Економічно і культурно облаштовані осадницькі поселення повинні були слугувати стимулом для подальшої колонізації, засвідчити вищість польської культури і міцність польського режиму.
Українська парламентська репрезентація виступила проти поселення військових і цивільних осадників у Західній Україні. У червні 1923 р. голова УПР С. Підгірський виступив з промовою, в якій рішуче засудив закони польського уряду, що обмежували національні праваукраїнців. Щодо аграрної колонізації він, зокрема, сказав: «Польща завдає кривди українським селянам, коли забирає землю під осадництво і колонізацію, землі, які насправді належать їм». С. Підгірський закликав припинити створення польських осадницьких господарств [30].
Однак сейм не прислуховувався, і колонізація тривала. Прикладом колонізаційних процесів і планів надалі міг служити опус С. Комарницького, чиновника міністерства землеробства, під назвою «Про колонізацію Східної Малопольщі», в якому було зазначено, що колонізація є виразом національної боротьби. Звідси сам проект потрібно реалізувати «суворо таємним способом…», не відкриваючи своїх стратегічних планів. Мотивацією колонізації були ті ж чинники: «Історичне загальне право володіння цим краєм століттями; фактичне право власності; обов’язки культурної і цивілізаційної місії на Сході…» [31]. У 1924 р. сенатор Бартошевич закликав продовжити заселення українських земель польськими колоністами: «Польське осадництво на східних землях є, поза сумнівом, потребою державною і національною». Водночас критикував невдало проведену, як на його думку, військову колонізацію і пропонував зміцнювати цивільне і військове осадництво так, щоб не провокувати загострення відносин з українським селянством; рекомендував створити «Товариство опіки над кресами», метою якого повинна стати морально-психологічна та матеріальна підтримка осадників [32].
Принципи аграрної політики відображені в «пакті Лянцкоронського», лягли в основу нового закону «Про виконання земельної реформи», який сейм ухвалив 20 серпня 1925 року. За цим законом уряд зобов’язався провести обов’язковий викуп приватновласницької землі вже не за половину її середньоринкової ціни, а за ціною, яку встановили державні комісії. Практичне ж проведення реформи базувалося на добровільній парцеляції, яку й далі проводили здебільшого самі поміщики за спекулятивними цінами.
Згідно із законом про земельну реформу, максимально вільний у східних воєводствах – західноукраїнських та білоруських, – розмір землеволодіння зменшувався з 900 до 300 га [33]. Для господарств, які займалися вирощуванням технічних культур та визнавалися зразковими, він підіймався до 700 га.
Закон передбачав дальше проведення аграрної колонізації східних воєводств. Міністра аграрних реформ, який керував полонізацією і осадництвом, наділили надзвичайним правом на свій розсуд призначати частину або й увесь земельний фонд на колонізацію.
Аграрна політика польського уряду щодо штучної колонізації східногалицьких та західноволинських земель погіршувала і без того важке становище українського селянина. Українська репрезентація в польському сеймі вкотре висловила рішучий протест: «Земля, яку народ наш своїм потом і кров’ю цілі віки поливав, належиться тільки нашому українському народові, (...) польське осадництво й колонізація української землі видирає ту землю від безземельного і малоземельного народу та позбавляє його єдиного засобу до життя» [34].
Із травневим переворотом 1926 року до влади прийшов новий уряд С. Бартля, і стали помітними перші ознаки можливого поліпшення польсько-українських відносин. Уряд Бартля визнавав державну політику в українському питанні, що базувалася на концепції націонал-демократії, хибною, вважаючи, що політика примусової полонізації не дає бажаних результатів, радше навпаки, «будить ненависть до Польської держави, гуртує українські національні сили». Прем’єр вважав, що новому урядові належить звернути увагу на соціально-економічні та культурно-освітні потреби українців.
Для реалізації цієї політики при Міністерстві внутрішніх справ був створений відділ національностей на чолі з Г. Сухенек-Сухецьким. Згодом – інститут наукових досліджень з проблем національних відносин, який розпочав видання журналу «Sprawy Narodowościowe», перше число якого вийшло у 1927 р.
