Аграрне осадництво у Західній Україні (стр. 1 из 21)
Василь Смолей
ПОЛЬСЬКЕ
ЦИВІЛЬНЕ І ВІЙСЬКОВЕ
АГРАРНЕ ОСАДНИЦТВО
У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ:
історико-правовий контекст
(1919 – 1939 рр.)
ТЕРНОПІЛЬ
«ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ»
2003
 |
УДК 314. 727.3 (162.1:477.8) "1919/1939"
ББК 63.3(4Укр)9-24
С 51
Рецензенти:
КоріненкоП.С. – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України ТДПУ ім. В. Гнатюка
СтрішенецьМ.М. – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри філософії і історії ТАНГ.
КравчукМ.В. – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії держави і права ЮІ ТАНГ.
Рекомендовано до друку
Вченою Радою Тернопільської академії народного господарства
Редактор: Мельничук Богдан
Художнє оформлення: Світлана Бєдна
На обкладинці використано фото Ігоря Науменка
| С 51 | Смолей В. В. Польське цивільне і військове аграрне осадництво у Західній Україні: історико-правовий контекст 1919 – 1939 рр.). — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. — 112 с. |
ISBN 966-07-0017-2
У монографії проводиться комплексне дослідження осадництва у контексті національної політики Польщі. Особливий акцент спрямований на вивчення основних географічних районів поселення осадників, масштабах колонізації, соціально-економічного становища осадництва, особливостях фінансово-кредитної допомоги колонізації, характеру взаємовідносин між осадниками і українськими селянами.
ББК 63.3(4Укр)9-24
ISBN 966-07-0017-2
ВСТУП
Становлення Української незалежної держави потребує налагодження тісної співпраці із країнами-сусідами. Пріоритетне значення при цьому надається взаємовідносинам з державами, історична доля яких упродовж віків була пов’язана з Україною.
Насамперед це стосується українсько-польських відносин. Адже відомо, наскільки вони були неоднозначними, передовсім через певні політичні тенденції правлячих кіл Польщі: суперечливими, драматичними й навіть трагічними, і які глибокі шрами залишилися в історичній пам’яті обох народів внаслідок насильницьких експансій. Зрозуміло, що в історичній пам’яті українців і поляків є й позитивне, яке неодмінно виникає і зафіксовується при етнічних взаємопроникненнях.
Характер українсько-польських відносин у 1920 – 30-х роках був спричинений жорстокими катаклізмами Першої світової війни, мілітарними традиціями мислення урядових кіл Європи, перманентними претензіями на перегляд кордонів, українсько-польською (1918–1919 рр.) та польсько-радянською (1920 р.) війнами, політичним безправ’ям Західної України. За наслідками цих подій Східну Галичину і Західну Волинь поневолила Польська держава, яка повела щодо західноукраїнських земель політику беззастережної полонізації краю та в історичній перспективі – його повної інкорпорації в Польщу.
З цією метою польська сторона використовувала державний апарат управління, полонізувала систему самоуправлінських структур, освіти, судочинства, робила кроки щодо зміни етнодемографічної ситуації в краї на користь польського населення. В цих умовах своєрідну роль була відведено польській аграрній колонізації, тобто насадженню польського і військового осадництва на землях Західної України. Практично всі тогочасні напрями польської національної політики були ворожими до українського народу. І, на жаль, з українського боку таку політику не можна оцінити по-іншому.
Однак це зовсім не означає, що сьогодні потрібно виважувати на шальках терезів, хто кому більше завдав кривди: поляки – українцям чи навпаки. Радше важливо, щоб минуле, яким би воно не було, не ставало на шляху формування нових, взаємовигідних українсько-польських відносин, оскільки дружня Польща може бути важливим речником українських інтересів щодо прагнення до Європейського Союзу і навпаки – для Польщі вільна й демократична Україна є певною умовою безпеки на Сході.
Отже, об’єктивне висвітлення польського осадництва у Західній Україні актуальне з політичної точки зору. Разом з тим осадництво втягнуло в себе десятки і сотні тисяч людей, вивченням становища яких у міжвоєнний період не може нехтувати історична наука взагалі. Поза увагою не може залишатися і вплив осадництва на взаємини між українським та польським населенням. Проблему польського аграрного осадництва неможливо обминути також в аспекті інтересу до соціально-економічного розвитку краю, зокрема проведення у 1920-х роках аграрних реформ і пов’язаних з ними аграрних відносин в українському селі. В економічному плані польський уряд сподівався репрезентувати в особі осадників «представників вищої землеробської культури», плекав надію на створення «зразкових господарств», щоб тим самим довести вищість польської культури взагалі, й аграрної зокрема.
