5) До таємної переписки у військових справах уживати шифрів і кодів.
6) Всі місця сталого постою військових частин мусять бути задержані в строгій тайні перед цивільним населенням. Цивільних близько табору, або в табір пускати не вільно.
7) У всіх військових частинах призначити кожного дня десять до двадцять хвилин на доклад командира або виховника про військову тайну. Мусимо влити в кожного почуття потреби задержання військової тайни.
8) Бойові накази видавати кожному командирові в такому часі, щоб він міг приготовитися до виконання бойового завдання. Час видавання бойового наказу точно обчислити. Відділам бойовий наказ давати перед самою акцією.
9) Кудою пересуваються відділи хай не знає цивільне населення. Це зраджує наші плани. Навіть військові частини, коли ще немає бойового завдання, не сміють знати кудою ідуть.
10) До населення ставитись ввічливо. Заховуватись пропогандивно, так як пристоїть на українського вояка, але про справи військові цивільному населенню ні в якому разі не розповідати.
За зраду військової тайни відповідають в першій мірі командирі і функційні.
Дня 3 вересня 1943р.
Слава Україні!
Командир Української Повстанчої Армії:
(-) Клим Савур
Калькова копія писаного на машині оригіналу. Зберігається – Архів ЗП УГВР, ч.Т 17-24; фотокопія – Архів "Літопис УПА".[17]
ІІІ Що означають голі факти без прикладів. Для того, щоб підтвердити їх, я приводжу кілька спогадів очевидців.
1. Зі спогадів Нарожняка Семена Семеновича, 1928 року народження, члена ОУН-УПА, жителя Єзуполя: "В 1944 році вперше в районі було здійснено напад на тюрму. Це був вересень місяць. Після визволення Бориськевича Володимира, Белей Ярослави та інших група бійців відійшла в сторону Вільшаниці, в Стриганецькі ліси. Потім був даний наказ вернутися в свої терени. Коли вернулися в місце призначення – Козакову долину, почалася облава військами МВС. Розгубленість Журби привела до втрати бійців куща. Попали в полон Кудла Іван, Трошко Михайло, Вовк Володимир, Кудла Семен, Нагнибіда Микола, Озарчук Михайло. По дорозі в Тязівські ліси енкаведистами були схоплені – Вовчук Євген, Ганущак Іван та Бузько Йосиф. На допомогу підійшла сотня Хмари, яка підібрали тих, хто залишився і взяли напрям на Чорний ліс. В кущі Журби (Журба родом з Тязева, син священника), що отаборився в урочищі Козакова долина, воювали хлопці з Єзуполя – Кушнір Михайло, Шиндак Семен, Овчар Йосиф та інші. Серед них був і Нагнибіда Михайло, який мав чин надрайонового провідника СБ. В 1945 році він попав у засідку і щоб не здатися в руки катам – застрілився. Похований в с. Сілець".[18]
2. Володимир Подільський
Я ЗНАВ ЙОГО…[19]
Ближче пізнались, й можна сказати на довгі роки заприязнились ми з другом Василем перед чвертьстоліттям на гімназійній лавці після… дужання або … хлоп’ячої бійки, що тривала всю велику перерву, тобто п’ятнадцять хвилин, а що він мене, ні я його перемогти не могли, бо приблизно були однакової фізичної будови – то як тільки задзвонив дзвінок на наступну (четверту) перерву, ми дальше зчіпились за чуби й знову не могли один одного "покласти на лопатки" і так боротьба наша не знати чим закінчилась би, такий завзятий був він, якби біда не наднесла опікуна кляси. Нам обом добре перепало, але під час переслуху ми на себе обвинувачень не подавали, бо це було б нижче нашої чести. Минали роки. Мене доля закинула в іншу гімназію, так що вдруге ми побачились вже після матури.
Він вже був тоді членом Окружної Екзекутиви Організації і клав натиск не тільки на вироблення залізної дисципліни, але й ідеологічне вироблення. Пригадую, що я нарікав на те, що тяжко зубрити "Націоналізм", книжку д-ра Донцова, бо багато чужих цитат (а я рахувався тоді до здібніших учнів) та й "взагалі вона тяжко написана". Він найперше провірив, чи я дійсно читав, а згодом зі спокоєм промовив: "А чи ти думаєш, що "Капітал" Маркса легше написаний, а ось комуністи вивчають його завзято. Нам же з ними змагатись доведеться…" З того я міркую, що він мусів вже тоді читати "Капітал". Це приблизно два десятки років тому! Очевидно, не для розваги, ані з захоплення перечитував грубий том, але готуючись до безпощадної боротьби з найбільшим ворогом України й людства, до боротьби, в якій мобілізується всі роди зброї.
