1.3. Початок польсько-української війни
Західноукраїнська державність відразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Вона розгорталася в двох напрямах. Бригада генерала Б.Роя мала просуватися на Львів через Перемишль. Із Любліна через Раву-Руську на той же Львів виряджалась інша бригада. Нею командував один із найближчих соратників Ю.Пілсудського полковник Е.Ридз-Смигли. Початок ІІ-ї Речі Посполитої характеризувався швидкою зміною урядів. Соціальні верхи й політичні кола, що приходили до влади, намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після повернення втраченої понад 120 років тому незалежності в п'янкій атмосфері омріяного багатьма поколіннями відновлення польської державності такі заклики зустрічали широкий відгук. Воднораз територіальні претензії кожного нового уряду ставали чимдалі категоричнішими [10, 273].
Було апробовано основні пропагандистські версії подій у Західній Україні та шляхи розв'язання конфлікту, які фігурували на міжнародній арені протягом усієї польсько-української війни. 4 листопада Польська ліквідаційна комісія звернулася до урядів Антанти й США. Пани з Кракова волали: "Українські банди за допомогою прусських та австрійських військ зайняли частину Східної Галичини і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну" – й просили "коаліційні уряди надіслати до Галичини через Одесу та Румунію польсько-американські й польсько-французькі сили".
Одночасно до Белграда, де наразі розмістилася штаб-квартира антантівських військ у Східній Європі, відрядили спеціальну місію. Вона просила надіслати до Львова представників Антанти для "врегулювання польсько-українського конфлікту й наведення порядку". Для цього війська союзників мусили захопити Львів, Станіслав і Борислав, а в усій Східній Галичині мала бути створена польсько-українська адміністрація під орудою антантівського комісара. Місію запевнили: союзне військо вже марширує на Київ, маючи на меті ще до Нового року "здобути Росію і заступити більшовикам шлях на Польщу", а Франція "плекає надію на відновлення Польщі в її історичних кордонах".
Теоретично попередні англійські й американські розробки мирного врегулювання нібито не позбавляли українців Східної Галичини можливості задовольнити свої національні прагнення. Так, "Офіційний американський коментар до "14 пунктів", із певною мірою об'єктивності підготовлений восени 1918 р. й тоді ж у цілому схвалений Верховною радою Антанти, підтверджуючи право Польщі на незалежність, констатував: "Те, що визнано правильним для поляків, безперечно, доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо, й для українців". Заторкувалося також питання суперечностей "між поляками й українцями на південному сході (й у Східній Галичині)". Ці взаємини, як і стосунки між поляками, білорусами й литовцями, зазначалося в документі, "грубо кажучи, є ставленням поміщика до селянина. Отже, якщо внаслідок евакуації (військ Центральних держав – авт.) виникне класова війна, цілком можливо, вона набуде й форми конфлікту між народностями. Ясна річ, в інтересах доброї згоди важливіше з'ясувати думку основної національності на кожній території, аніж правлячого й імущого класу" [10, 274].
Дещо пізніший британський "Меморандум Говарда", що підсумовував розробки фахівців "Форін офісу", був спеціально присвячений територіальним проблемам Польщі. її південно-східний кордон мав проходити вздовж р. Сан. Цей "Меморандум" з'явився 9 грудня 1918 p., коли вже точилися бої за Львів, тому його автори не могли обминути питання про майбутнє головного міста Східної Галичини. Вважаючи Львів "важливим польським анклавом", вони констатували, що він лежить "відносно далеко од визначеного вище кордону Польщі". Звідси випливала рекомендація: залишити місто в "непольських руках, але якщо буде гарантовано збереження польських наукових і релігійних установ".
Прагнучи будь-що подолати небажані для себе ліберально-демократичні тенденції повоєнного врегулювання, польські владні кола не гребували нічим, щоб очорнити в очах Заходу український визвольний рух та його державницькі цілі. Вони не виявляли особливої винахідливості, розгортаючи антиукраїнську кампанію, оскільки добре знали, якими аргументами слід маскувати зазіхання на українські землі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками. В умовах розколу світу на супротивні суспільно-економічні системи й така невибаглива тактика здебільшого спрацьовувала [7].
