Сьогодні Ліга українських меценатів нагороджує премією імені Василя Симиренка (5000 у. о.) тих, хто сприяє зміцненню іміджу України в світі. Останню премію 2000 року отримав політолог Збігнєв Бжезинський, який передав матеріальну винагороду Львівському університету для підготовки фахівців у польських студіях.
Собі — значить людям
Симиренки опікувалися соціальними проблемами своїх робітників. Промислове містечко в Млієві, збудоване під керівництвом Платона Симиренка, було справжньою оазою в покріпаченій Росії. Кожна сім’я — і українців, і фахівців з-за кордону — мешкала в окремому будиночку (їх було 160) з садком і городом, самітні — у гуртожитку.
Працювали парові лазні, крамниця з помірними цінами, аптека, безплатна лікарня на 100 місць, бібліотека, аматорський театр. У школі викладали вчителі з університетською освітою, а окремих навичок роботи на цукровому заводі навчали в училищі на 150 місць. Титарем церкви, збудованої 1858 року, був управитель заводу О. І. Хропаль, чоловік Наталії Симиренко, сестри Платона. У містечку були водогін і газове освітлення вулиць — дивовижа на той час навіть для великих міст.
На підприємстві Василя Симиренка в Сидорівці працювало 600 селян, отримуючи 40-45 копійок за день, що на той час було немало. Як і у Млієві, у Сидорівці працювали школа зі спортзалом, аматорський театр. А найбільші свята, як наприклад, Різдво, святкували усім підприємством у великій залі заводу.
Український король російського садівництва (Левко,1855—1920)
Знаменитий ренет П. Ф. Симиренка вивчив, науково описав і узаконив, назвавши на честь батька, Левко Платонович Симиренко. Садівництво було захопленням Платона Федоровича Симиренка — на хуторі у Млієві у власному саду та оранжереї він зібрав понад сотню різних плодово-ягідних і декоративних рослин.
У день одруження (1847 рік) з Тетяною Іванівною Овчинніковою Платон Федорович у мліївському саду посадив яблуневе зернятко. Яблунька стала талісманом родини. Її пагони прищеплювали у садах друзів і знайомих, розмножували й у своєму саду. Продовжив селекцію майбутнього ренету син Левко.
Левко Симиренко закінчив з золотою медаллю Одеську приватну гімназію Кнері, навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Київського університету, а потім — Новоросійського (за участь у революційних гуртках потрапив під нагляд поліції і був змушений переїхати до Одеси).
По закінченні курсу потрапляє під арешт. Майже рік перебував у в’язниці на Лук’янівці в Києві. З 1880 до 1887 року відбуває заслання у Красноярську, а потім в Іркутській губернії. Перехворів на тиф і гострий ревматизм, якого не позбувся до кінця життя.
Одружився у в’язничній церкві з відомою польською революціонеркою Альдоною Гружевською (була причетна до замаху на царя Миколу II). У вільний час займався улюбленою справою — садівництвом, в оранжереях сибірського промисловця Кузнєцова вирощував овочеві, декоративні, цитрусові культури та виноград. З ініціативи Левка Симиренка у Красноярську було закладено міський парк.
1888 року, з поверненням Левка Платоновича Симиренка з політичного заслання до батьківської садиби, у Млієві знову завирувало життя. Батькові заводи вже давно не працювали, якось ще тримався маєток з городом і садом. Левко вирішив з любительського батькового саду організувати приватний плодовий розсадник, оскільки влада позбавила його права працювати у вищих навчальних і науково-дослідних державних закладах, а також виїздити за кордон.
За півтора десятка років Левко Симиренко зібрав у своєму розсаднику понад 300 сортів хвойних та інших порід, 927 сортів троянд, понад 3000 сортів плодових і ягідних культур, серед яких 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень. Це була найбільша світова колекція рослин найкращих сортів не лише в Україні, а й у Російській імперії. На початку XX ст. у Млієві цвів і давав високі врожаї карликовий сад, якому Левко Платонович пророкував велике майбутнє.
