Щоправда, у травні 1935 р. було укладено угоду про нормалізацію. В листопаді того ж року на засіданні Кабінету міністрів Польщі обговорювали «Українські постулати» нормалізації українсько-польських відносин. На засіданні прийняли рішення, за якими, не змінюючи основних принципів національної політики в Західній Україні, уряд дозволив вжити термін «український» (поруч із дотеперішнім «руський») і запровадити у місцевостях з польським та українським населенням польські й українські написи на дорожніх покажчиках, самоврядних установах, на посвідченнях і печатках; створити кафедру української літератури у Львівському університеті, перевести державну гімназію в Тернополі на українську мову навчання, а приватній українській гімназії в Тернополі надати статус державної [43].
Щодо аграрного питання, то не було прийнято жодної постанови. Засідання Кабінету міністрів обмежилося заявою міністра сільського господарства про те, що при реалізації земельної реформи 25 земельних угідь будуть розпарцельовані між українськими селянами [44].
Ці поступки були незначними. Дискримінаційна політика щодо українців тривала. Більше того, у грудні 1935 р., при Кабінеті міністрів був створений Комітет у справах національностей, який повинен був зайнятися реалізацію державного плану «зміцнення польськості» на Сході [45].
У лютому 1936 р. стало очевидно – політика «нормалізації» не принесла певних принципових змін у польсько-українських стосунках. Крах надій розпочався тоді, коли Комітет у справах національностей відкинув вимогу про територіальну автономію [46].
Наприкінці року Українська парламентська репрезентація надіслала урядові записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських стосунків», де, посилаючись на численні факти, доводила, що польська адміністрація продовжує дискримінаційну політику щодо українців, було підкреслено, що продовження такої політики може мати непередбачувані наслідки «як для Польської держави, так і для українського народу». Крім територіальної автономії для українських земель у Польській державі, документ вимагав припинення осадницької колонізації, надання субсидій культурним, освітнім, науковим, господарським та спортивним організаціям, дозвіл українцям влаштовуватися на державну службу тощо [47].
Причиною ескалації польсько-українських стосунків у другій половині 1930-х років стала так звана політика «зміцнення польськості на Сході», ініціаторами якої виступили маршал Е. Ридз-Смігла та міністр військових справ Т. Каспжицький. З метою реалізації цієї політики був створений Надзвичайний секретаріат польських громадських організацій, який створив координаційні комітети, що базувалися в Любліні та Львові. На чолі комітетів стояли військові. Так, люблінський комітет очолював генерал Б. Ольбрихт, львівський – генерал М. Токажевський-Карашевич.
У діяльності комітети опиралися на Товариство розвитку східних земель, Союз дрібної шляхти, Союз стрільців та ін. Завдання, які ставили перед собою ці комітети, полягали в тому, щоб «герметичніше закрити» Волинь від впливу націоналістичної Галичини, тобто зміцнювати «сокальський кордон»; підтримувати реґіоналізм серед лемків, бойків, гуцулів; з прикордонних територій, які вважали стратегічними, вислати певні українські елементи, зокрема лісників, працівників пошти та комунікацій; домогтися збільшення польського елементу в східних воєводствах за рахунок осадницької колонізації [48].
У другій половині 30-х років польський уряд прийняв рішення не лише продовжити, а й посилити колонізацію українських земель, відтак вжити рішучих заходів проти продажу землі колоністами землі українським селянам [48].
Господарська рада при уряді в 1939 р. тільки у Тернопільському воєводстві передбачала створення 12 тис. осадницьких господарств, що дало б змогу збільшити кількість польського елементу у воєводстві ще на кілька тисяч [49].
Національна політика Польщі на окупованих нею українських землях протягом усього міжвоєнного періоду мала антиукраїнський характер. Дискримінацію українців у національній, господарській, культурно-освітній сферах підняли в ранг державної політики. Розглядаючи українські землі як невід’ємну частину своєї держави, урядові кола Польщі ігнорували елементарні національні права місцевого населення. В контексті шовіністичної національної політики, основу якої становила ідеологія історичної та культурної вищості польської нації над іншими народами, аграрне осадництво займало значне місце як важливий політичний, соціальний, економічний важіль, спрямований на збільшення польського елементу в Східній Галичині й Західній Волині – соціально-політичної опори польського режиму. Створення польських осадницьких господарств в аграрно перенаселених східних воєводствах служило дестабілізуючим чинником в українсько-польських стосунках, призводило до загострення національно-політичних протиріч у Західній Україні.
Список використаних джерел до розділу 1
1. Wasilewski Leon. Istotna liczba Ukrainców w Polsce. // Sprawy Narodowośćiowe. – 1927. – № 1. – S. 232.
2. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 248.
3. Akty i dokymenty dotyczące granic Polski na konferencji pokojowej w Paryżu 1918 – 1919. Zebrane i wydane przez Sekretariat Cenehny Delegacji Polski. Częścz III. Shrawa Galicji. – Paryż, 1926. – S. 27, 95, 96.
4. Druga Rzeczpospolita. Wybόr dokymentόw. – Warszawa, 1988. – S. 122.
5. Torzecki Ryszard. Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923 – 1929. – Wrocław, 1988. – S. 20.
6. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny śwjatowej na terenie II Rzeczypospołitej. – Warszawa, 1993. – S. 11.
7. Bartoszewicz I. Znaczenie polityczne kresów Wschodnich dla Polski. – Warszawa, 1924. – S. 13.
8. Dmowski R Mysli nowoczesnego Polaka. – Lwów, 1907. – Wyd 1. – S. 101; Stowarzyszenia polityczne w Polsce. – Siedlce, 1929 – S. 32.
