Подібні тенденції виявилися й при формуванні Української Національної Ради. Соціал-демократи відмовились увійти до її складу. Настрої УСДП здобули підтримку політично активного студентства й молоді, а також солдатів, котрі повернулися з російського полону. Рішуче обстоювали державницькі прагнення українські січові стрільці.
Ці верстви західноукраїнського суспільства віддзеркалювали його соціальну психологію, радикалізовану у вирі світової війни. Остання вкрай загострила як національні, так і соціальні суперечності. Опозиція галицької молоді та соціал-демократів угодовським діям старих політичних авторитетів зумовлювалася не лише їхнім національно-державним патріотизмом, а й прагненням соціальної справедливості. Відбиваючи глибинні настрої суспільних низів, ці тенденції перетворювалися на важливий чинник громадсько-політичного життя, який наближав визрівання революційної ситуації. Потрібна була лише іскра, щоб уся Західна Україна спалахнула полум'ям усенародного національно-визвольного повстання. І воно вибухнуло 1 листопада 1918 р. у Львові. Ця визначна подія заслуговує на особливу увагу.
1.2. Боротьба за головне місто Східної Галичини
Рішучий виступ українців у Львові пришвидшили воєнні приготування польської сторони. Вірна німцям Регентська рада у Варшаві 23 жовтня призначила головнокомандувачем і начальником генштабу відомого своїм екстремізмом уродженця Калушчини генерала Т.Розвадовського, який негайно почав формувати військові частини для дій на Сході. Дедалі активніше до цього підключалася "Польська організація войскова"(ПОВ). Польське командування готувалося 1 листопада перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К.Гуйна, а солдати й офіцери польського походження, звільнені від присяги австрійським імператором Карлом, повинні були присягнути Варшаві. На території Галичини створювалися два військові округи. Особлива роль відводилася Львівському, новопризначений командувач якого вирушив до Львова разом із представниками Польської ліквідаційної комісії. Прихильність Відня провіщала "легальний" перехід влади у Львові до рук новоспеченої польської адміністрації.
Е.Старчевський, президент створеного в липні 1917 р. в Києві Польського демократичного об'єднання, наголошував, що Польща не має права на Львів, рівно як і на Вільно. Ці міста, вважав він, "розташовані, безперечно, в оточенні непольських територій... і є історичними столицями: Вільно – держави литовсько-руської, а Львів – західної гілки українців". Розважливий ідеолог вважав володіння цими містами навіть некорисним для майбутньої Польщі. "В інтересах польського духу, – зазначав він, – цілком достатньо, аби ці міста і території, що їх оточують, перебували під урядуванням влади, нехай чужої в національному відношенні, але цивілізованої та правової" [10, 272].
На жаль, чималий досвід співпраці демократичних сил України й Польщі, підкріплений 1917 р. наданням польському населенню Наддніпрянщини культурно-національної (персонально-національної) автономії, наприкінці 1918 р. було перекреслено в Східній Галичині та на Волині.
Урядова Варшава не прагнула мирного врегулювання. Плани будь-що оволодіти Львовом диктувалися ключовим значенням міста в розширенні кордонів Польщі на Південному Сході. Це мало стати запорукою успіху в боротьбі за Східну Галичину й Волинь, звідки відкривався подальший шлях у глиб України. Забезпечувалися важливі передумови для іноземного панування над іншими західноукраїнськими землями – Буковиною та Закарпаттям, що втрачали важливий культурно-політичний і стратегічний осередок, до якого тяжіли віками. Створювався ґрунт для змови – мовчазної чи відкритої – про новий поділ західноукраїнських земель.
