Виділ УНРади та Державний Секретаріат виїхали зі Станіслава 26 травня до Бучача, а опісля до Заліщик. У такій грізній ситуації сильно розкомплектовані Виділ УНРади і Державний Секретаріат 9 червня передали всю свою владу в руки Петрушевича, як Уповноваженого Диктатора. До помочі Диктатор мав своїх чотирьох уповноважених, а саме: д-ра С. Голубовича – внутрішні справи, інж. Івана Мирона – комунікація, д-ра Ст. Витвицького – зовнішні справи та підполк. К. Долежала – військова канцелярія Диктатора.
Коли остаточно УГА опинилася у малім трикутнику ворожих сил – більшовиків над Збручем, румунів над Дністром і поляків, які вже зайняли Чортків, на північнім заході, першим кроком Петрушевича як Диктатора була номінація ген. О. Грекова начальним вождем УГА, під командою якого мала числом УГА "Чортківською офензивою" (розпочатою ще ген. М. Омелянович-Павленком) проломила польський фронт і кинула ворога в паніку. Йдучи безупинно вперед і розбиваючи чисельно сильнішого й добре озброєного ворога, вона росла завдяки тисячам добровольців. На жаль, їй не вдалося знищити, згідно з планом, південне крило польської армії, щоб цим способом УГА могла опертися об Карпати й мати за плечима нейтральну Чехо-Словаччину [21].
Але в часі, коли УГА переможно йшла вперед і вже загрожувала Львову, польська брехня про загрозу для Польщі від більшовицьких банд (так поляки представляли Антанті успішну офензиву УГА), як також польське запевнення автономії для Східної Галичини спричинили те, що Найвища Рада в Парижі 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу тимчасово мілітарно окупувати Сх. Галичину по Збруч, "щоб забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини від небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд".
Проти цього несправедливого рішення, яке противилося оголошеному Вілсоном праву самовизначення народів, зреагувала українська делегація в Парижі протестною нотою. Протестну ноту вислав також Диктатор Петрушевич, якому щойно 12 липня польська начальна команда спеціальним парламентарем передала неповний текст рішення Найвищої Ради. Нота Петрушевича стверджувала, що в Галичині не було й немає жодних більшовицьких банд, а дисциплінована армія, яка бореться і проти більшовиків, і проти поляків. Дальше нота описувала польські погроми й знущання над українцями та в ім'я принципу "хай буде вислухана також і друга сторона" просила прислати комісію для потвердження польських жорстокостей.
Щоб здержати наступ УГА, яку поляки ще так недавно вважали цілком розбитою, виступили проти неї двічі більші і добре озброєні польські війська з цілої Польщі під командою самого голови держави – маршала Пілсудського. Але не так ворожа сила, як цілковитий брак боєприпасів примусив УГА до відступу, який розпочався 28 червня.
Тепер виринуло перед Диктатором Петрушевичем важке питання – що далі? Директорія й уряд УНР обурилися на Петрушевича за те, що він погодився стати Диктатором. Вони вважали, що влада, якої не могли виконувати Виділ УНРади та Державний Секретаріат, повинна була перейти до них. Офіційний орган уряду УНР "Вісті Української Народної Республіки" на початку липня писав: "Треба вважати, що Галичина тепер не має свого окремого уряду і з цього факту виходити у своїх висновках у роботі".
Виходячи з цього помилкового заложення, лівий уряд Мартоса разом з Директорією задумали зліквідувати автономію ЗО УНР. Петрушевича не признавано за диктатора, незаконно позбавлено його членства в Директорії (так, як раніше поміркованого соціаліста-самостійника Андрієвського) і 4 липня створено міністерство для справ Галичини, призначаючи Семена Вітика, галицького соціал-демократа, міністром. Рішення ці проводили для того, щоб собі підчинити УГА.
