Після довгих нарад, які тягнулися до 4-ої години ранку 19 жовтня, УК прийняла більшістю голосів внесок Петрушевича. Опісля УК перемінилася на Українську Національну Раду (УНР), президентом якої на основі раніше ухваленого статуту став д-р Євген Петрушевич. На назначених на 19 жовтня зборах поіменно запрошених найвизначніших представників Галичини, Буковини і Закарпаття, які несподівано перемінились на віче, Петрушевич виголосив промову, після якої проголосив створення української держави на українських землях Австро-Угорщини.
Тому, що 16 жовтня остаточно появився цісарський маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу, Петрушевич хотів ще використати австрійський уряд, щоб при його помочі перебрати владу і в цей спосіб спаралізувати замір поляків. Він договорився з прем'єром Гусареком, що цісар номінує українця намісником Східної Галичини, який при помочі УНРади зорганізує владу. На жаль, коли 25 жовтня Петрушевич мав дістати від Гусарека відповідне цісарське письмо, прем'єром став д-р Лямаш, що дальше зволікав з вирішенням поділу Галичини [21].
Тим часом поляки створили в Кракові 28 жовтня Польську Ліквідаційну Комісію (ПЛК), яка, перебравши владу в польській частині Галичини, намірялась зробити це саме 1 листопада у Львові при помочі Польської Організації Військової (ПОВ). Львівська делегація УНРади з К. Левицьким у проводі домагалась 31 жовтня від намісника Гуйна передачі влади в українські руки, а коли він від цього відмовився, рішила, за попередньою домовою з Петрушевичем у Відні, перебрати владу революційним способом. Сталося це 1 листопада 1918 р. завдяки Військовому Комітетові під проводом сотника Дмитра Вітовського, пізнішого полковника Галицької Армії, яка остаточно дістала назву "Українська Галицька Армія" (УГА).
Перебуваючи у Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повідомив президента Вілсона про створення української держави на українських землях Австро-Угорської монархії на основі проголошеного Вілсоном принципу вільнного самовизначення народів. У цім меморандумі Петрушевич подав історію Західної України від найдавніших до найновіших часів та збивав польські претензії до західноукраїнських земель. Після "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств нейтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та про польську агресію проти неї.
До президента Вілсона Петрушевич вислав 26 листопада ще одну ноту, в якій він зазначив, що: ЗУНР охоплює тільки українські етнографічні території і не посягає по чужі; український народ багато терпів під гнітом польської шляхти, румунських бояр і мадярських вельмож і тепер хоче скинути не тільки політичне, але також і соціально-економічне ярмо; УНРада перебрала владу своїми власними силами, а не німецькими, чи австрійськими, як це неправдиво твердить польський уряд. Нота Петрушевича також підкреслила українську негативну поставу супроти більшовиків і просила Вілсона про його інтервенцію, щоб спинити небажаний пролив крови. У Відні старався Петрушевич також про участь ЗУНР у ліквідації майна монархії та про скорий поворот українських вояків з південних фронтів. Маючи на увазі потребу зовнішніх зв'язків, Петрушевич створив посольства ЗУНР у Відні й Празі та дипломатичні представництва в Будапешті й Берліні [21].
До Станиславова (теперішнього Івано-Франківська), що став тимчасовою столицею ЗУНР, Петрушевич повернувся аж при кінці грудня 1918 р. перед відкриттям сесії УНРади, поповненої через вибори, що відбулись 26 листопада, делегатами від повітів і більших міст Галичини. Відкривши перше засідання УНРади, Петрушевич склав свої повноваження, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.
Як президент УНРади, Петрушевич мав тільки репрезентативні функції голови держави. Інші функції голови держави він ділив з Виділом УНРади, який, крім президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членів УНРади. До Виділу, між іншим, належало іменувати членів виконавчої влади – Раду Державних Секретарів (звану також Державним Секретаріатом) і начальників державних урядів як цивільних, так і військових.
Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова – Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.
Тут слід зазначити, що аж до скликання всеукраїнських Установчих Зборів, закон про злуку залишав автономію для ЗО УНР з окремим її законодавчим органом – УНРадою і виконавчим органом – Державним Секретаріатом, про що пізніше забував дехто з наддніпрянців. Також і в закордонній політиці допускалась подвійність дипломатичного представництва, якщо цього вимагали інтереси однієї з частин. Але паралельні представництва мали працювати в тіснім контакті та їхня діяльність мала обнімати цілість української справи.
Вперше особисто виступив Президент Петрушевич як член Директорії у державній нараді всіх членів Директорії, представників Ради Народних Міністрів і представників політичних і суспільних організацій, яка відбулася у Проскурові (нинішнім Хмельницькім) у днях 14-15 березня 1919 р. (Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР – О. Бачинський і Михайло Лозинський – приїхали, з огляду на спізнений поїзд зі Станіславова, щойно 15 березня).
