Коаліційний уряд існував недовго. 14 листопада, в умовах краху окупаційного режиму, соціалісти-федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб великоруської орієнтації. Того ж дня була опублікована „Грамота” гетьмана, яка демонструвала остаточний розрив режиму з українськими національними силами і відкриту переорієнтацію його на великоруську контрреволюцію. Цей новий курс закамуфльовувався закликом до створення Федеративної Росії. „В цій федерації,— говорилося у „Грамоті”,— Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї йшов порядок і законність” [13, c.74]. Представники німецького воєнного командування були точніші в оцінці ситуації. Характеризуючи політичні цілі нового уряду, вони прийшли до висновку, що „вони більш-менш чітко спрямовані на возз'єднання з Великоросією, причому Україні в кращому випадку залишається деяка видимість автономії” [13, c.74].
Спроба чергового „возз'єднання” України з Росією, яка здійснювалася в умовах загального повстання в Україні, викликала консолідацію національних сил різних політичних орієнтацій. В ніч з 13 на 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією на таємному засіданні УНС була вибрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою „відновлення республіканського ладу” на Україні.
Не довіряючи соціалістам, М.І.Міхновський, як і усі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового анти гетьманського повстання, як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж це повстання стало фактом і розгорнулася збройна боротьба між військами Директорії, очолюваними С.В.Петлюрою, і залишками гетьманської армії, представники УДХП виступили з ідеєю примирення сторін і створення національно-демократичного кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною М.І.Міхновським, у Одесу, до представників союзного командування, виїхали Шемет і Любарський-Письменний. Передбачалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. Одночасно, М.І.Міхновський виїхав до Харкова, де знаходився один з найкращих корпусів повстанців — Запорізький [13, c.75]. Але обидві місії закінчилися провалом. Міхновський і Шемет повернулися до Києва ні з чим. Тоді УДХП пішла на останній крок: її делегація з'явилася у німецькому посольстві, щоб запропонувати своє посередництво в переговорах між гетьманом і повстанцями. Делегати хліборобів-демократів „висловили думку, що коли гетьман наважиться сформувати національний український кабінет, то Петлюра і його прибічники погодяться скласти зброю” [13, c.75]. Це був акт відчаю. Спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення.
Характеризуючи ставлення хліборобів-демократів до усіх цих подій, С.Шемет пізніше писав: „Партія у цілому у повстанні проти гетьмана участі не приймала” [13, c.75]. Уже після його завершення декілька її авторитетних членів увійшли до складу УНС [13, c.75], прагнучи утримати Директорію „від крайностей”.
М.І.Міхновського серед них не було. Його ставлення до Директорії було вкрай негативне. У ній він вбачав соціалістичний режим, який своєю незваженою політикою веде до дальшої анархії в аграрних відносинах і промисловому житті, сприяє розвалу адміністративного апарату, розкладає армію і робить Україну безсилою у боротьбі з зовнішньою небезпекою, а особливо, більшовицькою Росією. М.І.Міхновського обурювали спроби Голови Директорії В.К.Винниченка і Голови уряду УНР В.М.Чехівського ввести на Україні якусь подобу радянської системи і на цій основі порозумітися більшовиками, витіснити з політичного життя несоціалістичні партії і групи.
Наприкінці 1918 - на початку 1919р. хлібороби-демократи розробили план усунення Директорії від влади. У цей час радянські війська широким фронтом наступали на Україну, а армія УНР розвалювалася на очах. „Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні. Держава наша загине…”,— заявив на нараді керівництва УДХП М.І.Міхновський. Було вирішено зв'язатися з Є.Коновальцем — комендантом корпусу „Січових стрільців”, який перебував у Києві, і П.Болбачаном — командиром Запорозького корпусу, що дислокувався на Харківщині. Це були дисципліновані і боєздатні частини армії, командири яких співчували УДХП [13, c.75]. З їх допомогою було вирішено встановити режим диктатури, добитися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки безладдя і анархії. „Необхідно їхати до Болбачана. Єдина надія на нього”,— таким було рішення УДХП.
