Династія Симиренків (стр. 1 из 2)

Чотири покоління спадкових почесних громадян імперії, нащадків козацького роду, що успіхами власної праці з кріпаків дорівнялися до графів і князів, увійшовши на рівних до кіл найбагатших підприємців Європи, Симиренки були піонерами науково-технічної революції й у Російській імперії, й за часів СРСР.

Перші парові цукрові заводи, перші металеві пароплави на Дніпрі, перше промислове виробництво пастили й мармеладу, перші карликові промислові фруктові сади, майже мільйон пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах в часи кріпаччини і реформ, сприяння розвитку української культури. І все це створено династією Симиренків.

Платон Симиренко

Внук запорізького козака
(Федір, 1790—1867)

Торгову марку «Брати Яхненки і Симиренко» у 1815—1820 роках заснували брати Степан, Терентій і Кіндрат Яхненки (яких з кріпацтва викупив батько) та їх товариш Федір Симиренко, що згодом одружився з Анастасією Яхненко.

Внук запорізького козака Андрія, який не присягнув Катерині II, кріпак князя М. С. Воронцова Федір Симиренко орендував млини на Вільшанці й, заробивши необхідну суму, купив собі вільну. Брати Яхненки займалися торгівлею шкірами, збіжжям, борошном, орендували млини в Умані й Смілі. Завдяки комерційній спритності Яхненків і підприємницькому хисту Федора Симиренка вже в 30-ті роки фірма мала власні крамниці й комори по всій Україні.

Тільки в Одесі було шість крамниць ТД «Брати Яхненки і Симиренко». 1832 року засновникам фірми, колишнім кріпакам за сприяння в розвитку Одеси імператорським указом було присвоєно статус купців 1-ої гільдії й звання спадкових почесних громадян міста, що урівнювало їх з родовими дворянами.
<lj-cut>

У роки аграрної кризи (кінець 30-х — поч. 40-х рр. XIX ст.) ТД «Брати Яхненки і Симиренко» диверсифікує свій бізнес: продавати борошно стало невигідно, і фірма почала торгувати цукром. Перша ж спроба принесла 100 тисяч крб. чистого прибутку — партiю цукру-рафінаду графа Бобринського (одного з лідерів тогочасного цукрового ринку) новітні комерсанти продали за 380 тис. крб, купивши у графа за 280 тисяч.

Швидко капітал фірми сягнув мільйона карбованців. І Платон (старший син Анастасії і Федора Симиренків), що допомагав у справах фірми, переконав батька і дядьків будувати власний цукровий завод, який і звели 1839 року в Ташлику (Черкащина). 1845 року орендуються і запускаються цукроварні в селах Олександрівка і Орлівка, будується завод в селі Руська Поляна.

Підприємства фірми «Рафинадный сахар братьев Яхненко и Симиренко» з початку 40-х рр. XIX ст. диктують правила розвитку найдохіднішої галузі не лише в Україні, а й у всій Росії. Ташлицька цукроварня — перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод — стає «законодавицею мод» у цукровій промисловості: власники інших заводів перебудовували свої підприємства на парові.

Генератор ідей
(Платон, 1820—1863)

«Українець», перший металевий пароплав
на Дніпрі, збудований на
машинобудівному заводі у Млієві

Головним генератором і впровадником планів ТД «Брати Яхненки і Симиренко» був Платон Федорович Симиренко. По закінченні пансіона Золотова в Одесі з волі батька він не вступив до Московського університету, а допомагав на фірмі, часто бував на заводах Бобринського, придивлявся до виробництва цукру.

Їздив на кращі цукрові заводи Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене на Ташлицькому заводі, закупив кращі на той час машини й агрегати, запросив іноземних фахівців (30 фахівців із сім’ями переїхали до Ташлика, заробітна плата їх була вдвічі більшою, ніж у Франції). Закінчивши політехнічний інститут у Парижі, Платон з 1843 року стає технічним керівником родинної фірми.

1846 року фірма клопочеться перед київською владою про придбання двох десятин землі на Куренівці, околиці міста, аби збудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не отримавши дозволу, вибрали інше місце — між Млієвом і Городищем на Черкащині.

Тут виросло справжнє промислове диво-містечко. Першою збудували цеглярню, з цегли якої 1848 року постали семиповерхова рафінарня і цукроварня, обладнані за останнім словом техніки — ручну працю замінили парові машини.

Пізніше з’явився спеціалізований машинобудівний завод (перший в імперії!), що забезпечував вчасний ремонт модерного іноземного устаткування і виготовляв необхідні деталі для підприємств інших губерній.

Тут же виготовили перші судна з металевим корпусом — пароплави «Українець» і «Ярослав», які транспортували до чорноморських портів цукор Яхненків-Симиренка.

Родинна фірма набирала обертів, це був справжній холдинг з розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по всій імперії. Однак наприкінці 60-х ТД почав зазнавати ударів через хвороби та смерті засновників (1863 року померли Кіндрат Яхненко та Платон Симиренко, за кілька років пішли з життя Анастасія, Терентій та Степан Яхненки, а також Федір Симиренко).

