65 років тому, 14 березня 1939 року отець Августин Волошин проголосив державну незалежність Карпатської України. Закарпатські українці, забувши про традиційні суперечки між народовцями і русофілами, згуртувалися навколо Українського Національного Об‘єднання в єдину монолітну силу, завершивши, за словами покійного Олекси Мишанича, еволюцію від підкарпатських русинів до закарпатських українців. Погано озброєні й недосвідчені, в основному юнаки і дівчата, в тому числі з-під польських Галичини і Волині, пішли на ворога — угорських гонведів. Та сили були нерівні — 18 березня припинили опір останні захисники держави, якій історія дала лише неповну сотню дорогоцінних годин.
Матеріали про Карпатську Україну вміщені в підручниках з історії для шкіл та вищих навчальних закладів. Президент Карпатської України Августин Волошин удостоєний посмертно звання Героя України, а один із його ювілеїв відзначався на державному рівні. Однак вченим ще чимало треба зробити, аби в історії Карпатської України не залишилося жодних «білих плям»...
Утворення й падіння уряду Андрія Бродія
8 травня 1919 року Центральна Руська Народна Рада прийняла в Ужгороді рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах автономії; однак празький уряд постійно зволікав із виконанням своїх обіцянок — закарпатці, мовляв, ще не «дозріли» до самостійного життя. Перший етап автономії був реалізований тільки 8 жовтня 1938 р. Це була перемога всіх політичних сил краю, які протягом міжвоєнного періоду боролися за автономні права. Ще 2 вересня 1938 р. представники русофілів (москвофілів) і народовців (українофілів) підписали декларацію, на яку чехословацький уряд не відреагував. Вимоги, які оголосив Е.Бачинський, передбачали приєднання Пряшівщини до Підкарпатської Русі, надання фінансової допомоги верховинським округам і персональну заміну представників в урядових установах.
На початку жовтня 1938 р. відновилися переговори між представниками двох напрямків з метою створення автономного уряду Підкарпатської Русі. 8 жовтня в Ужгороді була створена Національна Рада Підкарпатської Русі, до складу якої ввійшли представники всіх основних політичних сил краю.
На першому засіданні Ради був прийнятий меморандум, який закінчувався вимогою негайно прийняти закон про Підкарпатську Русь. 8 жовтня 1938 р. прем’єр-міністр Чехословаччини Я.Сирови звільнив з посади губернатора краю К.Грабаря і призначив І.Парканія. Останній в черговий раз наголосив на вимогах Національної Ради. Тим часом представники москвофілів і народовців обговорювали кандидатури на посади міністрів Підкарпатської Русі. Українську делегацію очолив А.Волошин, москвофільську — Й.Камінський.
Аналогічні суспільно-політичні процеси відбувались у Словаччині. 6 жовтня 1938 р. лідери Словаччини зібралися в Жиліні і вимагали автономних прав. 7 жовтня 1938 р. прем’єр-міністр Чехословаччини Я.Сирови задовольнив їхнє прохання, і Й.Тісо був призначений прем’єр-міністром Словаччини. Необхідно наголосити, що Я.Сирови, згідно з 60 параграфом Конституції Чехословаччини, виконував на час відсутності Е.Бенеша (емігрував 5 жовтня 1938 р. — М.В.) президентські функції.
11 жовтня 1938 р. було сформовано перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який очолив А.Бродій — лідер русофілів. Міністрами були призначені Е.Бачинський і Ю.Ревай. Слідом за ними міністерську посаду зайняв С.Фенцик, а А.Волошин та І.П’єщак стали державними секретарями.
Автономно-Землеробський союз (АЗС), очолюваний А.Бродієм, від початку свого утворення в 1923 р., на перший план постійно висував головне політичне завдання — здобуття автономії. У своїй статті «Ми, автономісти, будуємо нову вільну автономну Підкарпатську Русь», опублікованій у 1935 р., А.Бродій писав: «Коротко скажу, чого ми, автономісти, хочемо і за що боремось: Підкарпатська Русь в її етнографічних кордонах від Попраду до Тиси, як вказано в Сен-Жерменському мирному договорі і Конституції Чехословацької Республіки...» Автономний уряд А.Бродія провів три засідання (15, 18, 22— 23 жовтня 1938 р.).
23 жовтня 1938 р. продовжувалося третє засідання уряду, на якому прийняли рішення: «Область руських на півдні Карпат, відзначена мирними договорами як автономна одиниця, становить одне невіддільне ціле, частини якого міцно зв’язані як тисячолітньою історією, так і тисячолітніми економічними умовами і братерським співжиттям її корінного автохтонного населення... Цілість і невіддільність цієї області визнали також і великі союзні і співдружні держави в міжнародних та мирних договорах, змінити політичне становище і приналежність якої вважаємо можливим тільки в її цілості без відторгнення її південної частини від північної і навпаки, можна виключно тільки на основі права самовизначення всього корінного автохтонного населення по демократичних принципах: всенародним голосуванням». Але А.Бродій і керівництво АЗС вели подвійну гру, орієнтуючись на Угорщину, що викликало незадоволення представників українського напряму. Газета «Нова свобода» звинувачувала прем’єра у сприянні антиукраїнським виступам.
