2.3.ЧЕХИ В СЕМИДУБАХ
Семи́дуби — село в Україні, Голованівському районі Кіровоградської області. Вперше згадується це поселення 1559 р. Перші сімї, за переказом – втікачі, мешкали на галявині, де росло 7 могутніх дубів. Звідси й назва села. Існує ще й така легенда: найперший прибулець мав синів – велетнів, ось тому й – Синидуби. Село згадується в описах 1798, 1889 рр. Церква св. Дмитра збудована, очевидно, у ХVIII ст., точних відомостей нема. Але за далекими переказами – поруч, на Божій горі, храм був ще у ХІІІ ст.,де є пам’ятний історичний знак про скасування кріпацтва 1861р.Саме з цією подією пов’язане переселення чехів на Волинь, оскільки землі родючі були малозаселені.[39] Заліснені площі розчищалися саме чехами. Першого року вони посіяли просо і за його продаж розрахувалися за землю. Як правило, кожен чех був неабияким майстром. Наприклад, Сейвал і Буліш – ремісники, виготовляли м`ясокопчені вироби широкого асортименту. Запах тих виробів і шкварок старі люди із захопленням згадують і сьогодні. Сих Віха мав майстерню, де виготовляли корита; він був дуже шанованим, бо розплачувався з робітниками щотижня. Януш Новак мав трактир, Глаз – колісник, славився возами, санками, драбинами. Найбільшими землевласниками вважалися Шкапчик – 100 га, Рібел – 50 га та Влад Смолік.[40]
До 1935 р. у Семидубах працювала лише чеська школа, приміщення збереглося (підсобні гаражі пивзаводу). Вчитель Фіцек навчав чеської мови й інших предметів, українські діти ходили в с. Плоска. Згодом на гроші громади відкрили спільну школу, і вже педагог Заєць вчив дітей як українською, так і чеською мовами, тому й нині у Семидубах є багато 70 – 80 – річних, що розмовляють і співають по чеськи. Серед тутешніх чеських пам’яток – і їхні будинки, і кладовище. До 1956 р. стояв пам’ятник просвітителям слов’янським – Кирилу й Мефодію, якого знищили.
Чехи мали високу господарську й побутову культуру. На престольний празник св. Дмитра грав духовий оркестр, садиби мали вельми охайний вигляд. Весною 1947 р. чехи з сім’ями виїхали до своїх чоловіків, синів, що воювали в чеській армії, були і вдови, які поверталися на споконвічну батьківщину разом з усіма. Всі дуже плакали. Ностальгія приводить чехів у Семидуби майже щороку. Походити біля своїх батьківських і дідівських садиб збираються і випускники семидубської школи, які нині є громадянами Чехії.
2.4. ПЕРШЕ ЧЕСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ НА ДУБЕНЩИНІ – ЛЮДГАРДІВКА
Людгардівка- перше село створено чехами на Дубенщині. У 1863 році, коли відбулося скасування кріпосного права, на Волині з’явилися перші чеські поселення. Того ж року 17 сімей з Богемії оселилися при селі Дагорнивицях Дубенського повіту і утворили Людгардівку, але лишилися при цьому австрійськими підданими.У 1867 році це переселення набуває масового характеру, тому що Санкт – петербурзький уряд надав емігрантам з Чехії значні пільги, головними з яких було – звільнення на 20 років від усіх повинностей, в тому числі й від військової служби. На ці ж роки припадають ріст безземелля серед селян в Чехії, посилення гніту німецько – австрійської бюрократії, переслідування інакодумців, що поривали з офіційною католицькою релігією, і звернення до вчення Яна Гуса. Зросла чеська еміграція, насамперед в Америку, але все більше привертала увагу Волинь, де земля була в десять разів дешевша – при добрій родючості, а ще – близькість до Батьківщини.Завдячуючи нашим землякам – краєзнавцям, які активно беруть участь у пошуковій та дослідницькій роботі волинського краю, ми не лише можемо поповнити багаж своїх знань, але й відкрити суть та значення певного періоду, вивчити його історію, розвиток усіх сфер діяльності. Особлива вдячність – Марії Степанівні Солдатюк, педагогу за фахом, краєзнавцю, яка впродовж багатьох років підтримує зв’язки з Чехією та громадськими організаціями. Це вона передала у фонди Заповідника м. Дубна листи та фотокартки сімей, які проживали в селі Людгардівка до від’їзду у 1947 році в Чехословаччину. У цих листах викладені спогади очевидців про їхні родини, чим вони займалися, де навчалися, де працювали, про соціальну структуру села, суспільно – громадське та духовне життя чехів. Як приклад – наведу цитати із даних листів.
Лист Антонії Крейчової з Татеніц від 25 лютого 2003 р.: Мій батько,1894 року народження, в 1896 році переїхав зі своєю родиною з м. Кутна Гора (Чехія) в Людгардівку. Скрізь були ліси, які належали графині Шуваловой. Коли проїжджала графиня своїми землами, то моя тітка заговорила до неї по – чеськи. Графині це сподобалося, і вона частину землі подарувала цим чеським родинам (було чотири сімї). Ліси вирубали, викорчували, і кожна сімя побудувала собі будинок. Жили спокійно, господарювали на землі. Сільськогосподарські машини привезли з Чехії.
