Вступ
Будь-який державно-владний феномен, пов’язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтися без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і в цілому суспільства від злочинних посягань.
Саме науково-практичний інтерес в дослідженні багатогранної державно-владної діяльності за тривалим досвідом численних соціальних структур надав змогу визначити даний феномен як державну політику в тій чи іншій галузі людського життя.
Оскільки сфера кримінальної політики держави пов’язана з реалізацією кримінальної відповідальності, вона є предметом дискусій досить довгий час.
Метою даної роботи є з’ясування сутності власне кримінальної політики держави, її зв’язку з профілактикою злочинності, з кримнологіяною політикою держави, дослідження питання справедливого покарання за вчинений злочин як одного із засобів боротьби зі злочинністю та розгляд позитивних і негативних сторін амністії як кримінально-правового, кримінологічного та соціального явища.
Кримінальна політика і профілактика злочинів
Термін “політика” (в перекладі з грецької – “politike”) означає мистецтво управління державою.
Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів всього суспільства залежно від об’єкту політики (соціальної, економічної і т. ін.) та сфери впливу (внутрішньої і зовнішньої) [6; с. 502].
Якщо порівняти статистику зростання населення (збільшується щороку на 1,5 %), а злочинність зростає на 3 %,зрозуміло, що є необхідним подальше дослідження зазначеного питання. В юриспруденції останнім часом виникає чималий науково-практичний інтерес вчених відносно становлення кримінально-правової та кримінологічної політики держави.
Інтерес (від лат. Interest - значення, важливо) виступає як спосіб відношення соціального суб’єкта до необхідних умов його існуванні й розвитку, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови, формується і реалізується через практичну діяльність людей в процесі історично-конкретних суспільних відносин, змінюється і доповнюється за формами і змістом залежно від сфери суспільного життя і цілеспрямованості, в тісному взаємозв’язку і взаємозалежності від загальнодержавних, національних, соціальних потреб та умов життя і розвитку відносин.
Інтерес сприяє поступальному становленню і розвиткові суспільства в цілому та його соціальних інститутів, він є опосередкованою ланкою між потребою і мотивом діяльності, передбачає усвідомлення об’єктивної потреби і набуває значення стимулу до неї залежно від того, як він усвідомлюється соціальним суб’єктом.
[6; 237]
Об’єктивно існуюча суперечливість інтересу з діючими (в певній мірі консервативними), традиційними, а іноді й поглядами в тій чи іншій сфері людської діяльності полягає в тому, що він є результатом певного розкриття таких цінностей і водночас спонукальною причиною освоєння соціальних явищ залежно від їх бачення й тлумачення на різних етапах і рівнях розвитку науково-практичних досліджень.
Центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальної обумовленості чинних кримінально-правових норм та їх проектів.
Перш за все мова йде про оптимізацію системи кримінально-правових норм - її максимальну відповідність реальним потребами суспільства в кримінально-правовому регулюванні.
Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукується реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і у певній мірі адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі.
Серед кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів.
Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Це підтверджується певною нестабільністю сучасного кримінального законодавства.
Можна припустити ситуацію, коли причини цієї нестабільності полягають не стільки у вадах самих норм, скільки в недоліках практики їх застосування. Внаслідок взаємодії обох факторів мають місце або низька застосовність окремих норм, або помилки в їх кваліфікації.
Соціологічні дослідження показують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органами помилок четверте місце за ступенем суб’єктивної значимості займаєнеясність і суперечливість законодавства.
Очевидною є необхідність протягом певного часу накопичувати досвід застосування у судовій практиці відповідних норм для того, щоб у майбутньому, у процесі подальшого реформування кримінального законодавства врахувати допущені при його проектуванні помилки.
Законодавство вже починає цей шлях. Так, внесеними змінами у Кримінальний кодекс України передбачена декриміналізація окремих діянь, а також деякі інші нововведення, що свідчать про лібералізацію сучасної кримінально-правової політики України.
Практичний аспект інтересу не може бути відокремленим від наукового, оскільки практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини (суспільства), що має своїм змістом освоєння природних і соціальних об’єктів та становить всезагальну основу, являє собою рушійну силу людського суспільства і пізнання, що соціалізує природу, постійно розширює сферу суспільного буття, яке є найвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух, відповідно, є найвищою формою руху матерії, що зумовлюється універсальним характером практики, її здатністю до революційного творчого освоєння і перетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття, включаючи її предметні результати.[4; 20]
Науково-практичний інтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в України зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробках має надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямів діяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальної юстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.
Розглядаючи питання становлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що заснована на досвіді зарубіжних та вітчизняних вчених та практиків, доцільно розглянути теоретичні і практичні аспекти даного феномену.
Завданнями кримінальної політики є : оптимізація діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб’єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому. До концептуальних положень можна віднести сукупність основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб’єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що реалізація кримінальної політики, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю.
Ці та інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя для визначення її загальнооб’єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових – як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення.
Зазначені компоненти (елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні й етапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені [4; 23–25].
До рівнів та етапів кримінальної політики відносять:
1) розробки її теоретичних основ;
2) формування державної концепції кримінальної політики, що спирається на її теорію;
3) розробки і розвиток правової бази;
4) управління реалізацією в масштабі країни, регіону, місцевості;
5) безпосередню правозастосовну діяльність у сфері реалізації завдань кримінальної політики.