Загальна матеріальна шкода, заподіяна пацифікацією, досягла кількох мільйонів злотих, але польський уряд нічого не відшкодував українським селянам. З часу «великої» пацифікації до кінця існування польського режиму час від часу повторювалися «менші» пацифікації, у двох – трьох селах, як було у Бережанському повіті Тернопільського воєводства [48].
І надалі напруга в стосунках між українцями та поляками не спадала, про що свідчать численні донесення повітових староств. Так, староста Збаразького повіту 19 березня 1931 р. повідомив воєводську адміністрацію про те, що у с. Заруддя місцеві селяни побили коменданта польської організації «Стшелець» Стефана Гузара. Бродівський староста в доповідній записці поскаржився на зростаюче загострення стосунків у повіті на національному ґрунті між місцевим населенням і колоністами. Копичинський староста сповістив 21 липня 1931 р., що в с. Городниця сталася бійка між селянами і польськими осадниками. З Бучацького староства надходили повідомлення про підпали скирт та будівель польських поміщиків і колоністів. Зокрема, про підпали в Нових Петликівцях скирт жита, що належали полякові Коритовському, якому завдано збитків на 3250 зл. У с. Циганах Борщівського повіту між членами українського товариства «Сокіл» і польського «Союзу стрільців» сталася бійка. Причому, з боку «Сокола» брало участь 400 осіб, озброєних палками і камінням [50].
Слідче управління Теребовлянської повітової команди держполіції, повідомило, що навесні 1931 р., почали зростати випадки сутичок між українцями і поляками, а особливо випадки побиття членів «Союзу стрільців». Зокрема, в с. Шутроминці Заліщицького повіту стався такий випадок. Ось як згадує про це Богдан Стефанович: «Польських організацій в селі не було, бо не було польських родин, але організували організації «Стшельців» по деяких і наших селах і містечках; з ними прийшло до несподіваної зустрічі на свято Покрови 1931 р. Вийшовши з церкви після Богослужіння, ми, луговики, 28 хлопців, вибрались на празник до сусіднього села Ниркова. Але, підійшовши до громадської площі, т. зв. толоки, в Ниркові, застали на ній поверх сотні стшельців з усього Товстенського району, що відбували там вправи з рушницями. Ми оформились у чвірки і помарширували, співаючи стрілецьку пісню. «Стшельці», почувши нас [...] посунули до дороги, кудою ми йшли, і із польською лайкою: «хамська банда» та ще поганішими словами кинулись на нас з рушницями, що були без набоїв. Та це тривало кілька мінут часу, як кожний із нас вже мав у руках рушницю, вирвану з рук стшельця. Проте чисельна польська перевага (4:1) загрожувала нам. На наше щастя, на поміч прибігли нирківські луговики, почалась навіть стрілянина, поляки пустились в розтіч. Але жертви сутички були: на нашому боці двох мали розбиті голови, один зламану руку, один зламану ногу, а серед поляків ще більші втрати. До того ж сам комендант стшельців пан Міллер із Заліщиків у результаті сутички до трьох днів помер у лікарні в Заліщиках. Коли ми вирушили із празника до свого села, чекала вже на нас поліція, що повела нас на «постерунок». Там тримали нас на допитах у підвалі три дні без каплі води. Незважаючи на побої, не довідалися від нікого, ані хто був «комендантом», ані хто стріляв» [51].
Подібна інформація надходила з Чортківського, Золочівського, Тернопільського та інших повітів. З цього приводу Тернопільська команда держполіції видала розпорядження про детальне розслідування подібних конфліктів між українцями і поляками, де, зокрема, йшлося: «Останнім часом збільшилась кількість сутичок на політичному ґрунті між поляками і русинами, а ще більше випадків побиття членів «союзу стрільців». Комендант поліції наказав кожен такий випадок у повітах фіксувати, розслідувати і винних у цих акціях карати [52].
Перша половина 1930-х років прийшла під знаком озброєних селянських повстань, що виникали як у Галичині, так і у Волинському воєводстві. Серед них – Ліське повстання, в якому взяло участь понад 30 тис. селян Ліського, Турківського, Сяноцького та Добромильського повітів. У липні 1932 р. розгорілося повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському і Луцькому повітах, де загони селян нападали на поміщицькі маєтки, господарства осадників, поліцейські дільниці, розправлялися з представниками польської адміністрації, поліцейськими та військовими патрулями. Авторитарний режим Ю. Пілсудського фактично ввів воєнний стан у районах, охоплених селянським рухом, кинувши на його придушення регулярні військові частини.
