Аграрне осадництво у Західній Україні (стр. 8 из 21)

Таким чином колоністи осіли у прикордонних із польськими етнічними землями Любачівському, Сяноцькому, Жешувському, Ярославському, Перемишлянському, Мостиському, Яворівському і Городецькому повітах; львівсько-подільських Бережанському, Чортківському, Копичинському, Львівському, Підгаєцькому, Перемишлянському, Рудківському, Скалатському, Тернопільському, Збаразькому, Золочівському Зборівському повітах; розташованих північніше від Львова Бродівському, Радехівському, Кам’янка-Струмилівському, Рава-Руському, Сокальському, Жовквівському; в наддністрянських Борщівському, Бібрському, Бучацькому, Городенківському, Рогатинському, Станіславівському, Заліщицькому, Жидачівському, Тлумачівському; прикарпатських Дрогобицькому, Долинському, Калуському, Коломийському, Надвірнянському, Стриївському, Снятинському повітах [37].

Якщо про економічну силу осадників судити з величини їх земельних ділянок, то вже за цим середнім показником можна зробити висновок, що серед новоселів у Східній Галичині переважали господарства дрібних колоністів. Незаможні селяни, які продали свої наділи в Польщі і поселились у трьох східногалицьких воєводствах, потрапили в кабальні борги, а тому їхнє господарське становище не поліпшилось, як вони сподівались, а продуктивність була здебільшого нижчою порівняно з однотипними групами місцевого селянства [38].

Гострою залишалася нестача житлових і господарських приміщень, живого та мертвого інвентарю. Заборгованість значної частини осадників ставала такою, що вони при дальшому веденні господарства могли розоритися. Активнішою ставала національно-визвольна боротьба українського населення, яке, за визначенням самих польських властей, «винятково вороже ставилось і ставиться до осадників» [39].

Ці та інші причини збільшили кількість зворотних переселенців, котрі вимушені були повертатися на захід розореними. Насамперед розорялися ті колоністи, які не мали засобів виробництва і для того, щоб їх придбати, залізали у борги. Ця категорія осадників першою продавала свої ділянки і поверталася до рідних місць. Із 2 тис. осадників, які прибули у Бродівський повіт Тернопільського воєводства протягом 1920 – 1923 рр., 250 тоді ж продали свої земельні ділянки і повернулися на батьківщину. Подібні випадки були характерні й для інших повітів цього воєводства – Борщівського, Заліщицького, Підгаєцького, Радехівського, Тернопільського [40].

На території Самборського повіту Львівського воєводства до кінця 1930 р. зникли не тільки окремі господарства, а й повністю осади, зокрема Поріччя, Задвірне, Дикий Горб, Баранчиці. Українські селяни, які хотіли збільшити свої володіння, брали позички в українських фінансових установах і так викуповували осадницькі землі, не раз за цінами, вищими від ринкових [41]. Протягом з 1919 – 1934 рр. чверть господарств польських осадників скупили 3372 українські селянини. У їх власність перейшло понад 18,5 тис. га землі [42].

Зубожіння значної частини осадників прискорила економічна криза. У Тернопільському воєводстві, наприклад, під час обстеження в 1934 р. восьми повітів – Радехівського, Бродівського, Бережанського, Скалатського, Збаразького, Золочівського, Заліщицького і Підгаєцького – було виявлено 480 колоністів, які позбулися господарств із загальним земельним володінням 5182 га. 166 із 480 осадників, 166 продали ділянки через заборгованість, 26 з них придбали наділи в інших осадах, 93 позбулися ділянок внаслідок сімейних причин, 99 повернулися на захід через неспроможність акліматизуватися на сході, 13 знову замешкали в містах, оскільки не вміли господарювати на селі, 12 не задовольнили малі доходи, 31 осадника позбутися землі змусили борги, голод, відсутність інвентаря, 19 опинилися без власності через недотримання контракту [43].

Серед осадників траплялося чимало й таких, які не були землеробами і не збиралися самостійно господарювати. Однак, отримуючи фінансові кредити для придбання земельних наділів, вони використовували колонізацію з метою особистого збагачення. Так, в осадах Богданівка і Футор Скалатського повіту Тернопільського воєводства на початку колонізації функціонувало відповідно 31 і 14 господарств колоністів. У 1934 р. в обох осадах нараховувалося лише 5 осадницьких господарств, інші скупили в основному українські селяни. У Чернихівцях Збаразького повіту з осади Федорівка 9 колоністів продали 400 моргів землі, переважно полякам. У колонії Нове Село цього ж повіту позбутися земельних наділів мали намір усі 30 осадників, проте не було покупців. В осаді Воля Голіховська у Підгаєцькому повіті цього ж Тернопільського воєводства 25 осадників продали 273 морги, з яких до українських селян перейшло 120. Серед причин, що спонукали прийшлих поляків до цього кроку, називали велику заборгованість, податки, які не влаштовували колоністів (від 12 до 15 злотих з морга), конфлікти з українськими селянами, котрі відверто вороже ставилися до них, відсутність костьолів і шкіл, поганий стан доріг тощо [44].