Сповнений рішучості і надій, М.І.Міхновський не здогадувався, що місія до П.Болбачана — його остання політична акція. Запорозький корпус відступав до Дніпра, і Міхновський застав його аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу С.Петлюри П.Болбачана було заарештовано. Цей арешт остаточно дезорганізував фронт. На нещастя, Міхновський тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до лікарні. Там його було заарештовано більшовиками, які вступили до міста на плечах відступаючих військ Директорії. Деякий час він, хворий, перебував у в'язниці, але завдяки численним проханням місцевої інтелігенції і деяких більшовиків-українців, які пам'ятали М.І.Міхновського по його виступах на захист українських селян на судових процесах, ув'язнення було замінене утриманням під наглядом у приватному помешканні. Після захоплення Кременчука військами отамана Григор'єва він знову опинився на свободі. Однак, з політичного життя Міхновський був виключений. Важка хвороба підірвала його здоров'я. переїхав до себе на Полтавщину, де перебував під наглядом місцевої ЧК [13, c.76].
Таким чином, М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.
В И С Н О В К И
„Єдиними пропагаторами ідеї політичної самостійності в Наддніпрянській Україні були М.Міхновський, В.Липинський і Д.Донцов… читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані прибульцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшості…” [6, c.26].Ці три визначені мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті.
Досліджуючи тему: „М.Міхновський: штрихи до політичної біографії”, потрібно сказати, що незважаючи на певні кроки зарубіжної україніки в дослідженні політичної біографії М.Міхновського, не можна говорити про завершеність цієї роботи.
Автори публікацій, не володіючи достатнім масивом джерел та літератури, черпаючи в основному інформацію про Міхновського з особистих споминів, написали статті та розвідки, переобтяжені упередженнями суб’єктивними оцінками, яким бракує перевірених документальних даних. Пересічний читач легко може розгубитись у такому розмаїтті суперечливих оцінок і думок стосовно М.Міхновського. Вони зайвий раз переконують в тому, наскільки це складна неординарна постать, що своїми поглядами та поведінкою не вписується у звичні стереотипи. Правильно оцінити її можна, не зробивши глибокого виваженого аналізу цілого комплексу чинників: політичних, національних, духовних, релігійних, соціальних тощо. Незважаючи на підвищений інтерес науковців до даної теми, справжнє наукове дослідження життя і діяльності Міхновського, його внеску в розбудову самостійної соборної України — ще попереду.
Дана курсова робота містить аргументовані дані про різноманітність політичної діяльності М.Міхновського, впливовість реальність його рішень для Української держави в світі бачення і сприйняття істориків і науковців.
Серед дискусійних питань дослідників і різних відповідей, однозначним є те, що М.І.Міхновський залишив помітний слід в історії української політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність і обґрунтував необхідність, глибоку історичну обумовленість цієї боротьби. Уся його публіцистика, політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки.
Його долю важко назвати щасливою. Він часто робив те, що більшості не подобалося. Усе свідоме життя Міхновському доводилося обстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Усе життя він був приречений іти „проти течії”. Робив він це гаряче, безкомпромісно, настійно. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ століття і безслідно щезне. І ось минув 81 рік після його трагічної смерті. Настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності, ніж будь-хто з його політичних опонентів з національно-визвольного табору.
Спроба наукового аналізу політичної діяльності М.Міхновського наведеними факторами не вичерпується, вона знайде своє інформаційне відтворення в наступних історичних працях.
С П И С О К Л І Т Е Р А Т У Р И
1. Бойко О.Д. Історія України. – К. Видавничий центр „Академія”, 1999. – 430с.
2. Геник С. 150 великих українців. – Ів.-Франківськ: Лілея – НВ, 2001. – 300с.
3. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. - №9. – 320с.
4. Геращенко Т. М.Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Молода нація. – 2003. - №2. – с.13-32.
5. Голод І. Ідеолог державності:Перестороги М.Міхновського // Молода Галичина. – 2004 .- с.8.
6. Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів: Кальварія, 2001. – 488с.
7. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 576с.
8. Енциклопедія Українознавства. – Том 1. – Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – 381с.
9. Жук А. Писання М.Міхновського // Молода нація. – 2003. - №2. – с. 40-44.
10. Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. / І.Войцехівська, А.Абліцов, О.Божко. – К.: Україна, 1995. – 479с.
11. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. ком. Ю.Зайцев. – Вид. 4-те. – Львів: Світ, 2003. – 520с.
12. Курас І. Перший рeчник новітнього українського самостійництва // Історія України .- 2000. - №16. – с.3-14.