Міхновський, як і раніше, не погоджувався вручати долю України представникам інших націй. Ніякого винятку для лібералів чи соціалістів Росії він не робив. Особливо його лякала перспектива перемоги в Росії соціалістів, „московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом „буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”. [13, c.64]. Звідси його надзвичайна активність в творенні національних збройних сил. Він відчував небезпеку, яка насувалася на Україну, і прагнув створити надійні гарантії її свободи.
Курс на організацію української армії гаряче підтримувала Українська Народна Партія (УНП), яка відновила після Лютневої революції свою діяльність.
В цей період точилися гострі суперечки щодо редагування першого документа УЦР — відозви до населення України. М.І.Міхновський запропонував сповістити жителів про намір організованих у Росії сил негайно приступити до творення самостійної української держави. Ця пропозиція була відкинута як лібералами, членами Української радикально-демократичної партії, так і соціалістами — українськими есерами й українськими есдеками.
М.І.Міхновський пішов на компроміс, сподіваючись, що розвиток подій швидко розкриє очі лібералам і соціалістам і вони через деякий час прийдуть до визнання необхідності самостійності. Відозва УЦР датована 9 березня 1917 року, відбиває штучне поєдання різних підходів до питання про майбутнє України. Початкові фрази відозви нагадують зміст і стиль текстів, написаних до революції Міхновським [12, c.8].
„Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому народові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація. З сього часу в дружній сім’ї вільних народів могутнього рукою зачнемо собі саму кращу долю” [12, c.8]. Але дальший зміст відозви писався лібералами і соціалістами, які майбутнє України вбачали в автономії у складі федеративної держави. До того ж, доля України пов’язувалася не з волевиявленням її народу, а з позицією Всеросійських Установчих зборів, більшість у яких неминуче одержали б представники великоруських губерній.
У першому документі УНП 1917 року — Універсалі від 21 березня 1917 року, містився заклик: „Негайно утворювати українські легіони по всій Україні” [13, c.65].
З початку березня 1917р. він швидко налагоджує зв'язки з військовими, охоче виступає перед ними на різних зборах і нарадах. 6 березня з ідеєю утворення української національної армії М.І.Міхновський виступив перед 210 офіцерами-українцями. Збори прийняли резолюцію, в основу якої було покладено ідеї доповіді. Повідомлення про „Підготовче віче” (так було названо збори) було опубліковане масовим тиражем і поширене на фронті і в тилу. 9 березня М.І.Міхновський організував збори військових-українців київського гарнізону, які підтримували рішення „Підготовчого віча”. На цих зборах були присутні понад 4 тисяч офіцерів, унтер-офіцерів та рядових.
Через два дні М.І.Міхновський знову виступив перед військовими, які перебували у Києві проїздом. Він запропонував приступити до організації „Першого українського охочекомонного полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького” [13, c.65].
Серія цих зборів була завершена військовою нарадою гарнізону Києва і околиць 16 березня 1917р., яка по доповіді М.І.Махновського прийняла резолюцію, що сформулювала завдання: „Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна і помислити про здобуття повної волі України”. Збори створили „Український військовий організаційний комітет”, до складу якого входили: полковник Глинський — голова; полковник Волошин, сотник Л.Ган, прапорщик Т.Павелко і поручик М.І.Міхновський — члени. Завданням цього комітету була українізація військових частин на Україні, створення українських військових організацій і, перш за все, відкриття українського військового клубу [13, c.65]. Було вирішено негайно приступити до організації в Києві Першого українського полку.
Військові вирішили підтримати призначену на 19 березня українську демонстрацію в Києві, присвячену революції. Але надати цій демонстрації самостійницького характеру їм не вдалося, хоча поряд з численними лозунгами „Автономія Україні”, в лавах демонстрантів зустрічалися заклики „Хай живе самостійна Україна” і „Самостійна Україна з гетьманом на чолі”, а перед демонстрантами з емоційною промовою виступив М.І.Міхновський [13, c.65].
У кінці березня в Києві було створено „Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка”. Керували цим клубом М.І.Міхновський і його близький друг хорунжий Л.Ган. Почесним членом клубу обрано коменданта київського гарнізону генерал-лейтенанта Цицовича. Завданням клубу оголошувалося: „Гуртувати в одній сім'ї вояків, лікарів і військових урядовців” і виховувати серед них і серед усього українського народу свідомість значення і ролі армії у боротьбі народу за визволення. Передбачалося відкриття філій клубу по всій Україні. Члени клубу видали і поширили десятки тисяч листівок серед українських солдатів і офіцерів, у яких закликали до об'єднання для боротьби за звільнення України [13, c.65].