Продовжували виникати і локальні конфлікти, сутички та бійки між місцевим населенням і польськими осадниками, що зайвий раз служило доказом ворожих стосунків між ними. Знаходимо ці факти в донесенні Бережанського повітового старости про конфлікт у с. Куропатники, який виник з приводу парцеляції земельної ділянки, що дісталася полякам. Траплялися випадки знущання над державною польською символікою, як у с. Струсові Теребовлянського повіту. Теребовлянське повітове староство повідомило про те, що тривають підпали як поміщицьких маєтків, так і господарських будівель польських колоністів. У Тернопільську воєводську адміністрацію надходила інформація про зіткнення між польською і українською молоддю у Підгаєцькому повіті [53]. У квітні 1936 р. Міністерство внутрішніх справ Польщі видало розпорядження про створення спеціальних поліцейських відділів для придушення опору польським властям, ліквідації конфліктів між українцями і поляками. Відділам було дозволялено в окремих випадках застосовувати і вогнепальну зброю [54].
У цей час зародилася нова форма боротьби – антиколонізаційні віча. Одне з них відбулося 30 листопада 1936 р. в Зборові. Зібралося 500 селян, представників інтелігенції та духовенства. З критикою політики парцеляції та колонізації виступив посол Степан Білик. Віче прийняло резолюцію, у якій вимагало: «а) Переведення парцеляції в користь місцевого хліборобського населення; б) Припинення інструкцій і розпорядків про неподавання землі українцям та віддавання її польським колоністам; в) Признання концесії на Український парцеляційний банк; г) Припинення дотацій на військову і цивільну колонізацію і справедливого розподілу кредитів на купівлю землі, комасацію та меліорацію». Подібні віча відбулися 13 грудня 1936 р. в Сервирах, 20 грудня у Білоголовах і 27 грудня у Білківцях [55].
Складні й напружені українсько-польські відносини, невирішені проблеми українського села не могли не турбувати широкі українські політичні та громадські кола. Наприкінці жовтня 1936 р. з ініціативи УНДО у Львові в залі «Української бесіди» відбулося зібрання представників політичних, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, профспілкових організацій за участю міщан, селянства і робітництва з метою висловити ставлення до урядової національної політики і сказати «своє слово в обороні рідної землі». У «Резолюції земельних справах», яку прийняли на цьому зібранні, було вказано на те, що «український селянин не зможе набути землі, що при проектованій на кольонізацію велику мірку парцеляції великої земельної власности, на розпарцельованих землях осяде спроваджений з заходу кольоніст. Така політика мусить довести на нашій перенаселеній до краю території до зубожіння селянського стану, до загострення селянської боротьби. Взагалі у земельній справі, коли йде про український нарід, панує велика агресивність польського громадянства і довільність уряду з нехтуванням господарських і соціальних умовин українського села та політична нетерпимість проти інтересів української нації. При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі» [56].
Акції протесту зразу ж викликали реакцію урядових властей. Тернопільський воєвода 5 січня 1937 р. видав циркуляр під назвою «Українська кольонізаційна акція – протидіяння» під грифом «Таємно», в якому, звертаючись до повітових староств, застеріг: «Протестна екція проти кольонізаційних плянів у Східній Малопольщі, що її почало УНДО, довела не тільки до великого вічевого посилення, але й до розполітикування широких мас української спільноти». Тому: «З метою загальмувати аж ніяк не бажану акцію розполітикування мас місцевими агітаторами і демагогами на зборах, скликуваних під прикриттям інших цілей, доручаю Пану Старості негативно ставитися до публічних і протикольонізаційних зборів, що їх скликують українська кооперація, товариство «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Рідна школа», українські руханково-спортові товариства «Великий луг», українські руханкові товариства «Сокіл» і «Союз українок», і протидіяти такими способами: а) Забороняти наперед зголошені до відома Пана Старости публічні збори. б) Доручити органам публічної безпеки розв’язувати збори, тому що вони наслідком нарад у протикольонізаційних справах, переступають статутовий засяг діяння. в) Попереджувати… , що коли надалі будуть заніматися антикольонізаційними справами на сходинках і загальних зборах ..., влада витягне з того висновки…» [57].
Через три дні Тернопільський воєвода А. Білик видав ще один подібний циркуляр на підставі отриманої від редехівського старости інформації про антиколонізаційну акцію, яку готувала ОУН.
У документі йшлося про те, що члени ОУН повинні зібрати в кожному селі щонайменше по 10 осіб і прийти з ними визначеного дня до повітового міста. Хто має зброю, повинен взяти її з собою. Далі йшлося про те, що повинна бути заорганізована маніфестація біля будинку, де розміщене повітове староство і яка повинна закінчитися піснею «Не дамо землі мазурам». Під час співу – кидати каміння у вікна староства, а на випадок втручання поліції, стріляти, щоб недопустити арештів. У зв’язку з цим воєвода доручив старостам уважно стежити за всякими проявами, які могли б вказувати на спробу організації таких демонстрації і негайно повідомляти його про це [58].