Смекни!
smekni.com

Проголошення декларації про державний суверенітет України (стр. 3 из 4)

Але біловезькі події не були ні «таємною змовою», ні «заздалегідь підготовленим заколотом», як пізніше напишуть деякі газети. Хоч як дивно це сьогодні звучить, але те, що сталося 7—8 грудня 1991 року, було значною мірою імпровізацією. Безумовно, ми готувалися до нового етапу інтеграції, але попередньої домовленості про підписання якихось документів, тим більше чіткої дати підписання не було. Зустріч у Білорусії була запланована як черговий раунд наших переговорів. Принципова відмінність цієї зустрічі від попередніх полягала в тому, що на неї Кравчук приїхав, озброєний підсумками всеукраїнського волевиявлення. До того ж, уже в статусі Президента: 5 грудня у залі Верховної Ради Кравчук присягнувся на вірність Україні.

Державна самостійність нашої країни міцніла з кожним днем. Протягом кількох діб незалежність України визнали Канада та Польща, Угорщина та Латвія, Литва та Аргентина, Болгарія та Хорватія… Залишалося зробити останній рішучий крок.

За пропозицією білоруського лідера, місцем нашої зустрічі була обрана Біловезька Пуща, заповідник у Брестській області неподалік польського кордону. До грудня 91-го Кравчук там ніколи не бував, натомість багато про Пущу чув: ще з часів Хрущова у біловезьких мисливських угіддях влаштовували полювання для високих посадових осіб, в тому числі й для поважних закордонних гостей. Пуща виявилася справді казковим місцем, але у нас часу на милування краєвидами не було.

7 грудня пізно увечері ми всі зібралися у резиденції «Віскулі»: Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич, я, два прем’єри — Володимир Кебіч та Вітольд Фокін, а також російський держсекретар Геннадій Бурбуліс. За вечерею вирішили офіційні питання відкласти на ранок. О десятій 8 грудня ми сіли за стіл переговорів. Повністю описувати ті події не бачу сенсу. Зупинюся на ключових, з моєї точки зору, епізодах. Безумовно, усі присутні знали про підсумки нещодавнього референдуму в Україні. Але Кравчук вважав принциповим якнайширше ознайомити своїх колег із переговорного процесу з тим, що відбулося у нашій країні кількома днями раніше. Незабаром Кравчук пересвідчився, що не помилився. Навіть не очікував, що росіяни та білоруси будуть настільки вражені результатами голосування, особливо у традиційно російськомовних регіонах — у Криму, на Півдні та Сході України. Те, що переважна більшість неукраїнців (а їх кількість у республіці становила близько 14 мільйонів) настільки активно підтримала державну незалежність, виявилося для них справжнім відкриттям.

Це, як на мене, й стало поворотним моментом складної зустрічі. Саме тоді ми всі підсвідомо відчули, що сьогодні буде вирішено подальшу долю Союзу. Єльцин нічого не говорив, але дивився на мене вичікувально. Дуже красномовним був і погляд Шушкевича. Тоді Кравчук запропонував перейти до безпосереднього обговорення майбутньої угоди й ознайомив присутніх з розробками моєї команди. Обговорення, що тривало більше двох годин, виявилося бурхливим і важким. Як завжди буває в таких випадках, з’явився камінь спотикання: чи мають три держави право приймати рішення про розпуск Союзу, якщо створений він був за участю більшої кількості країн? Після довгих дискусій і консультування з правниками ми врешті знайшли компроміс.

Далі робота пішла веселіше. Участь у обговоренні брали всі, роль добровільних «писарів» узяли на себе Кравчук і Бурбуліс. Коли тяжка праця була завершена, всі ми відчули велике піднесення. Кравчук пригадав, як геніальна Ліна Костенко напередодні грудневого референдуму з палким словом звернулася до земляків: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!» Коли Кравчук дивився на ці кілька аркушів паперу, на яких ще й чорнило не висохло, Кравчук починав усвідомлювати: ми не лише уклали угоду. Ми щойно написали новий розділ історії.

У першому абзаці документа, підписаного керівниками Білорусії, Росії та України, зазначалося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Але ми повинні були рухатися далі. Звичайно, необхідно було поінформувати Горбачова, хоча зі зрозумілих причин повідомити президента СРСР добровільно ніхто не зголосився. Колегіально вирішили доручити це вельми делікатне питання Станіславу Шушкевичу, як господарю зустрічі. Бориса Миколайовича ми уповноважили безпосередньо поговорити з Михайлом Сергійовичем у Кремлі 9 грудня.

Раптом Єльцин запропонував зателефонувати президентові США Джорджу Бушу і повідомити його про наші переговори та їх наслідки. Ми не заперечували, розуміючи, що Єльцин (який ще не забув серпень 91-го) хотів застрахувати себе від можливих несподіванок. До речі, пізніше з «Віскулів» президент Росії зробив ще один дзвінок — міністру оборони СРСР Євгену Шапошникову й заручився його підтримкою на випадок надзвичайних обставин.

Цікаво, що зв’язок з Вашингтоном встановили раніше, ніж із Москвою. Реакція обох президентів відома: спокійна, врівноважена — Буша, обурена, збуджена — Горбачова. Михайло Сергійович розмовляв із Шушкевичем недовго: одразу ж зажадав до телефону Єльцина й у розмові з ним заявив, що хоче бачити нас усіх трьох у себе 9 грудня. Російський президент повідомив, що на зустріч з’явиться лише він. Це ще більше посилило роздратування Горбачова.

