З цією метою козацькі загони та відділи лісовчиків (лісовички - назва загонів польської легкої кінноти, яку організував і очолив шляхтич О. Лісовський. З цим загоном він чинив наїзди на московські землі під час «смути» з 1608 по 1616 рік. Після смерті Лісовського в 1616 році його загони перейшли під оруду С. Чаплинського, а з 1618 року — В. Рогавського. Цього ж року, повернувшись до Польщі, лісовчики наймались на службу до різних європейських дворів. Зіграли певну роль під час Тридцятилітньої війни. Серед лісовчиків було багато українців, у тому числі козаків) здійснювали напади на російські міста. Козаки Сагайдачного, наприклад, захопили Серпухов, потім Калугу. Під Калугою Сагайдачний став головними силами й звідси надсилав загони навіть під Дмитрів, що примусило Москву прискорити укладення перемир’я. Цар Михайло, який не міг з’явитися поміж людей без загального нарікання й погроз, мимоволі пішов на згоду». Похід на Москву Владислава викликав побоювання у російського уряду щодо можливості об’єднання внутрішньої опозиції з поляками. Документи свідчать про перехід на бік Владислава цілих міст. Так, у Дорогобужі посадські люди і козаки «государя зрадили, місто Дорогобуж здали королевичу», а дорогобузький воєвода І. Адодуров цілував хрест Владиславу як російському царю.
1 грудня 1618 року в с. Деуліно між Москвою й Річчю Посполитою було укладено перемир’я на чотирнадцять з половиною років. Річ Посполита, за угодою, утримувала захоплені під час інтервенції Смоленську й Чернігово-Сіверську землі.
Московська «смута» сприяла не тільки зміцненню престижу козацтва в очах Польської держави, а й показала Російському царству, що козаків краще мати за своїх союзників, ніж за ворогів. Тому Москва стала шукати шляхи привернення їх на свій бік. Покладалася надія передусім на православну церкву, яка на той час дуже занепала в Україні.
Слушна нагода склалася для цього під час перебування в Москві єрусалимського патріарха Феофана, що прибув сюди «за милостенію» і 24 квітня 1619 року взяв учать в обранні московським патріархом Філарета, батька царя Михайла Романова.
Мабуть, не випадково саме на Феофана було покладено місію відновити в Україні православну ієрархію. А зв’язок цієї події з бажанням московського царя наблизити до себе українське козацтво видно хоча б з того, що коли на початку 1620 року Сагайдачний відрядив до Москви посланців на чолі з отаманом Петром Одинцем, то вони були дуже ласкаво прийняті урядом.. Закриваючи очі на нещодавній похід козаків на «первопрестольну», а не на кримські улуси, посланців обдарували грішми, дорогими тканинами і шапками, а війську послали «легке жалування» — 300 крб. У наказі думським дякам говорилося, щоб козаки не ображалися «що вони його царської величності очей не бачили, тому що вони прийшли до Москви перед постом, а в піст у великого государя нашого ніякі посли та іноземці не бувають, а нині царська величність їздить молитися по святих місцях». Така незвична для російського уряду чемність виказувала явну зацікавленість його в козацькій приязні. Це підтверджує також грамота П. Сагайдачному і війську від 21 квітня 1620 року, в якій цар писав: «А наперед вас у нашому жалуванні забутих не вчинили, зважаючи по вашій службі. Й ти б, гетьмане Петро, і все Запорозьке військо наше жалування прийняли» .
Ці документи не дають можливості з певністю відповісти на запитання: хто був ініціатором переговорів. Однак без Феофана тут не обійшлося.
Аби ще більше закріпити зв’язок козаків з православною Москвою, Феофан взявся за відновлення православної ієрархії в Україні. Йому сприяло те, що польський уряд, зацікавлений в козацькій допомозі у зв’язку з наближенням війни з турками, активно не заважав цьому.
Навесні 1620 року Сагайдачний зустрів з почесним козацьким ескортом єрусалимського патріарха Феофана й всіляко сприяв його намірам, які імпонували Сагайдачному як випускникові відомої Острозької школи. На початку жовтня 1620 року Феофан висвятив у Києві Іова Борецького на київського митрополита, а на перемишльського єпископа — Ісайю Копинського. Згодом було висвячено ще чотирьох єпископів на українські й білоруські єпархії, серед них на луцьку — Ісаакія Борисковича. Характерно, що як Іов Борецький, так само й Ісайя Копинський та Ісаакій Борискович не тільки виступали як запеклі вороги уніатства, а й були прибічниками зближення з Москвою. Відновлення православної ієрархії стало для свого часу значною подією. Православна церква знайшла собі в козацтві надійного захисника. Тепер можна було сподіватись, що цей союз посилить надію українського народу на визволення. Але це не виправдалося логікою подальших історичних подій.