Гарячковість і збентеженість, що охопили Варшаву, зрозумілі. Навіть нетривале функціонування української влади у Львові підважувало польську експансію на Сході.
Вже вдень 1 листопада досі безкровні події перетворилися на запеклі вуличні бої. Польська сторона за підтримки угорських частин, розташованих на околицях, здобувала чимдалі відчутнішу перевагу. Що ж до січових стрільців з Буковини, то їхній невеликий загін дістався до Львова зі значним запізненням і не зміг виправити становища в районі вокзалу, захопленого поляками. Контингенти, що надходили з навколишніх повітів, також виявилися нечисленними. До всього, прибулі, як й більшість українських вояків, котрі боролися за Львів, були селянами й почувалися ні в сих ні в тих серед кам'яниць великого міста. Хоча молоді українські офіцери, віддані національній справі, виявляли ентузіазм і йшли на самопожертву, їм не вдалося уникнути серйозних прорахунків в організації опору незрівнянно досвідченішому противникові. Та й командуванню забракло витривалості. Через день подав у відставку Д.Вітовський, недовго протримався і його наступник Г.Коссак.
Повсталий Львів утратив політичне керівництво. Більшість членів Виконавчої делегації УНРади перебувала поза Галичиною, а тим, хто залишився в місті, бракувало досвіду. Вони опинилися в ізоляції.
Чи не найболючішого удару справі втримання Львова й усій національній революції в Західній Україні завдало те, що в українському державницькому таборі не було солідарності й тісної співпраці. Гіркими розчаруваннями обернулися вже перші спроби послати на допомогу Львову основну масу січових стрільців, зосереджених у Білій Церкві. Цього не забажали ані гетьман, ані Національний союз – саме тоді боротьба за владу між ними досягла апогею. Нічого не змінилося й після перемоги Директорії.
Ю.Пілсудський не приховував принципово різного ставлення до представників Директорії та до властей Східної Галичини. Американський військовий розвідник передав таке з почутого від "начальника держави": "Легше вести переговори з Петлюрою в Києві, ніж домогтися чогось у районі Львова, бо становище в Києві стабілізувалося – там існує порядок" [10, 275].
Використовуючи соціальні й регіональні розбіжності між УНР і ЗУНР, Польща намагалася розділити дві держави, послабити й ізолювати їх на міжнародній арені. Цей курс вписувався в зовнішньополітичні концепції великих держав-переможниць, котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й національно-визвольні прагнення українського народу, підтримували, з одного боку, плани польської експансії на Сході, а з другого – сили "єдиної й неділимої" білої Росії. Якщо вони (зрідка) і вступали в діалог з українськими представниками, то хіба що під кутом зору зміцнення антибільшовицького фронту та боротьби з "червоною Москвою". Члени іноземних місій, "згладжуючи" конфлікт у Східній Галичині, нехтували прагненнями українського народу жити самостійно.
Тактика агресора протягом усієї війни 1918-1919 рр. запишалася доволі простою. Заперечуючи саме існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. Притому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу.
З посиленням збройної боротьби заворушилися лідери колишніх "москвофілів". До французького емісара Вілема звернувся від галицько-руської "Народної ради" В.Курилович. Недавній депутат рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей орган, "незважаючи на протидію представників національного сепаратизму – українців, також є виразником інтересів російського народу, який населяє Галичину, Буковину й Угорщину". Адепти російської монархії, маючи, очевидно, на увазі останні кроки гетьмана П.Скоропадського, запевняли: "Нині у визволеній від пруссько-австрійської окупації південній Росії стався вирішальний поворот під гаслом "Єдина і неділима Росія". Ці твердження, далекі від сподівань українців, розминалися з дійсністю й були на руку польським претендентам на Львів та їхнім покровителям.
Позиція представника Антанти, на справедливість і безсторонність якого покладалося стільки надій, відіграла не останню роль у схваленні трагічного рішення – залишити Львів, хоч новий український командувач Стефанів заявив про можливість наявними силами утримувати місто ще протягом двох тижнів. Внаслідок цього не вдалося провести організованої евакуації. Були й інші, куди серйозніші негативні наслідки раптового залишення Львова – головного міста Східної Галичини: надзвичайно ускладнився подальший перебіг революційно-визвольної війни, а польські експансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й морально-політичні переваги.