Науково-практичний інтерес походження компонентів кримінальної політики можна спостерігати в деяких історичних періодах.
Перший етап – зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина ХІХ ст. – 1917 р.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист, А. Принс, Н.А. Неклюдов (1965 р.), М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький (1889 р.), М.Н. Гернет, В. Єсіпов, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Гогель та М.П. Чубинський.
С.К. Гогель визначав кримінальну політику як вчення про існуючі заходи боротьби зі злочинністю – репресивні і превентивні, з використанням ролі громадськості в цій справі.
Поняття кримінальної політики, надане М.П. Чубинським, було більш масштабним. Він визначав: “Кримінальна політика є гілкою науки кримінального права, що має виробити вказівки для найкращої постановки в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом створення кращого кримінального законодавства .
Зміст кримінальної політики, на його думку, охоплював політику превенції репресії і розвитку кримінального законодавства. М.П. Чубинський виділив три складові елементи кримінальної політики:
· кримінальну догматику (за Ф. Лістом – “кримінальне право в тісному розумінні”);
· кримінальну політику (пов’язану із організацією “справи боротьби зі злочинністю”);
· кримінальну етіологію (як частину кримінального права, яка іменувалася кримінологією).
Курс кримінальної політики як навчальна дисципліна вперше був прочитаний М. Чубинським в Київському університеті Св. Володимира під назвою “Нові вчення в галузі кримінального права і процесу”. Аналогічні курси були прочитані в Харківському (1896–1912 pp.), в Санкт-Петербурзькому (1897 р.) університетах. Також в цей час проводилися міжнародні пенітенціарні конгреси (1872 р.)
Другий етап формування радянської кримінальної політики (20-ті рр. – кінець 80-их рр. ХХ ст.) відзначений роботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, Н.А. Скрипника, А. Трайніна, А.Я. Естріна та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблеми відзначилося у 70–80 рр. ХХ ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А. Владіміров, А.А. Герцензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, С.В. Бородін, П.Ф. Гританін, Л.Д. Гаухман, Н.І. Загородніков, А.Є. Жалінський, Є.Ф, Побєгайло, Л.І. Спірідонов, М.А. Стручков та ін.
Третій етап формування кримінальної політики визначається як пострадянський (з початку 90-х рр. ХХ ст.)
Поняття кримінальної політики як складової частини внутрішньої політики на різних етапах розвитку України мало свої особливості та певні зміни й пріоритети в залежності від історичних періодів становлення правової держави.
Як зазначав А.Я. Естрін, розглядаючи в двадцяті роки ХХ ст. кримінальну політику у вузькому розумінні, основні питання кримінальної політики – питання про цілі кримінальної репресії, про критерії та методи визначення роду і мети репресії кожному конкретному засудженому (ув’язненому) в цей час не отримують будь-якого чіткого вирішення в офіційних документах, що виходять від влади.
В наступні роки зміни у визначенні кримінальної політики зводились до уточнення часткових аспектів і мало торкалися самої її сутності.
Трансформація цього поняття простежується, починаючи з 50-х років ХХ ст. Н.А. Бєляєв:“політика держави, спрямована на боротьбу із суспільно-небезпечними діяннями, називається кримінальною політикою”.
Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ ст. уточнення щодо напрямів і масштабів кримінальної політики знаходять відображення в роботах В.А. Владімірова та Ю.І. Ляпунова, які зазначають, що “в аспекті свого об’єктивного прояву в соціальній і правовій дійсності кримінальна політика повинна розглядатися і як реальне втілення директивно-керівних ідей, установок і вимог, у змісті і функціях кримінального, кримінально-процесуального і виправно-трудового законодавства, в системі, силах і засобах органів кримінальної юстиції, а також в стратегії, тактиці, методах і професіонально-технічних способах і прийомах боротьби зі злочинністю”.
На думку М.І. Загороднікова і М.О. Стручкова, “кримінальна політика являє собою такий напрям політики, в рамках якого формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розроблення і здійснення широкого кола запобіжних заходів, створення і застосування правових норм матеріального, процесуального і виправно-трудового права, що встановлюють криміналізацію і декриміналізацію діянь, а також визначення кола допустимих в боротьбі зі злочинністю заходів державного примусу”.