Досить швидко з’ясувалося, що А.Бродій вже тривалий час працював на уряд Угорщини під кличкою «Берталон». Чехословацька контррозвідка уважно стежила за його діяльністю. Начальник Президії поліцейського управління в Ужгороді Герр ще
4 січня 1933 р. доповідав Президії крайового управління Підкарпатської Русі, що «редактор Бродій має великі зв’язки з закордоном.., він постійно зустрічається з представниками угорських опозиційних сил в Ужгороді».
17 жовтня 1938 р. Ю.Ревай попередив міністра закордонних справ ЧСР Ф.Хвалковського про зв’язки А.Бродія з урядом Угорщини. Міністр внутрішніх справ ЧСР Я.Черний твердив, що відомості з нарад міністерської ради потрапляють до угорського посольства в Празі. А.Бродія звинуватили в порушенні «Закону про охорону республіки» і заарештували.
Необхідно погодитися з твердженням сучасного словацького вченого І.Ваната, що «у передмюнхенській Чехо-Словаччині (так країна називалася до 1948 р. — Ред.) політичний русинізм став родючим грунтом іредентських автономістичних політичних партій Бродія і Фенцика, які діставали підтримку з Угорщини і Польщі». Фінансування угорським урядом А.Бродія підтверджується опублікованими 1959 р. в Будапешті документами.
Очолюваний Андрієм Бродієм напрямок пройшов своєрідну еволюцію. Протягом 20—30-х років він був прогресивним явищем в суспільно-політичному житті краю, бо відображав прагнення народу до рівності в складі Чехословаччини. Починаючи з кінця 30-х років, він займав чітку проугорську орієнтацію, хоча його лідери продовжували публічно виступати за єдність країни.
Від автономії до незалежності
Після арешту А.Бродія новим прем’єр-міністром празький уряд призначив А.Волошина — лідера українського напряму. У присутності міністра Е.Бачинського, чеського генерала О.Сватека і віце-губернатора краю О.Бескида він склав присягу на вірність Чехословацькій республіці. У виголошеній 26 жовтня 1938 р. промові А.Волошин заявив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні, національні та господарські здобутки... без різниці національної та релігійної». 27 жовтня 1938 р. в газеті «Нова свобода» було опубліковано звернення Української Народної Ради «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали», яке свідчило про чітку українську спрямованість уряду А.Волошина: «Ми віримо, — говорилося у зверненні, — що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінене українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги. Почалися масові демонстрації у Львові, Станіславові, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи кордону.
А.Волошин сформував новий уряд майже виключно з представників українського напряму. Виняток становив лише Е.Бачинський. Уряду Августина Волошина довелося діяти у вкрай складних умовах, адже не припинялися напади угорських і польських терористів на міста і села Карпатської України, своєї кульмінації досягла руйнівна діяльність проугорської «п’ятої колони». Якщо до цього додати, що вкрай несприятливою була міжнародна ситуація (нечітка позиція Німеччини, слабкість Чехословаччини, що перебувала на грані розпаду, відверта ворожість Угорщини та Польщі), то стане зрозумілою і орієнтація на Німеччину, і численні спроби домовитися з урядом Румунії... Український прем’єр, будучи політиком-реалістом, намагався зробити неможливе: зберегти хоча б і неповну незалежність краю, докладаючи зусиль, щоб Карпато-Українська держава — складова поки що єдиної Чехословаччини — продовжувала нормально функціонувати.
Уряд Карпатської України робив усе для того, щоб відносини між українцями й чехами, які проживали в краї, залишалися добросусідськими. Призначаючи А.Волошина прем’єр-міністром, чехословацький уряд покладав на нього великі надії, як на поміркованого політичного діяча, сподіваючись на його нейтралітет у внутрішній політичній боротьбі, яка не припинялася в краї. А.Волошин добре це усвідомлював, коли закликав місцеве населення виконувати «правильно свої повинності в межах Чехословацької Республіки».
В лютому 1939 року в краї проживало 8,5 тисячі чеських чиновників (разом із сім’ями — 15 тисяч). Переважна більшість із них «вороже ставились до влади А. Волошина і всього українського», боячись процесів українізації. Однак конфронтацію у чесько-українські стосунки вносили обидві сторони. Чехи не сприймали українську владу та її рішення, а українці намагалися позбутися «опіки», нерідко використовуючи для цього різні методи, іноді такі, що суперечили Конституції Чехословаччини.
Українсько-чеські відносини різко загострилися після призначення чеського генерала Л.Прхали третім міністром Карпатської України. 20 січня 1939 р. А.Волошин у листі до Л.Прхали писав: «Це нарушення автономних прав К.У. (П.Р.) викликало велике обурення між карпато-українським населенням. Свідчать про це стихія демонстрацій, які дуже згіршили дотепер на загал добрі відносини між карпато-українським населенням і чеським урядництвом К.У. ...Співпраця з Вами у правительстві К.У. (П.Р.) за тих обставин є неможливою». Справа закінчилася компромісом: Л.Прхала виконував обов’язки міністра транспорту.