Після вкрай нервової розмови зі своїм одвічним опонентом Єльцин запропонував розшукати президента Казахстану (який здебільшого поділяв наші погляди), повідомити його про все та запропонувати приєднатися до щойно підписаних Біловезьких угод. Борис Миколайович помітно нервував, він боявся, що Горбачов зможе перетягнути Назарбаєва на свій бік, а це, на його думку, могло поставити під загрозу весь процес утворення Співдружності незалежних держав, оскільки казахстанський лідер мав неабиякий вплив на деяких своїх колег (зокрема на Акаєва, Карімова та Ніязова). Невдовзі з’ясувалося, що Назарбаєв якраз летить до Москви. Кравчук переконував Бориса Миколайовича не хвилюватися, бо був упевнений, що зворотного ходу цей процес уже не матиме. Але Єльцин усе ж таки наказав своїм підлеглим розшукати президента Казахстану й умовити його приїхати до Білорусії. Представникам лідера Росії вдалося «перехопити» Назарбаєва у Внуково, але він відмовився змінювати свої плани.

8 грудня пізно ввечері Кравчук повернувся додому. Зима, темно. Приїхав на дачу, відчиняю ворота, а там повно військових. Уявляєте, що в мене було на серці? Підходить до мене командир загону спеціального призначення «Альфа»: «Пане Президент, ми прийшли вас охороняти і захищати!» Хлопці самі зголосилися стати на захист — не Президента Кравчука, а незалежної держави, власної Батьківщини…

Вранці 9 грудня зателефонував Михайло Горбачов: «Добрий день, Леоніде Макаровичу!» Й одразу: «Що ви там понавиробляли в Біловезькій Пущі?» Кравчук спокійно відповів: «Михайле Сергійовичу, вважаю, що ми вчинили правильно. Ситуація зайшла у глухий кут, треба було шукати вихід...» Співрозмовник був дуже збуджений: «Світ же стоїть дибки, розумієте? Ви повинні негайно приїхати до Москви». «Навіщо?» — запитую. «Треба поговорити... Єльцин та Шушкевич також будуть». Кравчук відчув: нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій Пущі. Отож, майже без паузи, відповідаю Горбачову: «Кравчук до Москви не поїду». Михайло Сергійович ледь стримував гнів: «Чому?» «Бо Кравчук Президент незалежної держави, — кажу. — В мене ціла купа невідкладних справ. А директиви мені не потрібні».

Тільки-но поклав трубку, як пролунав ще один дзвінок. Цього разу телефонував Григорій Ревенко, глава адміністрації Горбачова, колишній перший секретар Київського обкому Компартії України, з яким ми були у приязних стосунках: «Леоніде, навіщо ти так образив президента? Невже так можна? Тобі треба приїхати — це дуже важливо». «Не поїду я, — відповідаю, — і пояснювати не буду, чому. Ми доручили Єльцину, щоб він на засіданні доповів про нашу зустріч і підписаний документ. А Шушкевич, якщо хоче, нехай їде...»

Поклавши трубку, дзвоню Шушкевичу: «Їдете до Москви?» — запитую. «Ні, — каже він. — І не збираюся».

Борис Миколайович виконав обіцянку й з’явився до Президента СРСР. У присутності Назарбаєва обидва лідери дві години з’ясовували стосунки. Розмова завершилася нічим. Стало зрозумілим, що Горбачов битиметься до останнього. Але не викликало жодного сумніву й те, що у цій битві він приречений на поразку.

10 грудня мені вдалося переконати депутатів Верховної Ради у необхідності ратифікації угоди про створення СНД. Кравчук намагався пояснити своїм нещодавнім колегам із депутатського корпусу, що боротьба за незалежність триває. Що Президент СРСР має бажання, а головне — можливості, попри волевиявлення народу, затягнути Україну до нового Союзу. Кравчук відчув невимовне полегшення, коли на табло з’явилася цифра «288». Наступний день практично все розставив на свої місця: російський парламент також ратифікував біловезькі домовленості, одразу ж денонсувавши Союзну угоду від 1922 року.

Начебто можна було перевести подих. Але несподівано виникли нові проблеми. 13 грудня в Ашхабаді зібралися лідери Казахстану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану та Киргизстану, щоб обговорити можливість ухвалення центральноазійської конфедерації. Під час зустрічі неодноразово наголошувалося, що цей союз створюється у відповідь на появу СНД. Лунали навіть заклики оприлюднити спільну заяву лідерів п’яти держав із засудженням подій 7—8 грудня.

Занепокоєний Єльцин негайно зателефонував мені. З часом з’ясувалося: у тому, що сталося, багато в чому винні ми самі. Представники середньоазійських держав були з самого початку ображені тим, що їх не запросили на переговори до Білорусії. А коли (як розказував мені пізніше Назарбаєв) Єльцин запропонував кожному з них особисто приїхати до Мінська, аби поставити свій автограф під Біловезькою угодою, їх обуренню не було меж. Саме формулювання «приєднання до угоди» для кожного з них було неприйнятним, адже всі вони, природно, хотіли бути не сателітами, а співзасновниками. Борис Миколайович не врахував менталітет своїх колег із «ново-огарьовського клубу», через що ледь не вскочив у халепу.