Так діяв лівий соціалістичний уряд і під його впливом також Директорія тоді, коли наказний отаман Осецький, начальник штабу Дієвої Армії В. Тютюнник і інші високі старшини заявляли Петлюрі, що без співпраці Петрушевича й допомоги УГА не буде можна врятувати фронту проти більшовиків. Петрушевич душею був за переходом за Збруч, але таке вороже ставлення до нього Директорії й уряду УНР його насторожувало. Крім того, погані вістки прийшли від 5-ої бригади УГА, яку раніше було послано за Збруч на підмогу Дієвій Армії проти більшовиків. Відношення до неї населення було наскрізь вороже й вона понесла втрати та просила наказу відправити її до Галичини. Заходило, отже, питання для Петрушевича, чи він має право наражати на можливу загибель УГА та багато цивільних осіб переходом за Збруч. А все-таки Петрушевич на прохання Петлюри рішився на цей крок, коли Директорія погодилася на його вимоги: демократична політика без ухилів у бік радянства; зміна уряду Мартоса; скасування міністерства Галичини. Слід зазначити, що Петрушевича хотіли "тоді заманити більшовики своєю пропозицією союзу проти Польщі та Румунії коштом його розриву з Петлюрою, але він на згоду з більшовиками не пішов. Для кращого пізнання особи Петрушевича варто тут навести думку про нього одного з учасників наради з Петрушевичем у Чорткові в справі переходу УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії проти більшовиків, а саме полковника (пізнішого генерала) М. Капустянського. "На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя – ознака сильної волі, гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність... Йому народ і армія дали до рук усю владу і він один відповідає за своє рішення. Видно, диктатор не був честолюбцем, ні не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни" [21].
Рішивши 4 липня перекинути УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії, Петрушевич, знаючи неприхильне ставлення головного отамана Петлюри до ген. Грекова, звільнив цього останнього з посту Начального вождя УГА і назначив на його місце ген. Мирона Тарнавського. Після переходу УГА за Збруч (16-18 липня 1919 р.) створено, у порозумінні з Петрушевичем, Штаб Головного Отамана (ШГО) для об'єднання воєнних операцій обох армій, начальником якого став ген. Юнаків від Дієвої Армії, а ген. Курманович від УГА обняв пост генералквартирмайстра.
До Кам'янця Подільського, що став осередком влади УНР і Диктатора Петрушевича, прибули військові представники Америки, Англії та Франції і їм 30 липня Команда українських армій подала план спільної боротьби під керівництвом Антанти усіх сил – українських, польських і Добровольчої Армії ген. Денікіна проти більшовиків. Українські війська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом і Одесою, ген. Денікін мав би проводити наступ на Харків, Курськ, Орел, а польська армія мала б створити загрозу для Москви зі сторони Білорусі. Українська армія, діставши військовий виряд і амуніцію, могла б збільшитися до 400-500 тисяч.
Надіючись, що Антанта вплине на ген. Денікіна піти на співпрацю в його власному інтересі, Петлюра вирішив розпочати головний наступ на Київ і меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увінчався успіхом. Вночі з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське військо зайняло Київ і обсадило мости на Дніпрі. Але російський імперіалізм так засліпив ген. Денікіна, що його Добровольча Армія, користаючись зі заборони Головного Отамана Петлюри входити в бій з нею, вдерлася з Лівобережжя до Києва і розпочала збройний конфлікт з українською армією, який остаточно закінчився перемогою більшовиків над обома арміями.
Сподівання Петлюри на те, що Антанта таки примусить Денікіна числитися з існуванням незалежної України, завели й тому 24 вересня 1919 р. Петлюра та Петрушевич спільною прокламацією формально виповіли війну Денікіну, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу військову місію Антанти і вона залишила Кам'янець Подільський [21].
Брак військового виряду й амуніції, теплого одягу і взуття, а до того ще й тиф і брак медикаментів спричинили те, що з кінцем жовтня залишилося в УГА тільки чотири тисячі, а в Дієвій Армії тільки дві тисячі вояків здібних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА від остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб він дозволив на переговори з Добровольчою Армією, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволікав з децизією, він сам з конечності рішився на переговори. Тоді Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але військовий суд його оправдав. Пізніше на переговори погодився також і Петлюра, але команда Добровольчої Армії не погодилася на переговори з наддніпрянцями, яких вважала підданими Росії і заключила договір тільки з УГА, що викликало в наддніпрянців закиди зради галичан.
Тому, що на пропозицію Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подільський, д-р Петрушевич вночі з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець і через Румунію і Чехословаччину подався до Відня.