В Людгардівці була майстерня, де вчились хлопці на слюсарів по ремонту сільськогосподарських машин, діяла капела, яка налічувала 12 осіб, керував нею – Ян Долежал. Село нараховувало 72 двори, жителі розмовляли по – польськи. Працювали магазин і лавка, де продавалось м'ясо (різнина). До костела, в аптеку і за більшими покупками їздили до Дубна.
Мій дідусь був призваний до армії під час Першої світової війни, на якій і загинув. Бабуся , з трьома дітьми господарювали. Батько, Вацлав, одружився і хазяйнував в Людгардівці та торгував худобою. У мене було три сестри і один брат. Тато виділив кімнату для школи, навчання в якій велося польською мовою і лише до 4- того класу.
Під час Другої світової війни німецькі війська окупували Людгардівку і Дубно. Мене, а також ще 20 хлопців і дівчат забрали і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Коли у 1944 році прийшла армія Л.Свободи, то всіх, особливо – чоловіків, забирали до ії лав.
1947 рік. Ми виїхали назавжди до Чехії.
Лист Антоніна Кліма з Нейдека від 13 березня 2003 р.:Коли я видїздив з України, то мені було 16 років, але до цього часу стоїть перед очима життя в селі – так, як воно йшло.Інші спогади будуть про те, що я почув від старших.
Мій дідусь, Іван Кліма, народився в Чехії в Рогозному біля Полички 1854 року. В Україну з батьками переїхав 1868 р., коли йому було лише 4 роки. Після війни, у 1947 році, повернувся з нами в Чехію і в тому ж році помер. Отже, він був одним з небагатьох, хто в Чехії народився і в 79 років повернувся назад на Батьківщину.
Спочатку життя було дуже важким. Потрібно було спорудити будинки і створити господарство. Виживали чехи від заняття сільським господарством, але були і ремісники. В селі була слюсарська майстерня – володів нею пан Чапек, кузня – пана Шейбла, токарна майстерня – пана Вашата, цегельня – пана Коломазника, а також хмілярня – пана Копта. Були і дві танцювальні зали – пана Копти і пана Свободи, крамниця з продовольчими товарами – пана Власика. Також працювали пожежна команда і майстерня з ремонту зброї. Школи в Людгардівці не було, і тому за Польщі вчилися в Іванні, а до старших класів ходили в Дубно. Відкрили школу тут лише під час Другої світової війни німці, у 1941 р.,один клас. Село Людгардівка за розміром було невелике і нараховувало 40 – 48 осель. Старосту обирали самі, який і наводив порядки. Як і у кожному селі, були родини заможні і бідні. Тут жили чехи, аж в 1935 році приїхав українець, котрий купив дім і господарство у Свободи, який пізніше емігрував до Америки. Всі мешканці села жили дружно. Було то життя , як згадую, досить бідне, але веселе. Найгіршими були 1939 – 1943 рр., коли нас застала війна, тож знущались як росіяни, так і німці. До рейху забирали молодих людей на роботу. У1943 – 1944 рр. всіх хлопців та чоловіків забирали до армії Свободи, тому й настали важкі часи для чеських родин, які залишились без чоловіків, і всі турботи лягли на плечі матерів з дітьми.
Про свою сімю. Тато – Станіслав, мама Антонія, три сини і одна дочка. Тато був столяром. Він завжди знаходив собі працю на зведенні будинків, трудівся також в Луцьку на будівництві мосту. Вдома робив різні речі з дерева, меблі. Крім того, ми мали три гектари землі, коня і дві корови. Так утримувалася вся сімя. Тато раніше ніж одружитися, в 1925 – 1927 рр. служив у польській армії. У1944 р. пішов в армію Л.Свободи, а після війни у 1945 році додому в Україну не повернувся, залишився в Чехії. В 1947 році в лютому ми з родиною від’їхали першим транспортом з України до Чехіі.
Лист Лібуше Сівульської від 14.03.2003р.: Багато Вам не допоможу, тому що народилася в 1929 р., і дечого не знаю. З переказів своєї бабусі згадую, що чехів покликала туди княгиня, котра жила в Дубні, і наказала поставити тимчасові деревяні бараки для чеських переселенців, в яких жило по кілька родин. Всі ходили до лісу корчувати дерева, щоб побудувати собі хати – так і заснували нашу Людгардівку.
Мого прадіда звали Йосип Свобода, був одружений, ф у них була донька. Перед Другою світовою війною наше село налічувало 65 дворів, біля 260 жителів. Також було два магазини, один трактир (заїжджий двір), танцювальний зал і пожежна команда. Жили спокійно, але під час війни сусід боявся сусіда, бо часи вже були такі. Жилося важко, тому що робили все вручну і починали з нічого. Щоденна важка праця, яка виснажувала людей, заставляла їх відмовляти собі у всьому. В селі був і оркестр духової музики. Капелу, якою керував Долежал, знали в цілому краї. Особливою подією в чехів було Храмово свято – « Посвіцені », яке шанувалось та відзначалось по – особливому. Також дотримувались звичаїв та традицій, які привезли з собою з Чехії. З 1946 року я жила у тітки в Дубні і ходила до артілі вчитися шити. У 1947 році, коли мені було 18 років, я виїхала до Чехії.