Науковий реферат
на тему:
Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний
Петро Сагайдачний, православний шляхтич родом із Самбора, був син Конона (за тодішньою мовою "Конаша") Сагайдачного, звідки й походить його ім"я по батькові, яке вважають, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в школі, яка виникла завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. А школа ця вважалася тоді рідкісною за своїми ученими силами, при ній була навіть друкарня. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також: власноручна праця "Пояснення про унію ", яка названа одним із високоосвічених сучасників литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького уніатського архієпископа Іосафата Кунцевича, як "прекоштовний твір "На жаль твір цей не дійшов до нашого часу, і згадку про нього маємо лише в листі Сапєги.
З Острога Петро Сагайдачний переїхав спершу в Київ невідомо з якої причини — чи навчатись в Київській школі, а чи шукати собі роботи. Відомо лише, що в Києві він служив домашнім учителем у міського судді Яна Аксака і звідти десь близько 1601 року з якихось причин подався на Січ.
Під час другого гетьманування Самійла Кішки Сагайдачний перебував у всіх його походах, здобув військовий досвід а між: козаками значної слави, бо, як писав поляк Собеський, " був він чоловік великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилось відступати — останній; мав жваву вдачу, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був не балакучий".
Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці 16 cm. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти до шляхетського або до селянського стану.
Разом з політичним переворотом у другій половині 16 ст. на українських землях стався й інший ще важливіший переворот — економічний, у системі господарства.
До половини 16 ст. на українських землях переважало лісове господарство — полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.
З половини 16 ст. хлібороби найбільше працюють у рільництві та вирощуванні хліба. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі і здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав’язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між: землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану. До цих причин натиску наприкінці 16 cm. додалася ще й третя — релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу їх підпорядковували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала коритися шляхті, впустивши її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно населення прагну о уникнути долі кріпака, почалися втечі на південь.
Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вважали лише кріпаками-втікачами) перетворювалися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта не могла обходитись без козаків, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалісно винищувати "цю своєвільну голоту" охоче збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи Оттаманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Така непослідовність посилювалась неоднаковим ставленням до козаків, з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно кофліктували з козаками, а з іншого - королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.
Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки і навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П’ятці повстанці зазнали поразки. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві.
Згодом вибухнуло ще одне повстання, цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко. У 1595 р. після вдалого нападу на турків у Молдавії, на чолі 2, 5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни, а також великої допомоги надали Наливайкові запорожці. Ціллю повстанців було утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки.
В той час як запорожці під проводом Г. Лободи та М. Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян. Однак усвідомлюючи перевагу поляк, навесні 1596 р. повстанці об "єднали свої сили і стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно стапшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили.
Поляки вважали, що цією перемогою вони розв’язали козацьку проблему, тим більше, що серед козаків загострювались внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців та нереєстрованих козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві.
В цей момент події стали розвиватися у сприяпгчивому для козаків напрямі. На початку 17 cm. Річ Посполита у в’язла в майже безперервні війни й знову звернулася до козацтва як випробованого воїнства. У 1601р. двотисячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії. Рідко коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали використання військового потенціалу козацтва.
За таких складних політичних обставин серед козаків знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання. Д.І.Яворницький пише, що Петро Конашевич Сагайдачний прославив себе "как военными, так и гражданскими делами, действовавший на Украине за православную веру и народность одинаково искусно как саблей, так и пером." Історики в цілому погоджуються, що Петро Сагайдачний - найвидатніший козацький гетьман за часів до Богдана Хмельницького.
Коли Сагайдачний став гетьманом Війська Запорізького, точно невідомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але через сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожці не раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, підчас рішучих подій, знову обирали на гетьмана.
Продовжуючи справу своїх попередників, він насамперед пішов війною на татар і турків, здій снивши цілий ряд дивовижних подвигів.
Вперше його ім’я стає відоме 1605 року, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. (В деяких джерелах ця подія датується 1606р.) Надосінь козаки вийшли на чайках, вистежили недалеко від турецького міста Варни десять турецьких галер, несподівано атакували їх уночі, дісталися за допомогою линв на судно й, вирізавши всіх турів, попереносили їхні менші гармати на свої човни, а після того взяли приступом і саму Варну, атакувавши її і з моря, із берега. У Варні козакам дісталися великі скарби, а крім цього вони визволили тут кілька тисяч невільників, як українців, так і угорців, волохів, поляків, німців.
В 1607 році Сагайдачний спустошив два мусульманських міста Очаків та Перекоп.