Польська влада неприязно дивилася на відновлення православної ієрархії, але активно втручатися в ті справи не могла хоча б тому, що 7 жовтня 1620 року поляки під Цецорою були вщент розбиті турецьким військом і це, ясна річ, змусило польський уряд самому шукати допомоги в козаків.
Приблизно в той же час відбулася й друга важлива подія. Гетьман Сагайдачний разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство. Таким чином, Сагайдачний зміцнив союз з православною церквою, а також з міщанством, репрезентованим братствами. Тепер міщанство, духовенство й козацтво сформували єдиний фронт, що внесло новий стимул у визвольну боротьбу.
Разом із загальнонаціональним в Україні тривав й антифеодальний рух, що характеризувався боротьбою за козацькі права селян, яких підтримували рядові реєстрові козаки. Верхівка реєстру, навпаки, противилася масовому покозаченню пригнобленого люду, хоч і виступала проти порушень привілеїв реєстру, а також проти національного і релігійного гніту.
Влітку 1619 року в районі Білої Церкви зібралося понад 10 тис. «свавільних» козаків. Проти них на початку осені вирушили Жолкевський з коронним військом і призначені королем комісари із своїми командами. Вони зустрілися з повстанцями на річці Узені, однак, не зважившись розпочати бій, пішли на переговори. Щоправда, одразу виникла незгода: повстанці вимагали вести переговори на раді, відкрито, а пани — лише з козацькою депутацією. Зрештою, у переговори вступив Сагайдачний із старшиною. В результаті лише деякі з вимог повсталих були прийняті. Жолкевський і комісари згодилися збільшити реєстр до 3 тис. козаків з платнею в 40 тис. злотих у рік, проте із застереженням, що цей пункт набере чинності тільки після затвердження його сеймом. У питанні, де саме мають право проживати козаки, дійшли згоди, що вони можуть жити лише в королівщинах, а не в приватних володіннях. На жаль, старшина також погодилася, що.б усі селяни й козаки, яких не впишуть у новий реєстр, повернулися в підданство до своїх панів. Умови договору до такої міри суперечили прагненням селян і нереєстрових козаків, що оголосити їх було небезпечно.
Тому пани й старшина вирішили оповістити про поширення козацьких прав на всіх повстанців з тим, щоб, коли ті розійдуться по домівках, скласти 3-тисячний козацький реєстр. Договір цей, підписаний 7 жовтня 1619 року, викликав масове невдоволення. Розповідаючи про це, літописець зауважує: «Конашевич (Сагайдачний) завжди з панами у згоді жив, за те козакам (реєстровим) і добре було, тільки поспільство дуже терпіло». Наприкінці 1619 року, коли Сагайдачний з більшою частиною реєстрових козаків вирушив на Крим, в Україні вибухнуло повстання невключених у реєстр селян і міщан. Повстанці оголосили Сагайдачного усунутим з посади й обрали гетьманом Яцька Неродича Бородавку, «самого незнатного і найбільш бунтівливого серед них», як висловився Жолкевський. До повстанців приєдналися реєстрова залога на Запорожжі й запорозькі козаки. Прихильники Сагайдачного утримували Трахтемирів з округою, Бородавка — «південну частину Східної України із Запорожжям. Утворилися два ворогуючі табори. Один, очолений верхівкою реєстру і визнаний польським урядом, стояв за Сагайдачного, другий, з яким, однак, уряд теж мусив рахуватися з огляду на небезпеку війни з Туреччиною, — за Бородавку. Як би ми не хотіли, а соціальне розшарування в середовищі козацтва не можна ігнорувати, бо воно так чи інакше вносило свої корективи в історичні події. Саме в цьому і криється причина ворожнечі між Сагайдачним і Бородавкою, які очолили два протилежних табори з різним розумінням шляхів і методів політичної боротьби.
В цей час надзвичайно ускладнилось міжнародне становище. У Європі тривала Тридцятилітня війна, початок якій поклав вибух національно-визвольної боротьби чеського народу проти австрійських Габсбургів у 1618 році. Поступово майже всі європейські держави включилися у війну. Чехам і їх союзникові семиградському князеві Бетлену Габору загрожувала небезпека як з боку Польщі, так і з боку її ставленика, молдавського воєводи Граціана. Щоб нейтралізувати останнього, Бетлен Габор звернувся до свого сюзерена, турецького султана, по допомогу. Туреччина, не бажаючи посилення впливу Польщі в Молдавії, прагнула замінити Граціана своїм ставлеником Радулом. Таким чином, події, викликані Тридцятилітньою війною, прискорювали воєнний конфлікт між Туреччиною і Річчю Посполитою.
Наступальні дії козацтва проти Криму і Туреччини на початку XVIIсторіччя
Від часу підкорення Кримського ханства Оттоманською Портою турки прагнули використовувати Крим як форпост для завоювання України та інших слов’янських земель. Не минало і року без того, щоб татари або турки, чи ті й інші разом, не посягали на Україну. Вони палили села і містечка, вбивали і забирали людей у полон.