Анексією західних земель України та міжнародним визнанням східних кордонів Польщі польський уряд виконав основну частину «інкорпораційної» програми ендеків. Другою частиною цієї програми було створення однонаціональної держави шляхом полонізації та асиміляції непольського населення. З метою доведення, що на території Східної Галичини і Західної Волині українці не становлять більшості, а поряд з німцями, чехами та євреями є однією з національних меншин, було проведено адміністративний поділ завойованих земель. Зокрема, до Львівського воєводства на заході прилучили 9 етнічно польських повітів, що надало престижному воєводству справді переважно польського характеру. Отже, тепер «інкорпорація», тобто включення західноукраїнських земель до складу Польщі, стала явищем цілком логічним, і всі розмови про автономію виявилися зайвими. За такою логікою, у Польщі жили лише поляки, а Східна Галичина – це «Східні Креси», «Малопольща Східна».
Ю. Пілсудський і його соратники з Польської партії соціалістичної (ППС) були прихильниками «федералістичної» концепції, що окреслювала Польську державу в кордонах 1772 р. Пілсудчики виношували ідею прометеїзму – визвольної місії поляків стосовно народів, яких гнобила царська Росія. За цією концепцією сильній Росії планувалось протиставити сильну федеративну Польщу, в якій би національні меншини утворили окремі територіальні одиниці, що становили б складові частини Речі Посполитої.
Це була утопічна ідея, яка не мала шляхів розв’язання, незважаючи на всі спроби її реалізації під час київського походу 1920 р., оскільки не враховувалися нові політичні реалії. Однак порівняно з правими польські соціалісти виробили більш гнучку і далекоглядну політику. Провідні діячі ППС бачили, що старими методами опанувати ситуацію в Західній Україні неможливо і пропонували нові засоби зміцнення польської влади. Зокрема, в травні 1919 р. фракція ППС у сеймі винесла на обговорення проект територіальної автономії для національних меншин. На перших порах цей проект підтримала навіть партія націонал-демократів, хоча реакція Р. Дмовського, лідера ендеків, у той час глави польської делегації на переговорах у Парижі з державами Антанти, була послідовною й однозначною: »Діапазон цієї автономії не може бути більшим від тієї, яку Галичина мала в австрійській державі» [9].
Незважаючи на те, що пропозиція пепеесевців була втілена в урядовому проекті так званої «воєводської автономії», який сейм ухвалив 26 вересня 1922 р., і який набрав чинності закону, його так і не втілили в життя. Йшлося радше про дипломатичний демарш напередодні остаточного вирішення долі Східної Галичини на конференції послів західних держав 14 березня 1923 р.
Як пізніше справедливо писав часопис «Громадський голос»: «За останні 12 років проводили польські соціалісти на українських землях політику, суперечну власним деклараціям. На місцях польські соціалісти хочуть в гурапатріотизмі перегнати ендеків. Вони думають, що вже розв’язують українське питання, коли іменують одного українця урядником каси хворих чи секретарем у профспілковому союзі».
Українську національну проблему ендеки розв’язували з позиції концепції однонаціональної держави, спираючись при цьому на два припущення: привабливість польської культури, яку непольське населення буде з готовністю переймати, з одного боку, з іншого – слабкість національно-визвольного руху, який не буде здатний протистояти польському натискові.
Концепція як націонал-демократів, так і пепеесівців цілком вписувались у польську політико-державну доктрину, яка, на думку вчених, мала три головні складові частини [10].
Перша – імперіалізм, гаслами котрого була формула «від можа до можа» («від моря до моря») та «огнєм і мєчем» («вогнем і мечем»). Цю ідеологію ще у XVI ст. створив польський історик єпископ М. Кремер. Він стверджував, що більша частина Русі, – Поділля (яке у польських авторів сягало чомусь Чорного і навіть Азовського морів) та Полісся – споконвіку належала Польщі, що нібито вона здобула його від міфічних язигів – іранців. Пізніше ці землі, на думку польських істориків, були відторгнуті від Польщі, й лише під час Люблінської унії (1569 р.) вона їх собі повернула. Ця ідея «історичної Польщі» глибоко засіла у свідомості багатьох польських політиків, ідеологів, учених. Вона ще поєднувалася з ідеєю польського культуртрегерства («культурної місії»). А це передова культура, й оскільки бунтівне українське населення добровільно її не сприймало, то цю культуру насаджували «огнєм і мєчем».
Друга складова – специфічно польська модель католицизму у формі так званого антемуралє (передмур’я). Суть її в тому, що «польське» християнство є нібито форпостом християнства проти нехристиянства й антихристиянського варварства. При цьому східну межу християнського світу проводили вздовж лінії контактів католицизму і православ’я. Польща, як відомо, ніколи не межувала з мусульманським світом – їх завжди розділяла християнська (православна, а потім греко-католицька) Україна. Тому прокладання християнського «муру» по східній етнічній польській межі на практиці призводило до брутальної католизації України тим же «огнєм і мєчем».