Серед колоністів було також чимало й таких, які, не маючи в минулому жодного зв’язку із сільським господарством, але отримавши державну допомогу, використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Особливо яскраво це проілюстрували випадки у Гаях Бережанського повіту, де за спекулятивними цінами протягом 1924 – 1933 рр. продали землю сім осадників, серед них генерал, майор, суддя, два промисловики і лише один професійний землероб [45]. Про це і писав староста Копичинського повіту в донесенні до Тернопільського воєводського управління: »… останнім часом виробився тип поляка, який ґендлює землею, продаючи її русинам, щоб надалі… набути її знову дешево» [46].

Тенденція розпродажу земельних ділянок колоністами спостерігалась і в Станіславівському воєводстві. Тут у шести повітах – Калуському, Надвірнянському, Рогатинському, Станіславівському, Тлумацькому і Коломийському – протягом 1932 – 1936 рр. 124 осадники позбулися землі, головним чином внаслідок великої заборгованості [47].

Обстеження, які Малопольське аграрне товариство провело у восьми повітах Тернопільського воєводства – Радехівському, Бродівському, Бережанському, Скалатському, Збаразькому, Золочівському, Заліщицькому і Підгаєцькому – продемонстрували, що розпродажа земельних наділів у 74 осадах не вплинула на зменшення кількості осадницьких господарств. Якщо на початку 1920-х рр. тут мешкало 1882 сім’ї колоністів, то на початку 1934 року 2412 сімей. Незважаючи на те, що за цей час 480 осадників продали господарства, кількість господарств прибульців збільшилася на 590 (32,4 відсотка), однак кількість землі у користуванні одного господарства зменшилася майже вдвічі – з 8,7 га до 4,7 [48].

На фото: вигляд з літака Креховецької осади (1930 р.). На першому плані наділ у 45 га, ліворуч — цегельня, праворуч — народний дім.

У Волинському воєводстві поряд із цивільними осадниками польський уряд протягом усього міжвоєнного періоду поселяв військових колоністів. Наплив військових осадників спорадично здійснювався ще перед закінченням Першої світової війни. Вони не купували землі, а самовільно займали наділи, котрі залишили українські селяни та російські поміщики. Тоді й виникла ідея про наділення солдатів польського війська земельними наділами на законних підставах, яку запропонували полковник Ф. Дзевіцький, командувач першого полку уланів Креховецьких, що був розквартирований у гміні Тучинській Рівненського повіту на полігоні під назвою Шубківський. Полковник висловив свою ідею під час аудієнції у маршала Ю. Пілсудського в червні 1919 р. і знайшов підтримку. Після закінчення польсько-радянської війни реалізувати цей проект взявся З. Подгорський, теперішній командувач цього ж полку. Суть проекту полягала в створенні військових осад для окремих полків кавалерії, розквартированих у казармах Шубківського полігону. За проектом осади мали створюватися на зразок козацьких станиць на засадах безплатного надання землі заслуженим уланам, молодшим і старшим офіцерам. Військові колоністи повинні були стати резервом своїх полків. Від них вимагалася військова повинність із власним конем, зброєю та амуніцією, що залишалась у колоністів під їхню відповідальність або зберігалася в осадницької старшини, обраної з колишніх офіцерів [49].

Вищезгаданий проект був втілений у грудневому законі 1920 р. про військову колонізацію. За законом, який польський уряд прийняв 17 грудня 1920 р., власністю держави ставали всі колишні землеволодіння царської Росії в цьому реґіоні, а також так звані безгосподарні землі приватних власників. Згаданим документом було встановлено, що інваліди і солдати польського війська, які відзначились у радянсько-польській війні 1919 – 1920 рр., а також добровольці, котрі служили у фронтових частинах, мають право безкоштовно отримати до 45 га землі із державного фонду на Волині, Віленщині й у Західній Білорусії. Для створення своїх господарств колоністам безкоштовно надавали будівельний матеріал, живий і мертвий інвентар. Усі інші учасники війни, відповідно до закону від 17 грудня 1920 р. про надання землі солдатам польського війська, могли купити землю з того ж фонду за пільговими цінами. Розмір плати за земельну ділянку визначався сумою вартості від 30 до 100 кг жита за 1 га, яку необхідно було вносити протягом 30 років, починаючи з п’ятого року після придбання [50].

Закон від 17 грудня 1920 р. поширювався на такі повіти Волинського воєводства: Володимирський, Ковельський, Луцький, Рівненський, Дубнівський, Сарненський, Кременецький і Острозький. Для забезпечення землею військових колоністів створювалися повітові комітети, куди входили повітовий староста або його заступник, представники від Міністерства землеробства й аграрних реформ, Міністерства фінансів, Міністерства військових справ, а також від місцевих землевласників [51].