Успішна робота самостійників у військах і небажання УЦР підтримати ідею створення української національної армії і добиватися незалежності України штовхали М.І.Махновського на рішучі дії. У кінці березня 1917р. він зібрав у готелі „Прага” нараду своїх прибічників з „Українського військового організаційного комітету” і виклав своє бачення найближчого майбутнього. Промова М.І.Міхновського дійшла до нас у викладі одного з Учасників наради В.Євтимовича [13, c.65]. Вона мала справді програмний характер. Промовець почав з того, що Москва не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії: „...Без України з її скарбами, навіть при Україні автономній, що добром своїм без московського контролю розпоряджатиметься, зійде Московщина до значення другорядної держави”. Незалежність доведеться виборювати: „Надії на „дружню” демократію братнього народу — не лише наївні, а просто дурні”. В такій ситуації — перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися”. М.І.Міхновський запропонував членам наради виступити перед Всеукраїнським військовим з'їздом, який мав бути скликаний найближчим часом, з пропозицією „видшить зі свого складу владу”,— вибрати гетьмана. „Треба мати на увазі,— відзначив М.І.Міхновський, що „наші демократи спротивляться тому... Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогти не лише на силу фактів, але й на факти сили!” Наскільки продуманим був цей план, свідчать перші кроки, які мала зробити нова українська влада. Це — підписання миру з Німеччиною та її союзниками. „Замирившись з осередніми державами,— говорив М.І.Міхновський,— вирвемо ініціативу від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю ми мусимо їм вибити з рук...” Присутні на нараді погодилися з планом тій запропонованим М.І.Міхновським.
Політичний розвиток вніс істотні корективи у плани М.І.Міхновського. Весняні місяці 1917 р. позначені швидким зростанням авторитету і впливу на маси Української Центральної Ради. На початку квітня 1917р. у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес — широкі представницькі збори делегатів від різних національних партій і соціальних груп. Самостійники були учасниками Конгресу, а М.І.Міхновський виступив перед ними з вітанням, яке, за оцінкою преси, справило „велике враження” [13, c.66]. Національний Конгрес передав свої повноваження обраній із свого складу новій Українській Центральній Раді, значно чисельнішій, ніж попередня.
З огляду на російський Тимчасовий уряд, цілком легальне і „законно” прагнули вирішувати лідери Ради і „воєнне питання”, інтерес до якого серед українців в армії був для них цілком несподіваним і небажаним. Кожен свій крок Рада прагнула узгодити з Петроградом. Вперше з „воєнним питанням” вона виступила на початку квітня 1917 р., коли у Києві зібрався Український Національний Конгрес. Від його імені лідери УЦР вислали до воєнного міністра, який якраз перебував у Києві, делегацію для обговорення питання про українізацію військ. До складу делегації включили двох радикал-демократів — Дм. Дорошенка і Ст. Ерастова, а також М.Міхновського — найавторитетнішого у той час у військах українського політичного діяча.
Особливих надій на цю зустріч у М.І.Міхновського не було. На відміну від радикально-демократичних членів делегації, він не чекав від Тимчасового уряду істотних поступок щодо України. Так воно і сталося. Переговори не принесли бажаних результатів. Російський воєнний міністр, який дозволив формувати на території України польський національний корпус, чеські та латиські національні військові формування, не дав згоди на створення українських військових з'єднань. Виняток було зроблено для двох бригад. Про цю вимушену поступку російських властей М.І.Міхновський повідомив делегатів Конгресу запискою, що, оприлюднена головою, викликала бурхливі оплески [13, c.66]. Але, давши принципову згоду, воєнні власті гальмували вирішення конкретних питань. Тому Міхновський зі своїми однодумцями приступив до організації першого великого з'єднання української армії цілком самостійно. У середині квітня 1917р. на Сирецькому полі під Києвом було оголошено про створення „Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку”. Ця подія переросла в загальнонаціональне свято. Три військові оркестри відіграли український національний гімн „Ще не вмерла Україна”, після масового мітингу учасники свята влаштували маніфестацію. Було утворено делегацію військових, у складі якої були М.І.Міхновський і В.Павелко — представники Клубу ім. П.Полуботка, делегати українського полку, офіцери гарнізону. Делегація мала наміри домовитися з командуванням армій Південно-Західного фронту про статус першого українського військового з'єднання [13, c.67]. Однак російські генерали дозволу на формування полку не дали. Справа набула надзвичайного розголосу. Самочинні дії Клубу імені П. Полуботка засуджували усі — від офіційних осіб, які представляли Тимчасовий уряд, до газет російських соціалістичних партій. У цю кампанію критики самостійників включилися і українські соціалісти. На засіданні УЦР В.К.Винниченко засудив те, що він назвав „махновщиною”, і висловив надію, що „це явище цілком часове” [13, c.67]. А 20 квітня питання про створення українських військових з'єднань розглядалося на спільному засіданні київських Рад робітничих і солдатських депутатів. Представник Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів член УСДРП Є. Неронович, який виступив на засіданні, не відкидаючи в цілому ідею організації українських військових з'єднань, закликав збори „до уважнішого ставлення до національного питання, не допускаючи, щоб національна справа була підхоплена українськими зубрами і використана для їх шовіністичних цілей” [13, c.67].