Узагальнюючи зазначені питання щодо поняття кримінальної політики, П.М. Панченко відзначає, що “не дивлячись на різновиди в обсязі змісту, сутнісна основа кримінальної політики і політики боротьби зі злочинністю одна і та ж, вона формує головну лінію, стратегічні і тактичні напрями боротьби зі злочинністю”.
На думку А.В. Коробєєва, А.В. Усса і Ю.В. Голіка, “кримінальна політика є генеральна лінія, що визначає основний напрям, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства, практики його застосування, а також шляхом розроблення і реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам”. В структурі кримінальної політики вони виділяють в якості складових частин кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу і кримінологічну політику .
Науково-політичний інтерес до вказаних питань спонукав до їх розгляду і вітчизняних вчених. Зокрема, О.М. Джужа визначає поняття та сутность кримінально-виконавчої політики України приводиться як один з напрямів соціальної політики України – правоохоронна політика, спрямовану на профілактику, відвернення та припинення злочинів, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, виконання покарання засудженими. При цьому визначаються основи кримінальної політики, яка є заснованим на об’єктивних законах розвитку суспільства напрямом діяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу . Цю точку зору також підтримують інші вчені (В.М. Трубніков, В.М, Харченко, О.В. Лисодід), поділяючи кримінальну політику на кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу [4;32].
Згідно із зазначеним поділом кримінальна політикарозгалужується на:
· кримінально-правову (як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізації та декриміналізації і диференціації кримінальної відповідальності);
· кримінально-процесуальну (як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії);
· кримінально-виконавчу (як напрям виконання кримінальних покарань).
Актуальним є визначення в межах кримінальної політики держави її структурних елементів як специфічних феноменів, зокрема виділити її складові компоненти в кожній структурній частині глобальної кримінальної політики держави, аспекти яких пов’язані з:
а) кримінально-правовими функціями – криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про виконання кримінальних покарань);
б) кримінально-процесуальними функціями, пов’язаними з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами держави такого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув’язнення, розслідуванням, винесенням вироку і т. ін.;
в) кримінально-виконавчими функціями, які визначають порядок регулювання умов тримання, визначення правового статусу ув’язнених і засуджених, забезпечення режиму та охорони і т. ін., а також – виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;
г) кримінологічними функціями, що на ґрунті вивчення феномену злочинності, її причин та умов визначає основні напрями і засоби запобіжного впливу, у тому числі: взяття під варту, запобігання злочинам у місцях попереднього ув’язнення та кримінально-виконавчих установах відкритого і закритого типу.
С.С. Босхолов визначив зміст основних компонентів кримінальної політики: “по-перше, за цим поняттям було можливо спостерігати державну політику, стратегію і тактику боротьби зі злочинністю; по-друге, – головним важелем в цій боротьбі повинно бути право, яке по суті і є сама втілена політика, що регулює цінності правової держави: безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість, по-третє, – в даному понятті повинен бути врахований комплексний, багатоаспектний характер кримінальної політики і, зокрема, відображені її концептуальний, законодавчий та правозастосовчий рівні”.
Враховуючи вищезазначене, можна розглядати кримінально-виконавчу політику як специфічний аспект реалізації державно-владної компетенції у сфері запобігання та протидії злочинам і забезпечення кримінального судочинства в державі своїм специфічним способом.
Даний напрям державної політики повинен мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидії злочинам у даній сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчу і підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення; концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим правопорушенням, безпосередньо в кримінально-виконавчих установах; наукову теорію і відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення і подолання проблем, які існують у сфері виконання покарань.(О.М. Джужа)
Зміст даного напряму кримінальної політики, на думку О.Джужі,має включати:
1) розробку і реалізацію цілей і завдань держави у сфері застосування та безпосереднього виконання кримінального покарання;
2) визначення засобів, форм і методів діяльності державних органів і підрозділів судової та правоохоронної системи відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконних актів;