освітлюванню невдалих спроб ця преса не забуває в кожному окремому випадку дати «наглядний» доказ про те, що підпалу хотіли доконати «гайдамаки». Цим неспірним непохитним доказом є на її думку, неминучо пляшка нафти чи бензини чи якогось іншого запального плину з незмінною коробкою сірників» [39].
З кінця серпня 1930 р. у 16 повітів Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств, найбільш охоплених селянськими заворушеннями, уряд кинув 5 полків уланів, каральні загони поліції, прикордонної охорони і жандармерії. Тільки протягом останньої декади вересня поліцейські підрозділи провели 17 облав [40].
Пацифікаційну акцію виконували так. Військовий підрозділ прибував до населеного пункту і наказував видати підозрілих осіб. Із села нікого не випускали. Після цього військові починали обшук, якому підлягало все: помешкання, господарські будівлі, скирти і стіжки, запаси збіжжя. «Поліція під претекстом розшуків зброї чи нелегальної літератури», – згадують емігранти з Бережанського повіту Тернопільського воєводства, – переводили по всіх господарствах у селі обшуки-ревізії такі докладні, що перевертають стоги збіжжя, розшивано стріхи на хатах та інших будівлях. Польські кавалеристи наказували давати на підстилку коням снопи непомолоченого збіжжя, для їди овес, а для себе харч і неабиякий – м’ясо, печені кури, гуси, масло, білий хліб… Забирали копами яйця – єдину сільську валюту. По кількох днях такої гостини село примушувано давати поліції ще й підводи та відвозити «гостей» у сусіднє село» [41].
Жорстока пацифікація захопила населені пункти Зборівського, Теребовлянського та інших повітів. У Теребовлянському повіті найтяжчим і найбрутальнішим пацифікаційним акціям було піддано с. Глещави. Тут окупанти знищили читальню «Просвіти», пограбували кооператив, підпалили господарські будівлі Івана Коломійця – голови товариства «Луг», катували мешканців [42].
На території Східної Галичини поляки вдалися до каральних експедицій у 450 гмінах. У Підволочиському повіті великих знущань зазнали жителі с. Гнилички. Першого дня відділ спеціальної поліції нищив майно українських селян, розкидав збіжеві стіжки, зруйнував читальню, кооперативну крамницю. Наступного дня удосвіта село оточив відділ уланів 22-го полку. На майдан зігнали всіх мешканців села, з-поміж яких назвали 13 осіб, котрі значилися в окремому списку. Дехто встиг заховатися й так уникнути страшної участі. Названих осіб загнали до громадської канцелярії і наказали їм принести музичні інструменти й грати увесь день. Надвечір у них забрали інструменти, декого звільнили, а решту піддали немилосердному катуванню. Подібна акція була проведена і в с. Гущанки [43].
Під час пацифікації у трьох воєводствах Східної Галичини – Львівському, Станіславівському і Тернопільському – було вилучено: карабінів – 1208, револьверів – 735, іншої вогнепальної зброї – 460 одиниць, багнетів – 714, шабель – 82, а також багато пороху, вибухових матеріалів, двадцять три вози різного спорядження, петард для підпалів, ножиць для різання дроту. За офіційною статистикою, всього було затримано 1239 осіб, з них звільнено 596, інших віддано до суду. Серед затриманих було: студентів навчальних закладів – 220, учнів середніх шкіл – 360, селян – 510, ремісників – 120, робітників – 45, урядових чиновників – 90, торговців – 6, представників інших професій – 217 [44]. Ці дані навів у виступі міністр закордонних справ Польщі Ф. Славой-Складовський на пленарному засіданні сейму 9 січня 1931 р.
Тим часом пацифікація привернула увагу закордону. У Лізі Націй українське питання мав розглядати Комітет Трьох. Але міжнародні чинники дуже хотіли, щоб проблеми між українцями і поляками розв’язались як внутрішні справи. Польські ж урядовці поводилися так, ніби знали, що справа вирішиться на їх користь. Коли на адміністративній комісії 20 січня 1931 р. обговорювали питання «пацифікації», то було ухвалено рішення, що дії уряду справедливі, а тому нема необхідності створювати комісію [45]. Поляки вкотре показали повне ігнорування української проблеми. Польському режимові йшлося не стільки про покарання винуватців, скільки про тероризування українського населення. Доказом цього можуть служити села, де не було ніяких підпалів чи будь-яких інших антипольських вчинків, а польські карні експедиції їх не обминули (напр., с. Чернелів-Руський Тернопільського повіту, с. Швейків Тернопільського повіту та багато інших) [46].
Але наслідки пацифікації були цілком протилежними тим, на які сподівався польський уряд. Пацифікація ще більше посилила ненависть українців до Другої Речі Посполитої, сприяла дальшій консолідації національно-визвольних сил краю. Це визнавали депутати сейму від УНДО: «Внаслідок військово-поліцейської акції відносини у воєводствах з українським населенням загострилися до небувалого раніше ступеня. Замість знищення або послаблення революційних елементів вони зараз зросли в силі, одержали підхожу моральну основу» [47].