Власне, для реалізації нового курсу національної політики на посаду волинського воєводи був призначений у липні 1927 р. Г. Юзефський, одним із найближчих соратників Ю. Пілсудського. Г. Юзевський вважав, що так звана проблема національних меншин може бути вирішена шляхом створення умов, в яких мешканці непольського походження почуватимуться себе комфортно, а відтак це сприятиме вихованню у них почуття лояльності до Польської держави [35].
В аграрній галузі волинський воєвода підтримував цивільне і військове осадництво, водночас протегуючи місцевим селянам в отриманні земельних наділів. У принципі це не суперечило офіційній доктрині польського уряду щодо сільськогосподарського осадництва, згідно з якою польська колонізація мала бути сильною не стільки кількісно, скільки якісно.
У січні 1932 р. польський сейм схвалив законопроект, що передбачав загальну військову колонізацію східних воєводств [36]. За законом створювали новий запас земель для забезпечення ними військових колоністів. Йшлося про заснування близько 600 осадницьких господарств з володінням до 45 га землі кожному.
Окрім того, закон дозволяв Міністерству аграрної реформи безплатно розподіляти землю з фонду тим військовим, яким відповідно до закону від 17 грудня 1920 р. належали земельні наділи, але з тих чи інших причин вони їх поки що не отримали. Місцевим адміністраціям надали право міняти військовим осадникам гірші землі на кращі та виплачувати по 500 злотих компенсації за переселення. Для покриття витрат, пов’язаних із реалізацією нового законопроекту, був створений спеціальний фонд. Військових колоністів також фінансувало створене у червні 1934 р. у Львові «Земельне парцеляційне товариство» з фондом 800 тис. злотих [37].
У пояснювальній записці до законопроекту від січня 1932 р. було відображено концепцію «кресової» аграрної політики уряду Польщі на 30-і роки. Її суть полягала у збереженні та зміцненні «польського стану посідання», чого можна було досягнути, як вважали, шляхом:
а) продовження аграрної колонізації; б) збільшення карликових земельних наділів польських господарств; в) відповідного добору та розселення осадницького елементу й зміцнення його як якісно, так і кількісно; г) забезпечення тривалості осаджуваних осадників шляхом недопускання та запобігання продажі ними своїх земельних наділів [38].
Про наступні масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової і добровільної парцеляції виділити 100 тис. га землі для 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб. Рекомендували створювати осадницькі господарства насамперед навколо повітових міст, уздовж залізничних колій і вузлових станцій [39].
Дискримінаційну національну політику польського уряду щодо українського населення іноді ставили під знак запитання. У польському політикумі були діячі, які розуміли необхідність проведення гнучкішої, толерантнішої державної політики в українському питанні й закликали до зважених кроків у її здійсненні. Польський політик і публіцист Т. Голувко писав: «Національні меншини можна прив’язати до Польщі ні за допомогою виняткових заходів і законів, ні репресіями, а якнайширшими свободами і розумною, доброзичливою толеранцією». Він піддав критиці насильницькі асиміляційні проекти щодо українського населення [40].
«Ставлення до кресів, – зазначав також відомий польський історик і публіцист Л. Василевський, – мусить бути трактоване під кутом зору бачення інтересів їх мешканців…», тому з «програми кресової політики має бути усунене все, що призводить до переслідування чи обмеження прав тих меншостей» [41].
До середини 1930-х рр. стали помітними деякі ознаки компромісу в польсько-українських відносинах. До цього схилялася частина керівництва УНДО (Українське Національно-Демократичне Об’єднання) – партії, яка була найактивнішою в Східній Галичині у той період. Угодовське крило УНДО під благовидним приводом пропонувало тимчасово відмовитися від боротьби проти польського режиму і спрямувати головні сили для підготовки визвольних змагань на Наддніпрянщині.
Та переговори, які відбулись 25 лютого 1931 р. між керівництвом УНДО і польським урядом, не дали якихось результатів. Ще свіжими були спогади про «пацифікацію», що посилювало антипольські настрої серед українців. З іншого боку, польська сторона на цьому етапі відходила від компромісу, не бажала нічого змінювати в польсько-українських взаєминах. Це проявилося хоча б у подальшому поширенні двомовних (утраквістичних) шкіл, відмові в кредитуванні української кооперації та рільництва, у забороні діяльності українських культурно-освітніх товариств, у зміні виборчої ординації з метою забезпечення переваги полякам під час виборів до місцевих самоврядів, у зміцненні «сокальського кордону» між Галичиною і Волинню.