Прикметним для подій у Східній Галичині було установлення української влади у Львові без жодного пострілу. Протягом свого існування вона виявляла толерантність до жителів міста, зокрема його, неукраїнського населення. І навпаки, зміна влади (це визнавали авторитетні польські діячі) відразу ж призвела до єврейських погромів і розгулу бандитизму, що обурило громадськість.
Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР
2.1. Основні віхи біографі Є. Петрушевича
Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина [21].
Хоча широко розгалужений рід Петрушевичів сягає сивої давнини, задокументованим родоначальником його галицької вітки вважається о. Миколу Петрушевича, пароха села Цетулі, пов. Яворів, який народився правдоподібно у 1710 р. в околиці Ковна на Литві. Його син, о. Григорій Петрушевич (1740-1801) був прадідом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906), батька Євгена.
Отець Омелян ("Емиль") Петрушевич, який від 1860 р. був парохом Буська (Бужська, колишньої столиці Бужського князівства), а від 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем, дарма що рідний брат його батька – о. Антін Петрушевич, крилошанин і кустос Митрополичої Консисторії та історик, був "стовпом" москвофілів. Отець Петрушевич цікавився різними ділянками знання, але найбільше історією, археологією і літературою, а в його великій бібліотеці були твори галицьких, як і наддніпрянських авторів.
Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і мав трьох синів: Степана, Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у 1920 р. недалеко Бірзулі як духівник Української Галицької Армії (УГА). Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камінці Струмиловій і повітовим комісаром за часів Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Весною 1940 р. забрало його НКВД і слід по ньому загинув.
Євген Петрушевич народився в Буську 3 червня 1863 р. Після закінчення Академічної Гімназії у Львові, студіював право на Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був активний у студентському житті і якийсь час очолював "Академічне Братство". Одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости, мама якої була з роду Коцюбів. Від цього подружжя народився у Львові 1892 р. син-одинак, Антін, який закінчив правничі студії у Львові в 1915 р.
Після відбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином засновано в Сокалі Т-во "Просвіта", казино "Руська Бесіда" (якого був головою), казино для українських міщан "Народне Міщанське Казино", бурсу для селянських дітей "Шкільна Поміч" (також був головою), "Повітове Кредитове Товариство" (був першим його директором), Т-во "Січ" та збудовано "Народній Дім". Завдяки йому засновано в повіті багато кас, "Січей" і читалень "Просвіти". Він їздив по селах з доповідями та був дійсним оборонцем селян. Брав він також активну участь у політиці цілого краю і став членом екзекутиви Національно-демократичної Партії, заснованої при кінці 1899 р. [21]
Оцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92% усіх голосів у виборах до австрійського парламенту в 1907 р. у виборчій окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи в 1911 р. і він залишився послом австрійського парламенту аж до розвалу Австро-Угорської монархії.
За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию і посла до галицького сейму, Петрушевич перенісся до Сколього, де також був активний як у місті, так і в своєму повіті. Д-р Олесницький мав намір зректися свого посольського мандату і на своєму місці хотів бачити Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом галицького сейму. Уважливий до інших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний і один з кращих промовців у парламенті та галицькім сеймі, Петрушевич скоро зайняв провідне місце серед наших послів.
Ставши заступником голови Українського Сеймового Клубу (головою був д-р Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісну боротьбу за права українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної зміни крайового статуту й досягнуто згоди австрійського уряду на заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р. Здавалося, що може врешті українці осягнуть свою ціль – відділення польських земель від історичної Галичини та створення окремого коронного краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслідник Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію держав поодиноких народів Австро-Угорщини. На жаль, Франц Фердинанд загинув у Сараєві та розпочалась Перша світова війна.
Коли в травні 1915 р. постала у Відні з представників галицьких і буковинських партій та Союзу Визволення України Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довірливою і лояльною, він згодом виступив зі ЗУР, щоб не брати відповідальності за її політику.
Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про відокремлення Галичини, що перекреслювало надії українців на поділ Галичини та створювало для поляків можливість евентуального прилучення Галичини до Польського Королівства. Ці події викликали гостру критику політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв'язання ЗУР. Політичний провід перейшов знов до Української Парламентарної Репрезентації (УПР), головою якої на місце К. Левицького став знов Юліян Романчук, що мав загальну пошану та був від 1910 р. віцепрезидентом австрійського парламенту. В 1917 р., однак, маючи 75 років, Романчук рішився віддати провід у молодші руки. Головою УПР став д-р Євген Петрушевич, брат дружини Романчука [21].
Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости (Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван Горбачевський, член Палати Панів – міністром здоров'я). Полонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном, який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось пізніше. Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плануючи її прилучити до Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські плани, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні проекти, некорисні для українців.
2.2. Діяльність Є.Петрушевича на чолі уряду ЗУНР
Надії на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.
Маючи на увазі реалізацію цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужів довір'я всіх українських політичних партій, який мав обговорити дві важні справи, а саме: творення українського коронного краю та організацію національної оборони на непартійній базі. В ухвалених резолюціях з'їзд, між іншим, домагався, щоб, згідно з національними й історичними правами українців, уряд відділив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, від польських земель і створив з Галичини та Буковини окремий державний організм. В справі організації національної оборони на непартійній базі зайшли розходження і остаточно обов'язки в цій справі перебрав на себе Народній Комітет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комісію Народної Оборони.
Тому що під тиском поляків австрійський уряд анулював тайний договір з УНР, а цісар Карло стримувався з перетворенням Австро-Угорської монархії на федерацію національних держав, Петрушевич рішився вже довше не ждати на рішення цісаря. Він 10 жовтня рішив скликати до Львова на 18 жовтня Українську Конституанту (УК), яка мала вирішити долю австрійських українців.
Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців [21].