У західних столицях добре знали, хто і як викликав польсько-українську війну. Авторитетні аналітики вже в листопаді 1918 р. подали своїм шефам конкретні факти й міркування про перебіг подій. Доповідь основного експерта з польсько-українських взаємин Л.Бернштейна-Неміра, розроблена в надрах англійського Міністерства закордонних справ, констатувала: "Збройні дії у Східній Галичині розпочалися після того, як Польська ліквідаційна комісія обрала місцем свого перебування Львів замість Кракова, який протягом [світової] війни залишався центром політичної активності поляків у Галичині; це було зроблено, попри виразні застереження соціалістів про нерозумність створення "fait accompli" для розв'язання польсько-українського конфлікту. Більше того, ця комісія взяла за правило взагалі не вдаватись у своїх діях до спроб досягти порозуміння з українцями. З огляду на це, цілком очевидно, яка саме сторона спровокувала збройний конфлікт. І навіть за таких умов перші кроки українців були скеровані проти австрійських властей [губернатора Гуйна й командувача військових сил генерала Пфайфера], а не проти поляків. Інакше кажучи, українці робили в Східній Галичині те саме, що й поляки в Західній Галичині. Той факт, що населення Львова переважно польське, є такою ж нещасливою обставиною, як і німецький характер Риги або Катовиць..." [10, 272]
Цей висновок видатного англійського історика підкріпив хіба що небажання прем'єр-міністра Великобританії Д.Ллойд Джорджа беззастережно йти за своїми французьким, американським та італійським колегами – Ж.Клемансо, В.Вільсоном і В.Орландо. Його ж партнери по керівництву Паризькою мирною конференцією, дбаючи про власні інтереси у великій міжнародній грі, аж ніяк не прагнули серйозно й відповідально вникати в суть територіальних суперечок, які охопили завжди переобтяжену національними конфліктами Центрально-Східну Європу, та сприяти врегулюванню цих конфліктів мирними засобами [7].
Домінування політики доконаних фактів і хижацького права дужчого цілком влаштовувало режим, який встановлювався в Польщі. В одному з перших інтерв'ю його глава Ю.Пілсудський одверто заявив: "Як усі військові, не маю великої довіри до вирішення військових справ за допомогою плебісциту або тих чи інших виявів громадської думки".
18 жовтня 1918 р. очолюваний Р.Дмовським Польський національний комітет заявив претензії на Познанщину, Західну Білорусію та Галичину, "їх окупація, – зазначалось у відповідному зверненні, – гарантуватиме Польщі безпеку на сході й може послужити в майбутньому базою воєнних акцій союзників у Росії".
Якщо повернення Познанщини було важливим кроком до об'єднання польських етнічних земель, то окупація Східної Галичини перешкоджала здійсненню такої ж одвічної мети українського народу. Повоєнне розв'язання проблем Східної Галичини та Львова стало яскравим прикладом кричущої суперечності між проголошенням права націй на самовизначення й реаліями його втілення. Боротьба за Львів перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 – перших місяців 1919 р. Обставини склалися так, що розв'язати його можна було лише силою.
Ретельно опрацьований польський сценарій оволодіння Львовом був перекреслений. У ніч на 1 листопада 1918 р. в головному місті Східної Галичини встановилася українська влада. Орієнтуючись на відому поведінку керівництва УНРади, такого мало хто чекав. Але цього разу справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії та поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Молоді старшини діяли натхненно й сміливо. Головна увага приділялася роботі в зосереджених на території Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених на Буковині загонів січових стрільців. Одночасно зміцнювалася співпраця з населенням міст і повітів, де існували осередки українського офіцерства.
Головною ланкою революційного вибуху став Львів. Організатори виступу мали в своєму розпорядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5 тис.) солдатів-українців у складі розміщених тут австрійських частин. Оволодіти 200-тисячним містом із такою незначною силою було неможливо. Але йшлося не про військовий переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася переобранням влади у Львові. Визвольна революція мала відновити – після майже 600-літньої перерви – національну державність на західноукраїнських землях. Здійснити це споконвічне прагнення здатна була лише воля всього західноукраїнського населення, а захистити його від неминучого й скорого нападу могла тільки вся Україна.
Перше історичне завдання вдалося успішно розв'язати. Повстання у Львові знайшло активну підтримку з боку українського населення міста, всієї Східної Галичини. Солдати-українці оволоділи міською цитаделлю, військовими казармами й складами. За участю цивільних добровольців – молоді, тамтешнього та навколишнього робітництва – було усунуто намісника, повстанці заволоділи ратушею, банком, поштою, залізничним вокзалом.
Встановлення української влади проходило безкровно, без жертв як серед військовиків, так і серед мирного населення. Те саме відбулося в інших місцевостях Східної Галичини.
У відозві від 1 листопада Українська Національна Рада проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: "Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка"; вона становить "українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош". Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.