Чітко вказувалось і на головну перешкоду на шляху досягнення „національної волі” — царську Росію: „... Коли Богдан прилучив до Московщини український нарід „як вільний до вільного, як рівний до рівного”, то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо „Москва не свій брат”. Як бачимо, в оцінці цієї ключової історичної події простежується вплив державницького підходу. Звідси і критика народництва („народничества”): „Воно часом ідеалізувало вкраїнський народ”.
Утворення „Братства Тарасівців” стало важливою подією в історії українського національного руху. Вперше у XIX ст. на Наддніпрянщині чітко була проголошена самостійницька перспектива розвитку України, причому цей розвиток передбачав досить глибокі соціально-економічні перетворення.
Однак повести визвольний рух на Україні під цими гаслами „тарасівцям” не вдалося. Заклики до боротьби за власну державність багатьом українофілам здавалися абсолютно нереальними, донкіхотівськими. До того ж, „Братство Тарасівців” швидко опинилося і в полі зору царської поліції, яка замах на „єдину і неділиму” сприймала як один із найтяжчих державних і злочинів. Частина „тарасівців” була заарештована, інші — вислані у села.
М.Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно завершив курс на юридичному факультеті і став працювати в одній із адвокатських контор Києва. Разом з тим, він і далі активно працював в українофільських гуртках. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. У документах за 1896р. жандармський чиновник відзначив, що М.І.Міхновський активно працює в товаристві „Молода Україна”. Як зв’язковий цього товариства у грудні 1897 року він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив „близькі взаємини з галицькими представниками українофільської партії, … де закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії”. У поліції М.І.Міхновський був на особливому рахунку. Її агенти писали про М.Міхновського як про „крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, і напрямком безумовно антиурядовим”. 1899р. — Міхновський переїхав до Харкова і надовго пов'язав з ним свою долю. Він поринає в юридичну практику, не покидаючи громадсько-політичної діяльності.
Таким чином, на формування світогляду М.Міхновського вплинули перш за все його рідні та Кирило-Мефодіївське товариство. Початок його діяльності припадає на переломний період в історії української суспільно-політичної думки.
Р О З Д І Л ІІ
Ідеї державності у творі „Самостійна Україна”
Миколи Міхновського
В історії української державності ХХ століття сміливо можна назвати століттям українського націоналізму. Адже саме під знаком ідеології українського націоналізму майже протягом всього цього століття точилась запекла боротьба української нації за своє державне самоутвердження організації Українських Націоналістів (ОУН), що постала в 1929 році, стала символом цієї боротьби, символом безкомпромісності та жертовності.
„Здобудемо Українську Державу, або загинемо у боротьбі за неї!” — наказував Декалог українського націоналіста. І тисячі провідного та сотні тисяч рядового членства ОУН. Гинули у цій боротьбі — від ворожого пострілу, а чи й власної припасеної для такого випадку, кулі та гранати в застінках тюрем, за колючими дротами концтаборів…
Однак історія українського організованого націоналізму та його державницьких змагань не вичерпуються тільки ОУН.. Степан Ленкавський, один з найвідоміших ідеологів та провідників ОУН., що стояв біля джерел утворення, вказує, що організований український націоналізм розпочинає свою історію від „Братства Тарасівців”, що постало в 1891 році. Одним з дієвих організаторів братства був і М.Міхновський.
Тарасівці вперше на весь голос заявили про свою ціль — домогтись державної незалежності для української нації. М.Міхновський у праці „Самостійна Україна” назвав Тараса Шевченка передвісником сучасного політичного українства [23, c.3]. Сам же він, зі своїм дітищем „Братством тарасівців”, став передвісником організованого українського націоналізму, як втілення в площину політичної боротьби ідей Шевченка.