На цій нараді, яка мала вирішити напрямні дальшої політики УНР, представники двох соціалістичних партій – соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, виступали за негайне зривання переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговорами про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і стала по стороні прем'єра Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти пропозиції миру з більшовиками та зривання переговорів з Антантою.
Після наради в Проскурові, ліві партії дальше робили спроби зміни курсу політики та уряду, які привели до створення в Кам'янці Подільськім 22 березня ефемерного "Комітету Оборони Республіки" та день раніше "Революційного Комітету" в команді Південного фронту, що остаточно допровадило до ліквідації цього фронту та втрати військового виряду й озброєння на користь румунів і загрозу для Галичини від Червоної Армії над Збручем [21].
Внаслідок наступу більшовиків прийшло до евакуації уряду УНР з Проскурова і Кам'янця Подільського до Рівного і частково до Станіславова. Якщо йдеться про Директорію, то Петлюра і Макаренко остаточно осіли у Рівнім, як було плановано, а Андрієвський та Швець долучилися до Петрушевича у Станіславі.
Маючи надію, що з урядом блоку соціал-демократів і соціалістів-революціонерів може наступити порозуміння лівих елементів і повстанців по другім боці фронту, Петлюра та Макаренко під тиском цього блоку 9 квітня 1919 р. номінували кабінет Бориса Мартоса, хоч на це вони тоді не мали формальної згоди інших членів Директорії, які засадничо були за тим, щоб Раду Народних Міністрів покликати на підставі широкої національно-політичної консолідації. Пізніше Швець, який переїхав до Рівного, дав себе переконати до згоди на цей однобічний кабінет, Андрієвський відкрито його не визнавав, а Петрушевич публічно його легальності не заперечував, але формально на нього не погодився.
Іменування нового кабінету мало погані наслідки. Воно викликало невдоволення поміркованих партій, а головно соціалістів-самостійників і дало обманне оправдання для бунту отамана Оскілка, який то бунт наніс багато шкоди не тільки Волинській Групі в часі наступу армії ген. Галлєра, але також і на міжнароднім форумі. Внаслідок злому фронту Дієвої Армії, Директорія і уряд УНР, які від 5 травня знаходились у Радивилові, переїхали до Галичини й остаточно осіли в Тернополі.
Виснажена та доволі знищена війною мала Галичина диспонувала навесні 1919 р. чисельно сильнішою армією, ніж її мала Наддніпрянщина. Та все таки заносилося на те, що вона може не встоятись проти війська цілої Польщі, скріпленого армією ген. Галлєра, що її Антанта добре озброїла й вислала з Франції до Польщі для боротьби проти більшовиків. Недомаганням УГА було відносно мале число старшин взагалі, а вищих старшин зокрема, брак військового виряду й амуніції, та брак вишколених для фронту резерв. Тому Петрушевич старався позитивно розв'язати польсько-український конфлікт у Галичині при помочі Мирової Конференції у Парижі, яка вирішувала долю земель колишньої Австро-Угорщини [21].
Щоб не допустити до наступу скріплених польських сил, конечно треба було осягнути перемир'я на фронті та визначити польсько-українську демаркаційну лінію. Переговори в цій справі вели спеціальна делегація ЗО УНР та делегація УНР під проводом Гр. Сидоренка в Парижі. Остаточно нашим делегаціям пощастило добитися рішення Найвищої Ради Альянтських і Заприязнених Держав про перемир'я, але поляки це рішення знехтували й продовжували офензиву, яку розпочали 14 травня 1919 р.
Дальші старання наших делегацій у Парижі про отримання польського наступу з допомогою армії Галлєра не мали успіху з огляду на неприхильне ставлення до нас більшості членів Мирової Конференції та їх співробітників, а головно президента Мирової Конференції – Жоржа Клємансо. Наддніпрянщину він уважав частиною передвоєнної Росії, яку хотів реставрувати, а Галичиною хотів збільшити Польщу, як ланку "санітарного кордону" проти більшовиків і евентуальну союзницю Франції проти Німеччини. Полякам помогло також і те, що 18 травня влада УНР вислала до Польщі місію, яка дала полякам до зрозуміння, що справа Галичини не буде на перешкоді порозумінню УНР з Польщею. Поляки, очевидно, постаралися, щоб про місію УНР до Польщі негайно дізналася Антанта. Велика перевага чисельна та технічна польського війська змусила УГА невпинно відступати. її дух підупадав і сила маліла. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня з Буковини на Покуття рушило румунське військо, до якого долучилась ще польська "залізна дивізія" ген. Л. Желібовського. Побоюючись евентуального польського полону, влада ЗО УНР рішила 24 травня вислати через Карпати до Відня чотирьох державних секретарів, щоб вони разом з двома представниками ЗО УНР у Парижі могли в разі потреби репрезентувати ЗО УНР перед зовнішнім світом. Одного з них, Михайла Мартинця, спіймали поляки і розстріляли разом з його співробітниками.