Наше дослідження побудоване на основі різноманітних історичних досліджень, присвячених історії Західної України міжвоєнного періоду, із використанням важливих архівних матеріалів, що склали фундаментальну джерельну базу монографії. Автор прагнув змалювати цілісну картину польської сільськогосподарської цивільної і військової колонізації як соціально-політичного чинника українсько-польських відносин, що зобов’язує до належного дослідження задекларованої проблеми. Під цим кутом зору ставилося за необхідність, поряд із основною метою дослідження, проаналізувати інші локальні явища, що так само принципово важливо для повного окреслення даного дослідження. Йдеться про: місце аграрної колонізації в національній політиці Польщі; визначення основних географічних регіонів поселення осадників, масштаби колонізації й характер осадницьких господарств; фінансово-господарську спроможність осадників, державну політику сприяння колонізації та організації осадницьких поселень, особливості фінансово-кредитної допомоги, характер стосунків між осадниками й українськими селянами.
Розділ 1.
АГРАРНЕ ОСАДНИЦТВО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩІ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Завершення Першої світової війни і розпад ще донедавна могутніх імперій спричинили відродження нових національних держав у Центральній і Південно-Східній Європі. Західно-Українська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Угорської монархії у листопаді 1918 р., проіснувала недовго. Нововідроджувана Польща висунула претензії щодо Східної Галичини, внаслідок чого виникла польсько-українська війна, перемога в якій дісталася Польській державі. В результаті Польща прибрала до рук українські етнічні землі загальною площею близько 140 тис. км2. За підрахунками Леона Василевського, 1921 року в межах Польської держави проживало 4 млн. 686 тис. українців [1].
Перемога поляків в українсько-польській війні з точки зору міжнародного права не давала їм повної влади над українськими землями. Паризька мирна конференція уповноважила Польщу бути тимчасовим військовим окупантом. Річку Збруч визначили демаркаційною лінією. Польський уряд зобов’язався встановити на цій території цивільне управління і гарантувати політичні, релігійні й особисті права і свободи [2].
У листопаді 1919 р. Верховна Рада Антанти затвердила проект, згідно з яким Польща отримала мандат на володіння українськими землями протягом 25 років. Правда, 22 грудня Верховна Рада скасувала попереднє рішення, зауваживши, що умови і термін цього володіння будуть визначені дещо пізніше [3].
18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і Радянською Росією та Україною. Польща визнала УРСР. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відходили до Польської держави, Східна Волинь – до Радянської України. За Ризьким мирним договором до Польщі відійшло 35574 кв. км території колишньої Волинської губернії, на якій було утворено Волинське воєводство з центром у Луцьку.
Доля Східної Галичини за Ризьким договором залишалася нез’ясованою [4]. У лютому 1923 р. польський уряд звернувся до конференції послів Антанти з проханням вирішити проблему східних кордонів, намагаючись узаконити свої права на Східну Галичину. 14 лютого 1923 р. конференція послів у Парижі ухвалила віддати під владу Польщі Східну Галичину із застереженням про надання останній автономії [5]. Так юридично була узаконена анексія цих земель Польщею.
Польща, зрозуміло, ніякої автономії Східній Галичині не надала, але й утримувати і контролювати цю частину території було проблемою обтяжливою та складною. До того ж, великодержавна, дискримінаційна політика в усіх сферах життя породжувала перманентні конфлікти, тримала в постійній напрузі польсько-українські відносини, доповнювані соціально-економічними негараздами – наслідком панування Австро-Угорщини.
Націоналістичні сили Польщі розглядали Галичину як наріжний камінь у процесі відродження своєї державності.
На початку ХХ ст., а особливо у післявоєнний період, значний негативний вплив на польсько-українські відносини мав ультра- націоналістичний рух на чолі з Польською Націонал-демократичною партією Р. Дмовського (Stronictwo Demokracji Narodowej). Її ідеологи заперечували саме існування українців як народу, трактуючи його як витвір німецьких та австрійських інтриг [6].
Опираючись на широку соціальну базу (середній клас, інтелігенцію та студентство), націонал-демократи вперто відмовлялися йти на будь-які компроміси. Свої претензії поляки обґрунтовували такою мотивацією: мовляв, на східні землі (східногалицькі – Авт.) Польща має незаперечне історичне право як результат польсько-литовської унії від XIV ст. [7].
Націонал-демократи стверджували, що ці землі Польща цивілізувала і захищала від іноземних зазіхань у той час, як українці нічим себе не проявили ні в політичному, ні в культурному відношенні. Також доводили, що українське населення – це тільки етнічна маса, яка внаслідок політичної, економічної та культурної відсталості не здатна трансформуватися в націю, і що українці більше історично й культурно зв’язані з Польщею, ніж з Наддніпрянською Україною, Білорусією чи Росією [8].