Але деякі обов'язки на цих осіб не розповсюджуються, вони властиві тільки громадянам (захищати Вітчизну і ін.)[10].
Обов'язок додержувати Конституції і законів України є одним із найважливіших обов'язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов'язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.
Цей конституційний обов'язок передбачає додержання насамперед Конституції України як акта прямої дії, тобто дотримання конституційної законності.
Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства, тобто дотримання принципу законності.
Крім загального обов'язку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції України низкою інших статей передбачається обов'язок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичні партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані ні ліквідацію незалежності України.
На території України, як передбачено ст. 17 Конституції України, забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.
При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні[11].
Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Захист Вітчизни насамперед регулюється Законом України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ним передбачається, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобов'язаній захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.
Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обов'язок та військову службу».
Загальний військовий обов'язок встановлюється для підготовки населення до захисту України, а також з метою комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки, Прикордонної служби, Цивільної оборони, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військовій формувань. Він включає підготовку громадян до військової служби, приписки до призовних дільниць, призов на військову службу, проходження за призовом або добровільної військової, альтернативної служби та ін[12].
Крім того необхідно зазначити, що економічна та інформаційна безпека є важливими складовими національної безпеки України, під якою прийнято розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від реальних та потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз у державно-політичній, економічній, соціальній, екологічній та інформаційній сферах.
Обов'язок, передбачений ч. 1 статті 17 Конституції, покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, на всіх громадян України та їх об'єднання. Конституція також визначає у ст. 107 спеціальний орган - Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Спеціальне завдання щодо оборони України у ч. 2 даної статті покладається на Збройні Сили України, які згідно з Законом України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні (ст. 13). Принципи побудови Збройних Сил України, їх чисельність та склад, порядок комплектування, дислокації та мобілізації визначаються Законом “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р. та іншими актами законодавства України. Вони складаються з таких видів: сухопутні війська (війська наземної оборони), військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору), військово-морські сили.
Справу державної безпеки Закон “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. покладає на Службу безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення. Цей закон уточнює: “На Службу безпеки покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб” (ст. 2)[13].
До завдань Служби безпеки України також входить попередження та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Відповідно до Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. державний кордон України є недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються. Закон визначає, що охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на війська повітряної оборони України. Правовий статус Прикордонних військ України визначається Законом “Про Прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 р.
У межах своєї компетенції у забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону беруть участь (сприяють) внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначається Законом “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. з наступними змінами, міліція, правовий статус якої визначається Законом “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. з наступними змінами, та деякі інші державні структури, правовий статус яких нині визначається підзаконними актами.
Конституція передбачає, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з іншою антиконституційною метою.
Згідно з Конституцією створення і функціонування будь-яких незаконних збройних формувань заборонено. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп. Зокрема, в останній роз'яснено, що під воєнізованим слід розуміти формування чи групу, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність і підпорядкованість, дисципліну, а також в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка[14].
Положення про неприпустимість розміщення іноземних військових баз зумовлено специфікою виникнення нашої держави. Воно цілком відповідає тому принципу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., за яким проголошено про її намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою.
Обов'язок охорони культурної спадщини, відшкодовувати завдані збити передбачений ст. 66 Конституції України.
Дбати про збереження культурної спадщини зобов'язує громадян ст. 11 Основ законодавства України про культуру. Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та знаходяться на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом “Про охорону і використання пам'яток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоду пам'ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити в попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього - відшкодувати заподіяні збитки[15].
Обов'язок не заподіювати шкоди природі передбачається в Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Це пов'язано зі значними негативними наслідками, до яких призводить невиконання екологічних вимог.
Обов'язок, що покладено на кожного члена суспільства ст. 66 Конституції, урегульований в чинному законодавстві. Так, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий 25 червня 1991 р., зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за спеціальними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.
Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушеннями порядку використання і охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку[16].