9. Cit. Za: Wapiński Roman. Roman Dmowski. – Lublin, 1989. – S. 277.
10. Дашкевич Я. Для кого дорога до нікуди? Про польсько-українські відносини в минулому та сучасному // Україна. Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26 – 27. – С. 53 – 73.
11. Biułetyń polsko-ukrainki. – 1934. – №.28. – S. 10.
12. Statystyka Polski. – Warszawa, 1925. – T.IV. – S. 22.
13. Ciepelewski I Polityka agrarna rządu polskiego w latach 1929 – 1935 – Warszawa, 1968. – S. 14.
14. Weinfeld I. Tablice statystyczne Rzecypospolitej Polskiej. – Warszawa-Bydgoścz, 1923. – S. 45.
15. Druga Rzeczpospolita. Wybόr dokymentόw. – Warszawa, 1928. – S. 50 – 51.
16. Stowarzyczenia polityczne w Polsće . – Siedlce, 1929. – S. 54.
17. Reforma rolna. Ustawy i Rozporządzenia datycząnce ustroju Rolnego Rzeczypospolitej Polskiej. – Warszawa, Wrzesień, 1919. – S. 11.
18. Zaworski J. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporządzen. Kraków, 1926. – S.30.
19. Piłsudski J. Pisma zbiorowe. – Т. 5. – S.176.
20. Witos W. Wybór pism i mów. – Lwów, 1939. – S. 237.
21. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у м. Львові). – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 95. – Арк. 10.
22. Grabski S. Z zagadnień polityki narodowo-państowej. – Warszawa, 1925. – S. 34 – 35.
23. Konstytuçia Rzeczypospolitej Polskiej. – Poznań, 1921. – S. 27.
24. Torzecki Ryszard. Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923 – 1929. – Kraków, 1989. – S.23.
25. Гон Максим. Волинь у складі Речі Посполитої. // Політика і час. – 2002. – № 6. – С. 85.
26. Buszko Józef. Historia Polski. – Warszawa, 1984. – S. 242.
27. Druga Rzeczpospolita. Wubór dokumetów. – S. 173, 176, 177.
28. Piast. – 1923. – 29 czerwcia.
29. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. 1. – Оп. – 52. – Спр. 193. – Арк. 15. – Спр. 2937. – Арк. 6 – 6а.
30. Sprawozdanie stenograficzne Sejmu. 42 posiedzenie z 2.06. 1923 r. – S. 68.
31. Цибко О. Г. Революційно-визвольна боротьба трудящих Західної України за возз’єднання УРСР (1934 – 1939 рр.). – Львів, 1956. – С. 19 – 20.
32. Bartoszewicz I. Znaczenie polityczne kresów wschodnich dla Polski. – Warszawa, 1924. – S. 31, 38, 39.
33. Dzennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1926. – №1.
34. Діло. – 1925. – 1 січня.
35. Przegląd Wołynski. – 1928. – 29 lipca. –№ 31.
36. Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО). – Ф. 2 сч. – Оп. 1. –Спр. 875. – Арк. 40.
37. Діло. – 1932. – 17 лютого; 1934. – 3 червня.
38. Державний архів Тернопільської області (далі – ДАТО). – Ф. 231. – Оп. 6. – Спр. 2742. – Арк. 14.
39. Там само. – Арк. 14, зв.15.
40. Holuwko T. Kwestia narodowościowa w Polsce. – Warszawa, 1922. – S. 10, 36, 40.
41. Wasiłewski L. Sprawa kresów i mniejszości narodowych w Polsce. – Warszawa, 1925. – S.24.
42. Діло. – 1930. – 28 листопада.
43. ДАІФО. – Ф. 2сч. – Оп.1 сч. – Спр. 1303. – Арк. 1,2,65,68.
44. Там само. – Арк. 66.
45. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny śwjatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – S.13.
46. Бурковська І. Проблема польсько-українського політичного компромісу в діяльності українського національно-демократичного об’єднання (1925 – 1935) // Розбудова держави. – 1997. – № 1. – С. 32.
47. ДАЛО. – Ф.1. – Оп. 51. – Спр. 491. – Арк. 3 – 25.
48. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny śwjatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – S.14.
49. ДАТО. – Ф.231. – Оп.6. – Опр. – 2781. – Арк.30.
50. Там само. – Спр. 2739. – Арк. 6 зв.
Після скасування панщини сільське господарство Західної України ставало дедалі більше торгово-підприємницьким, капіталістичним. Проте розвиток капіталістичних відносин на селі гальмувався колоніальним становищем і загальним низьким рівнем промисловості краю, а також значними залишками феодалізму, притаманними сільському господарству не тільки Західної України, а й Польщі.
В основі недосконалої аграрної структури було поміщицьке землеволодіння. За даними загального перепису 1921 р., в Другій Речі Посполитій 30 тис. поміщиків належало 47,3 відсотка всієї землі, тоді як 2,1 млн. селянських господарств – лише 14,8 відсотка [1].
У 1921 р. в Західній Україні нараховувалося 6917,9 тис. га угідь, з яких 2340, 5 тис. га (33,8 відсотка всієї площі) належало 2816 поміщикам. Великим землевласником була держава, якій належало 557,2 тис. га землі, головним чином лісових масивів, що становило 8 відсотків площі угідь [2]. Решта угідь статистика відносила до дрібної власності, що належала 1104711 селянським господарствам та іншим дрібним власникам. Причому, в даному випадку переважали малоземельні селянські господарства розміром від 0,5 до 5 га, які становили 79,8 відсотка від загальної кількості, від 5 до 10 га – 14,4, від 10 до 20 га – 3,7, а запас землі, що міг бути призначений на потреби земельної реформи, становив не більше 900 тис. га [3].