В тому ж приблизно часі ледви мені вдалось одного літнього вечора зтягти його з невистріленого гарматного стрільна, яке він гатив молотом, сівши на стрільно ніби на коня, бо йому для якоїсь мети треба було розкрутити голову того стрільна. Відважний був такий, що я йому завидував! Хоч відважний, та одночасно винахідливий конспіратор. Звичайно відважні революціонери нерідко нехтують правилами конспірації й обережности, особливо ж коли після довгих років щоденної чи пак щомінутної конспірації вона їм "проїдається". Не з тої глини був мій друг. Пригадую, ми не стрічались інакше, як під час вечірнього сумерку при бічному вівтарі в церкві або ж і в костелі. Тоді клякали недалеко себе до молитви і після "Отченашу", коли впевнились, що ніхто не слухає і не бачить, звітували за програмою, ділово, коротко. В такій обстановці десь в тому ж часі я виклав план побудови землянки, що до неї вхід чи радше механізм, який мав відкривати вхід, мав бути вбудований під повалою сільської стодоли чи хати. Треба було бачити, з якою увагою, без звичайної в нього іронічної посмішки, він вислухував мого проєкту! Не треба при тому забувати, що було це в часі, коли в Проводі ще т.зв. "зелені кадри" не дискутувались, а на обрії ще не було видно 2-ої світової війни й повинно було минути добрий десяток років, поки славна УПА стала користуватися землянками на широку скалю.
Ще кілька разів я мав змогу пересвідчитися про те, що був він і відважний і обережний, але не одчайдух. На т.зв. старшинському курсі він був інструктором й показував "штуки" з гранатою. До сьогодні переходять мені мурашки від тих "штук". Хоч не був шефом штабу Української Повстанської Армії, то вже в 1940 р. йому доводилось зібрати свою повстанчу практику й усі ще небагаті в той час матеріяли із т.зв. протипольської партизанки (з 1939р.) та сконструювати еляборат із засадами повстанчої боротьби. Не можу ствердити наскільки користувались цим еляборатом пізніший Головнокомандувач УПА, ген. Т.Чупринка та його шеф штабу, ген. Перебийніс, але маю підстави прийняти, що або вони ознайомились з цим еляборатом ще в Кракові перед вибухом німецько-большевицької війни.
Річ в тому, що друг Василь на 2 або 3 роки до другої світової війни, після одного "екса", був засуджений польським судом позаочно на досмертну тюрму і ховаючись в різних місцях (пригадую, як я прів у Львові, шукаючи відповідного фризієра, щоб зробити йому добру перуку), виконував найтрудніші організаційні завдання (покійний Ярослав Старух тоді висловлювався про нього, як про дуже здібного й такого, що його переросте, революціонера), мусів практично завжди ходити з зброєю в руках і був першим справжнім "підпільником", а в останні дні панування Польщі організував й керував немалими відтинками тої протипольської партизанки, що мала місце на Підкарпаттю вже в 1939 році. Здобутий в ті роки досвід він передавав чи то на письмі чи усно своєму Проводові вже на переломі 40 і 41рр., тобто Бандері і товаришам. Помножений довгими роками піднімецької і підсовєтскої займанщини, цей партизанський досвід він напевно застосовує в теперішній краєвій боротьбі.
* * *
Це, мабуть, зовсім щасливо для теперішньої надміру жорстокої фази краєвої боротьби, що про сьогоднішніх керівників боротьби ми закордоном знаємо не багато, як не багато знали й про те, що один із керівників теперішньої боротьби, друг Василь з розмислом не висувався на головні пости в організації, тобто ще до вибуху війни в 41 році. А все ж друг, про якого згадую фактично відповідав за всі три великі похідні групи, що мали вправді окремих з широкими уповноваженнями Командантів, але хтось мусів координувати все; він побіч Косаря-Тараса-Маївського найдовше й найдальше побував на Центральних Землях України та мав уповноваження від голови Державного Правління п.Ярослава Стецька повторити чи пак довести до повторення в Києві Акту Відновлення Української Державності. Після вересневих арештів, проведених Гестапом в цілій Україні в 1941р., він займав 3-тє місце після самого Провідника всієї Організації. Але все те діялось якось незамітно й для найближчого оточення.
* * *
З моментом створення УГВР займає там визначне становище й рахується до найближчих співробітників Генерального Секретаря. Та про ту його діяльність щойно майбутнє скаже своє слово. Є всі підстави думати, що буде це майбутнє величне, як величною є сучасна боротьба українського народу проти найнебезпечнішого й найміцнішого ворога України й світу.
Про так званий політичний нерв друга Василя я переконався в одній з розмов ще в 1941 р., коротко перед вибухом німецько-большевицького удару. Так склалося, що перебуваючи деякий час в одному із західноєвропейських осередків я не мав змоги знати щось більше про те, з якими планами на схід йдуть німці, а з якими українська революція. Правда, були дуже обширні інструкції, але мене цікавило питання, чи і яку домовленість з німцями мають наші.
Посміхнувшись, Він з’ясував мені цю справу простіше від всяких доповідей чи інтерв’ю приблизно так: "Партія проти нас, а військо дало вичути, що скільки зуміємо зорганізувати в Україні та поставити німців перед доконані факти, то те й буде". При тому не замітив я в цілій його поставі ні крихти розчарування, ані молодечого захоплення від самої думки про марш на Львів й золотоверхий Київ. Він був втіленням холодного політика. Зрештою, як знаємо, все докладно так і сповнилося. Розмовляли тоді теж про другі більш особисті справи і він вже в травні 1941 року сказав, що якби так треба було ще раз емігрувати то не піде, а залишиться в Україні. Так і зробив. А передбачування його про можливість нової еміграції, що мала прийти за 4 роки були для мене трохи передчасні й перебільшені, бож німці показали на прикладі швидкого завоювання Франції, що вмітимуть іти і в СРСР з великим успіхом вперед, все вперед, і тут, думалось мені, передбачувати чергову для нас еміграцію.