Аби перестрахуватися, кредитори фірми 1861 року призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. 1862 року сім’я Платона Симиренка у зв’язку з тяжкою хворобою годувальника потрапила під опіку Черкаського міського сирітського суду. Фінансові справи Ташлицького заводу контролювалися судом, дрібні сімейні витрати ретельно перевірялися чиновниками. По смерті Платона Симиренка суд призначив опікунами дітей і майна покійного його дружину Тетяну Іванівну та брата Антона Федоровича (що помер через два роки).

Тетяна Симиренко виявила неабиякі здібності у виробничих і господарських справах, підприємство залишалося прибутковим. Однак шестеро дітей вимагали уваги, і влітку 1866 року Т. Симиренко підписала контракт, за умовами якого орендним утримувачем Ташлицького заводу став молодший брат покійного Платона Василь Симиренко. А через три роки завод перейшов під загальне керівництво фірми «Брати Яхненки і Симиренко».

Після краху фірми
(Василь, 1835—1915)

Зліва направо: Платон Львович
(1888—1952), Володимир Львович,
Левко Платонович, Тетяна Львівна
(1887—1973)

Ташлицький завод був єдиним, де справи йшли добре. Некомпетентні й несумлінні службовці адміністрації довели фірму практично до банкрутства. Кредитори змушені були повернути родині право голосу.

1868 року Василя Симиренка було обрано головою адміністрації сімейної фірми.

Утім, як не намагався молодий інженер (як і брат, він закінчив паризьку політехніку) порятувати фірму і повернути їй колишню славу, та незгода поміж кредиторами лише прискорила крах Торгового дому.

1873 року Василь Симиренко, відмовившись від своєї частини спадщини, залишив посаду голови адміністрації й полишив Мліїв.

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» перестала існувати у 80-х роках XIX ст., майно було розпродано і сплачено борги.

Василь Симиренко, залишившись без спадку, з торгів за невелику ціну придбав занедбану державну цукроварню у Сидорівці недалеко від Корсуня, на Канівщині, де й оселився з молодою дружиною Софією Альбрандт. Беручи позики, часом на не дуже вигідних умовах, він налагодив випуск цукру-рафінаду найвищого гатунку. Сам розробляв моделі промислового обладнання, просиджуючи ночами за кресленнями, а вдень порпався біля заводських машин — був непоганим конструктором і слюсарем, який не цурався «чорної» роботи.

1876 року Василь Симиренко реєструє патент на випаровуючий апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряку. Крім того, працюючи в хімічній лабораторії, він винайшов нові способи виварювання цукру. У спеціальних технічних журналах Росії часто друкувалися наукові статті В. Симиренка.

Незабаром у Сидорівці на підприємстві, яке приносило мільйонні прибутки, господар відкрив пастильню (першу в Російській державі!), де з яблук саду, що його заклав і виростив сам Василь Федорович, виготовляли мармелад і пастилу «Українську», які експортували за кордон та... прописували хворим у місцевій лікарні.

Благодійність без розголосу

В українському культурному середовищі кінця XIX — початку XX століть багато говорили про щедрого таємничого жертводавця Хорса. «Хорс засівав» (так говорили, коли знаходилися кошти на якусь нову культурну українську справу) благодійним коштом упродовж 25 років історичний журнал «Киевская старина» (загальна сума становила 35 тис. рублів), одеська «Громада» отримала 1890 року 5 тис. рублів на видання в Німеччині журналу про Україну. За сприяння Хорса було поставлено першу українську оперу «Різдвяна ніч» М. Лисенка, створено хор, у Львові діяло літературне товариство ім. Т. Шевченка.

Перерахувати всі доброчинні акції засекреченого спонсора української справи навряд чи можливо. Благодіяння залишались у таємниці, бо Василь Симиренко (а саме він був загадковим Хорсом) діяв через довірену особу — розпорядника особистого рахунка в банку В. Антоновича. Таємниця добродія розкрилася тільки після смерті Василя Симиренка, під час його похорон 3 грудня 1915 року на Аскольдовій могилі у Києві.

Упродовж 42 років Василь Симиренко 10% прибутку власного підприємства віддавав на українську справу: випуск часописів, етнографічні експедиції, друкування книжок українських письменників, відкриття недільних шкіл в українських селах... По смерті він заповідав усе майно (цукроварня в Сидорівці, 462 десятини землі, особняк на вул. Десятинній, 9 у Києві — вартість всього близько 10 млн рублів) Товариству допомоги українській літературі, мистецтву й науці, позаяк не мав дітей.

Платон Федорович Симиренко, роблячи пожертви, теж намагався залишатися невідомим. Його коштом вийшов у світ перший, кулішевський, «Кобзар» Т. Г. Шевченка (вартість видання 1100 рублів). За домовленістю між Тарасом Григоровичем, який гостював у Млієві, і Платоном Симиренком ім’я благодійника не повинно було згадуватися в книжці. Тому, коли Платон Федорович прочитав на титульній сторінці «Коштом Платона Симиренка», то стосунки між підприємцем і поетом ускладнились, як розповідає у спогадах Варфоломій Шевченко, благодійник дуже розсердився, бо було порушено дане слово.