Це була унікальна колекція низькорослих вегетативно розмножуваних підщеп, що стала базою для розвитку промислового садівництва в Росії. Мліївський розсадник співпрацював майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу.
Левко Симиренко збагатив промислове садівництво оригінальними розробками: розробив і впровадив технологію зимового щеплення плодових культур, величезного значення надавав сортооновленню промислових насаджень та клоновій колекції. Вченого на кожній всеросійській і міжнародній виставках нагороджували високими нагородами за нововиведені сорти.
Ще за життя талановитий українець став визнаним королем російського садівництва. За успіхи у науковому сортознавстві Левка Симиренка нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства (помологія — сортознавство). За плідну наукову і громадську діяльність 1894 року його обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, 1895-го — членом Французького національного помологічного товариства.
При Симиренковому розсаднику діяли приватна садівнича школа й училище садівництва.
З ініціативи Левка Платоновича в Російській імперії стали виходити часописи з садівництва, а сам він видає друком свої капітальні праці, серед яких — результат 25-річної практично-наукової роботи «Кримське промислове садівництво» (1912 рік), визначне явище у світовій і вітчизняній науці.
У листопаді — грудні 1917 року більшовики кілька разів експропрійовували землю розсадника. Левко Платонович сплачував до земуправи гроші за орендовану землю, про що свідчить дивом збережений автограф у фонді Черкаського повітового суду. Потім розсадник було націоналізовано, перетворено на державне дослідне господарство, директором і науковим керівником якого призначено Левка Платоновича. А 1920 року різдвяної ночі він був застрелений чекістами.
Батьківська справа (Володимир, 1891—1938)
Уберегти конфіскований владою розсадник допомагав батькові син Володимир, який ще в дитинстві мріяв «вкрити садом увесь світ». 1921 року він був призначений директором Центрального державного розсадника. За три роки Володимир Симиренко відновив помологічну колекцію, селекційну лабораторію, школу садоводів, наукові роботи — під його керівництвом було винайдено механізований спосіб посіву насіння дичкових дерев, для селекційних досліджень висівали до тисячі культур.
Володимир Симиренко виявив і хист підприємця. У часи Першої світової війни він завідував відділом солдатських крамниць у комітеті румунського фронту. 1925 року виклопотав 150 га землі у селі Завадівка і заклав там розплідник, з якого реалізовував по півмільйона саджанців на рік. За успішне виконання плану влада удостоїла Володимира Симиренка нагороди — відрізу тканини на костюм.
Людина небаченої працездатності, Володимир Левкович зібрав колектив суперфахівців — усі працівники розплідника мали вищу освіту, друкували наукові праці в спеціалізованих наукових часописах, створених завдяки клопотанню їхнього директора. У нерівному двобої з системою молодий вчений науковими дослідами і теоріями доводив абсурдність революційно-романтичних ідей І. Мічуріна щодо «перетворення» природи.
Доцент, професор садівництва, Володимир Левкович завідував кафедрою плодово-ягідного господарства Київської політехніки, викладав у Полтавському та Уманському сільськогосподарських інститутах. 1923 року створив Всеукраїнську помологічну комісію, що згодом стала державною.
1929 року організував видання «Помологічної книги України», 1930 року створив Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодово-ягідного господарства в урочищі Китаєво на околиці Києва і став першим його директором. Протягом 1920 — 1930-х років за редакцією Володимира Симиренка виходять перші українські часописи з практичного садівництва та городництва.
8 січня 1933 року Володимира Симиренка заарештовано і за звинуваченням в «участі в антирадянській шкідницькій організації» засуджено до розстрілу. Вирок замінено на 10 років суворого ув’язнення для використання за фахом. 1938-го повторно засуджений до вищої міри покарання, в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року розстріляний, місцем поховання вважається урочище «Солянка» в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957 року.