І, нарешті, третя складова – оригінальний польський расизм, що знайшов відображення у формі так званого сарматизму. Згідно з ідеологією сарматизму, магнатсько-шляхетська верхівка польського суспільства наділена особливими аристократичними панівними рисами, успадкованими від сарматських (іранських) предків. Сарматизм натомість трансформувався в ідею особливого шляхетського і шляхетного народу, доповнився ідеологією шовінізму, національної вищості поляків над українцями. Офіційна політика польської держави у минулому й особливо у першій половині ХХ ст. була спрямована на реалізацію даної доктрини. Це, зокрема, окупація Східної Галичини і Західної Волині, невиконання ухвали Ради послів (1923 р.) про автономію Галичини, культурна й освітня дискримінація корінного українського населення, протиправні дії (наприклад, пацифікація, тюрми й табори, стимулювання осадництва і т. і.).
У період повоєнної стабілізації, який тривав до рішення Ради послів 14 березня 1923 р., коли західні держави продовжили обговорювати статус Східної Галичини, польський уряд діяв так, начебто західноукраїнські землі були цілком польським краєм, підпорядковуючи собі політичне, економічне і культурне життя українців. Для трьох східногалицьких воєводств – Львівського, Станіславівського і Тернопільського – був прийнятий термін Malopolska Wshodnia (Східна Малопольща). Волинське і Поліське воєводства означили як Kresy Wschodnie – Східні Креси. Східна Малопольща і Східні Креси разом називалися Східними землями [11].
У січні 1920 р. в Східній Галичині були скасовані всі органи місцевого самоврядування – галицький сейм і його виконавчий орган – крайовий комітет, повітові та громадські ради. Влада повністю належала командуючому військами та генеральному делегатові від польського уряду, а на місцях – урядовим комісарам.
У вересні 1921 р. територія Східної Галичини й Західної Волині, як і всієї Польщі, була поділена на воєводства: Львівське, Станіславівське, Тернопільське і Волинське.
Із 1924 р. польський уряд почав послідовну ліквідацію місцевих органів самоврядування і вже до січня 1926 р. в Східній Галичині було розпущено близько 80 відсотків сільських і майже всі повітові та ґмінні ради.
Для зміцнення окупаційного режиму в Східній Галичині польські власті застосовували політику дискримінації українського населення в господарсько-економічній діяльності, полонізуючи державно-адміністративний апарат шляхом звільнення під різними приводами з роботи службовців і робітників української національності. Звільняли українців з роботи насамперед на залізничному транспорті, на пошті, телеграфі. Так, частка службовців греко-католицького віросповідання у Галичині становила 15,6 відсотка від загальної кількості, робітників на транспорті – 27,1, у промисловості – 30,2, в аграрному секторі – 63,8 [12]. Політичні процеси у Волинському воєводстві визначалися заходами Варшави, спрямованими на інкорпорацію Західної Волині до Другої Речі Посполитої. Польща не зустріла тут такого потужного опору, який чинила українська громадськість у Східній Галичині. Далися взнаки успадкована з імперських часів політична аморфність місцевого українства, низький рівень його національної свідомості. З метою ізоляції Західної Волині від Східної Галичини створили так званий «сокальський кордон», що мав відмежовувати українське населення Волині від східногалицького й узаконити відмінність національної політики в цьому реґіоні. Було поставлене завдання не допустити розповсюдження періодичних видань із Східної Галичини, поширення діяльності східногалицьких партій чи організацій.
Серед інших дискримінаційних антиукраїнських заходів чільне місце займало проведення аграрної реформи і безпосередньо пов’язаної з нею аграрної колонізації – створення у Східній Галичині й Західній Волині цивільних та військових сільськогосподарських осадницьких господарств.
Попри всі політичні катаклізми, яких зазнало українське населення в результаті розпаду Австро-Угорської та російської імперій, соціально-економічні умови їхнього життя були вкрай важкими. Землі, які населяли українці, залишались аграрними окраїнами. Внаслідок військових дій на території Галичини і Волині в роки Першої світової та польсько-української воєн сільське господарство Західної України зазнало значних збитків, до того ж, йому були властиві, як і для всієї Польщі, феодальні пережитки, в основі яких лежало зосередження значної земельної власності у незначної частини земельних магнатів і без- та малоземелля переважної більшості українського селянства. За даними перепису 1921 р., із 3,26 млн. господарств 2,1 млн. мали 4,5 млн. га, тоді як 19 тис. господарств земельних власників належало 13,6 млн. га. Питома вага малоземельних селянських господарств площею до 5 га становила 64 відсотки [13].