На жаль, спадщина М.Міхновського, як і його біографія, упродовж багатьох десятиліть залишалася поза увагою науковців, і майже не вивчалася. Повернення до історичної правди дасть змогу об’єктивно оцінити роль і значення цієї небуденної постаті в історії України.
Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.
Необхідним для будь-якого історичного дослідження є якнайширше охопити доступне коло джерел, документальну базу та наукову літературу. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей.
Хронологічні рамки цієї роботи обмежуються ІІ половиною ХІХ – початку ХХ століття. За нижню межу можна взяти 1873 рік, коли народився М.Міхновський. Верхньою межею є час його смерті, тобто 1924 рік.
Територіальні межі дослідження охоплюють терени Центральної і Східної України.
Об’єктомдослідження є біографія М.Міхновського.
Предметом дослідження є з’ясувати складності діяльності М.Міхновського, вплив на його погляди суспільно-політичної ситуації на Україні в даний період.
Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити громадсько-політичну діяльність М.Міхновського.
Основними завданнямиє — на основі вивченої літератури висвітлити:
- формування світогляду та початок діяльності М.Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ століття – 1900 рік);
- ідеї державності у творі „Самостійна Україна” М.Міхновського;
- діяльність М.Міхновського в добу революції.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в залученні в науковий обіг нових та маловідомих джерел та матеріалів, які дали змогу переглянути існуючі на проблему погляди, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії. На основі аналізу й узагальнення опублікованих документів і матеріалів з’ясовано місце М. Міхновського в політичній історії України.
Структура роботи. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Таким чином, незаперечним є той факт, що ІІ половина ХІХ та початок ХХ століття посідають значне місце в історії України і значною мірою вплинули на її майбутнє. Діяльність М.Міхновського має велике значення, а сам діяч залишається історичною постаттю зазначеного періоду.
Р О З Д І Л І
Формування світогляду та початок діяльності Миколи Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ ст. – 1900 р.)
У середині ХІХ століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості у цей час були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; планування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широкомасштабного „селянського бунту” [1, c.216]; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.
За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою.
Реакціонери на клімат майбутнього міністра П.Валуєва змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: „Згори блиск – знизу гниль”[1, c.217].
Суспільно-політичні реформи 60-70х рр. відкрили шлях для запізнілої індустріалізації.
Позитивні наслідки індустріалізації для України (швидкий розвиток промислового виробництва, який дав сильний поштовх урбанізації) могли б бути ще більшими, якби цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Україна не була колонією Росії у прямому значенні цього слова. Росія розглядала українські землі як частину своєї „исконно русской” [14с.193] метрополії, прагнула засимілювати їх і за інтегрувати у своє політичне тіло. Таке відношення Росії до України не відповідає загальній схемі стосунків між метрополією і колонією.
Своєрідною формою імперіалізму була політика Російської імперії супроти культурних цінностей України. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше – цукор та руду, забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.
У ХІХ столітті кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. Їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українську походження особи. Кількість діячів, які включалися в російську культуру, дуже велика. Проте залишилось ще багато вірних синів України, які до кінця боролися за свій народ, свою культуру.
ХІХ століття з часом стає все більш віддаленим від населення. Але оповитий серпанком забуття історичний краєвид України цього періоду на наших очах став прояснюватися. Перед сучасниками постала ціла галерея несправедливо призабутих політичних діячів – активних учасників і керівників національно-визвольних змагань українського народу: М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, С.В. Петлюра, В.К. Липинський, Є.Х. Чикаленко, С.О. Єфремов і багато інших, що свого часу були спотворені офіційною пропагандою. Нині образи цих людей стали набувати нормальних рис. Виявилось, що кожен з них – видатний письменник або громадський діяч, вчений чи журналіст, яскрава, непересічна особистість. Разом з тим, у них були неоднакові суспільні ідеали, несхожі політичні погляди, різними засобами прагнули вони досягти поставлених цілей. Схожою виявилася лише їх доля – нещаслива, трагічна, як і доля справи, за яку вони боролися. [19, c.76].
Саме до цієї категорії належить Микола Іванович Міхновський, один із активних речників самостійницької течії українського національного руху кінця ХІХ століття. Хто спонукав його обрати саме цей шлях?
Все починається з дитинства. „Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть”, [37, c.59] — писав Віктор Гюго. Ця думка письменника-романтика далеко не беззаперечна – життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності за своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність влади є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правил, ніж саме правило. У випадку з М.Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. М.Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України[37, c.59]. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.
Дитинство і юність, коли відбулося формування світогляду М.Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Анрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.
Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Це була родина простого православного священика с.Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Змушені під тиском обставин звертатися до Бога російською та старослов’янською мовою (рідна мова була давно витіснена з церковного ужитку), українські православні “священики нерідко втрачали і своє національне єство” [19, c.77]. Не таким був старий Міхновський. Він належав до досить поширеної і глибоко шанованої в українських селах категорії батюшок, які перебували в духовній гармонії з оточуючим населенням. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався він виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в „Полтавских губернских ведомостях”[37, c.66].
Точна дата народження М.Міхновського не встановлена. Відомо, що народився він 1873 року. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андріївський, що деякий час з ним співпрацював. Дослідники схиляються до думки, що відомий діяч народився 19 березня, оскільки ця дата знайдена у копії свідоцтва про народження. Це підтверджують і матеріали Державного архіву м.Києва, де містяться фонди Київського університету, у якому вчився у свій час М.Міхновський. У томі 5 відомостей про студента Київського університету зазначається, що М.Міхновський народився у Турівці Прилуцького повіту 19 березня 1873 року. За новим стилем це 31 березня [37, c.66].
Микола у сім’ї Міхновським був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії і готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совача, коли Микола ще був немовлям. Ось чому вплив старшого брата та сестри на формування особистості М.Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім’ї, то це, перш за все, вплив батьків, Івана Івановича і Марфи Федорівни Міхновських, а також середнього брата Гаврила, старшого від Миколи на цілих вісім років [37, c.66].