Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер.
Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.
Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох видів статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.
Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій[5].
Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.
Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).
Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.
Види правових статусів особи за суб'єктами:
- статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;
- статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);
- статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін[6].
Обов'язок це забезпечена законом міра належної поведінки, якій слідує зобов'язана особа відповідно до правомірних вимог. Навряд чи є необхідність включати у визначення вказівку на те, що зобов'язана особа слідує належній поведінці не тільки відповідно до вимог, але і в цілях задоволення що визнаються законом інтересів правомочного. Включення інтересу в поняття суб'єктивного права викликає заперечення. В ще більшій мірі це відноситься до визначення поняття обов'язку. Включення поняття інтересу правомочного у визначення обов'язку могло б служити підставою для суб'єктивної оцінки зобов'язаних інтересів правомочного, що не сприяє визначенню зв'язку прав і обов'язків.
Навряд чи доцільно включати у визначення обов'язку і вказівку на те, що правомочна особа може вимагати виконання обов'язків, спираючись на апарат державного примусу. Можливість застосування заходів державного примусу для здійснення правовідносин виділяє його з інших видів суспільних відносин. Проте немає потреби підкреслювати таку можливість при визначенні кожного з елементів правовідносин. Вимагаючи дотримання обов'язків, правомочний суб’єкт спирається на своє право. Це означає, що у разі потреби для реалізації права можуть бути застосований заходи державного примусу.
На відміну від права тобто заходів можливої поведінки, обов'язок є належною поведінкою, яка перетворюється на дійсне залежно від волі правомочного суб’єкту здійснити своє право. Таким чином, може скластися враження, що обов'язок теж є певною мірою можливості, яка реалізується насправді по волі правомочної особи[7].
Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі правомочного. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обов'язків спонукає правомочного до реалізації свого права. Отже, обов'язок в переважній більшості випадків є соціальною реальністю. Це знаходить своє віддзеркалення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обов'язку.
Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обов'язку. У виконанні дій, що становлять зміст обов'язку, може бути вкладена ініціатива, і, навпаки, виконання обов'язку може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обов'язку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов'язаної особи в належному виконанні обов'язку.
Як правило, порушення обов'язку (його невиконання або неналежне виконання) призводить до певного правового результату — застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найефективнішими виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобов'язаної особи у виконанні обов'язку. Так, заходи заохочення, перспектива просування працівника залежно від виконання ним своїх трудових обов'язків мають істотне значення для їх виконання. Зацікавленість у виконанні обов'язку може бути різною: для одних це матеріальне заохочення, для інших — можливість просування на більш цікаву роботу хоча і не пов'язану з матеріальною вигодою, для третіх — умови для самостійної творчої праці і т. і. Про це свідчать дані конкретних соціальних досліджень[8].
Нерозривний зв'язок державної і суспільної оцінки поведінки має велике і все зростаюче значення в стимулюванні до виконання громадянами і організаціями їх обов'язків в різних правовідносинах.
Специфічним правовим засобом, направленим на те, щоб веління норми реалізувалося в актах реальної поведінки, є встановлюваний в правовідносинах зв'язок прав і обов'язків. Цей зв'язок залежить від характеру регульованих відносин і відрізняється великою різноманітністю.
Безпосередній, прямий зв'язок права з точно відповідаючим йому обов'язком характеризує далеко не всі правовідносини. У правовій науці розрізняються два види зв'язку прав і обов'язків: абсолютні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок невизначеного кола суб'єктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок конкретної особи або осіб вчинити певні дії або утриматися від них.
Розрізнення двох типів зв'язку прав і обов'язків — абсолютного і відносного, активного і пасивного — має безперечне практичне значення, але є лише першим наближенням до класифікації зв'язку прав і обов'язків і не охоплює всього багатства конкретних видів зв'язку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав. Так, в деяких відносинах правомочна особа може здійснити своє право шляхом своїх дій, не потребуючи при цьому дій інших осіб. Виконання обов'язку утримуватися від порушення права реалізується у всіх випадках незалежно від поведінки зобов'язаної особи.
У деяких випадках поєднання прав і обов'язків, інтересів правомочних і зобов'язаних не створює ефективного стимулу для того, щоб дана поведінка дала оптимальний для суспільства результат[9].
Обов'язки є невід'ємною складовою частиною (елементом) конституційно-правового статусу людини і громадянина. Обов'язки тісно пов'язані з правами та свободами. Це підтверджує і закріплення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в єдиному розділі Конституції України.
Закріплені в Конституції обов'язки визначаються як конституційні обов'язки людини і громадянина України.
Як і права людини, конституційні обов'язки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються здійснення прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності.
Рівність обов'язків торкається кожного громадянина і безпосередньо пов'язаний з рівністю прав і свобод. В практичному плані він означає, що жоден громадянин не повинен звільнятися або ухилятися від обов'язків, цей тягар в рівній мірі розповсюджується на всіх громадян.
Проте в Україні перебуває та проживає багато осіб, що не є громадянами. Конституція не звільняє їх від деяких обов'язків (платити податки, зберігати природу), в той же час за ними закріплено багато прав і свобод.