„Самостійна Україна” — це властиво промова молодого харківського адвоката М.Міхновського, виголошена ним в лютому 1900 року перед молодіжною аудиторією на нелегальному Шевченківському святі у Полтаві та Харкові. Згадуючи про цей вечір у Харкові активний член студентської громади, а потім Революційної української партії (РУП) Мартос спростовує поширені в літературі факти, пов’язані з участю в ньому Міхновського. „Дехто у своїх спогадах пише, начебто на цій вечірці М.Міхновський виголосив сенсаційну промову, що на всіх справила величезне враження й пізніше була видрукувана. В дійсності було зовсім не так. Сильне враження справив реферат Антоновича… Міхновський був на вечірці, але весь час мовчав. Лише коли вже гості розійшлися, він почав доводити про необхідність оголосити програму для нової партії – РУП, чого не було зроблено під час вечірки” [7, c.19]. „Як завжди, говорив він підвищеним тоном, патетично, наче декламуючи … але його промови скоро стомлювали, бо здебільшого складалися з голосних фраз. Так і цим разом промова його мала досить бідненький зміст. У багатьох з присутніх виступ Міхновського залишив не надто приємне враження” [7, c.19]. Цікаво, у зв’язку з цим навести свідчення іншого учасника вечірки, організатора РУП Д.Антоновича. він засвідчує у своїх споминах, що на цих зборах М.Міхновський говорив про необхідність терористичної боротьби. Сама ж „Самостійна Україна” „ніколи як промова виголошена не була, а форму промови надали їй тому, що так Міхновському, як адвокатові легше було її вистилізувати” [7, c.19]. Необхідно зазначити, що йдеться про різні вечірки. В цьому не важко переконатися з таких матеріалів. У своїх споминах про О.Русова, уривок з яких було надруковано у 20-ту річницю української революції в календарі-альманасі „Дніпр” у Львові, Д.Антонович згадав про виступ Міхновського на вечірці у Полтаві 19 лютого 1900 року. Він зазначав, що Міхновський промовив у Полтаві на тему терористичної боротьби. Слово „бомби” так і летіло з уст бесідника… Це було на часі, і молоді слухачі слухали промову Міхновського з палаючими очима й гарячим серцем. Успіх промова мала надзвичайний [7, c.20].
Отже, на шевченківських святах М.Міхновський заявив „про необхідність збройної боротьби за права українського народу” [18, c.4]. Саме тоді на початку лютого, за ініціативою харківських студентів “було ухвалено рішення про утворення Революційної української партії” [18, c.4]. Це була перша на Наддніпрянщині політична партія. Її керівництво прихильно поставилося до проголошених у промовах Міхновського ідей і запропонувало об’єднати їх у окремій брошурі. Того ж 190 року під назвою „Самостійна Україна” промову Міхновського було опубліковано як офіційне видання РУП. Слід зазначити, що брошура „Самостійна Україна” була і першим виданням партії, котре газета „Искра” назвала „дико шовіністичною брошурою” [5, c.155].
Саме з „Самостійної України” Донцoв “пов’язав зародження політичного націоналізму в Україні” [9, c.25].Коли в „Україні ірреденті” Ю.Бачинського ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в „Самостійній Україні” ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби як незбитих фактів історії і на них будує свої вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях наднаціонального характеру, лише в національному почутті і в методах боротьби тих націй, „що вже повстали проти чужого панування” [9, c.347]. Автор не забуває закликати до традицій нації, хоч відважно і мужньо проголошує, що навіть „відсутність державно історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного” [9, c.348]. Брошура апелює не до „ходу подій”, лише до „ображеного почуття нації” і до „кривд цілого народу”, а в противність ідеї симбіозу проголошує, що інтерес наших господарів і цілком „протилежний нашим інтересам” [9, c.348]. Ця брошура свідомо рвала з недолугим провансальством, заявляючи, що „між молодою Україною та українофілами немає ніяких зв’язків”, а за гасло брала ексклюзивне гасло всякого дійсно революційного руху — „хто … не за нас, того проти нас” [9, c.348].
Головне завдання „Самостійної України” — визначення шляхів національного визволення України. Автор відкидає і піддає нещадний критиці методи українофілів-народників.
„Самостійна Україна” закликає до активної політичної боротьби за незалежність України. „…Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!” Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті української території плануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичного силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб … ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування, і своє індивідуальне національне „Я”… Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: „одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”… Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна до спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщаємо його силу, ми тільки його посланці. Цей великий увесь народ український” [23, c.13].