Протягом першого кварталу 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис.голів колгоспів, яких засуджено до 10 років тюрми. Відновивши діяльність « Закону про п`ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. За збирання кинутих після жнив колосків у полі 1800 голодуючих селян протягом одного місяця були засуджені до тюремного ув`язнення на строк від одного до п`яти років.
Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів визволення України від німецько-фашистських загарбників. Незважаючи на величезні труднощі, радянський народ у найкоротші строки відновив зруйновані села, підняв з руїн колгоспи і радгоспи. У важкі роки, як підкреслювалося в доповіді М. С. Горбачова «Жовтень і перебудова: революція продовжується», проявила себе велика сила соціалістичної держави: «самовідданість, терпіння і патріотизм селянства, яке віддавало останнє, щоб прогодувати розорену країну»1.
В же на кінець 1944 р. практично було відновлено діяльність усіх українських колгоспів.
Надзвичайно напруженим залишалося становище з трудовими ресурсами в селах. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості, оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидко зростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки. В 1945 р. вони виробили 72,2% всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було тільки шляхом різкого підвищення напруженості праці. Навантаження на трактори і живе тягло втричі перевищувало передвоєнний рівень. У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувалися колгоспні та особисті корови, хоч продуктивність при цьому падала на 25-40 %. Колгоспники змушені готувати ґрунт під посіви вручну. Більш половини врожаю теж збиралося вручну. Добрива під посіви майже не вносилися. Економічно не обґрунтовані плани, спрямовані насамперед на найшвидше відновлення довоєнних площ оброблюваних земель, були однією з основних причин низького рівня агротехніки. Хоч посівні площі і зросли, однак це не призвело до збільшення валового збору зерна, що зумовило невиконання республікою планів заготівель. У багатьох колгоспах зерно було вилучено майже все, включаючи фураж і посівні фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. Як наслідок – у ряді районів УРСР, особливо на півдні, почалися серйозні продовольчі ускладнення.
Тяжке становище виникло і в тваринництві, бо слабо розвивалась кормова база. Щоб виконати план м`ясозаготівель, колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був падіж тварин. Для того, щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скорочення поголів`я громадської худоби, колгоспам республіки рекомендувалося здавати державі м`ясопоставки у 1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в листопаді було дозволено приймати від господарств некондиційних свиней вагою від 30 кг і птиці – від 500 г.
В результаті в 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської, значно перевиконали плани м`ясопоставок. М`яса було здано державі в 2 рази більше, ніж в 1945 р. Однак план молокопоставок вдалося виконати лише на 88,7 %, а здачі яєць – на 48,4 %. І все ж поліпшити становище в тваринництві не вдалося. Вже на початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище х кормами. Зменшення поголів`я худоби посилилося на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко зростати. Так продовжувалося аж до появи пасовищного корму. Навесні 1947 р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46,8 телят приплоду проти 58,4 у 1946 р.
Несприятлива ситуація вимагала серйозного перегляду аграрної політики, однак керівництво країни не звернуло на це увагу. Посилювався голод, зростала смертність. Уже за першу половину 1946 р. кількість померлих перевершила кількість новороджених. Відбувались випадки розкрадення зерна на хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і підприємствах. В багатьох колгоспах кількість зібраного зерна виявилася меншою за ту, що була витрачена на сівбу.
Одним з найдраматичнішим епізодів 1946 р. стала хлібозаготівельна кампанія, яка проводилася під гаслом «Боротьба за хліб – це боротьба за соціалізм». Ще на її початку було зрозуміло, що поставлений перед Україною план виконати неможливо. 5 вересня 1946 р. відповідні органи підготували для уряду республіки довідку про становище з хлібом у колгоспах і радгоспах УРСР, де відзначалося, що господарствам для виконання планів хлібозаготівель і задоволення найнеобхідніших внутрішніх потреб (оплата трудоднів, забезпечення насіннєвих фондів) не вистачає близько 85 млн. пудів зерна. При цьому автори документа виходили з врожайності 4,5 – 4,6 ц з га, а фактично ж вона була значно нижчою. Однак для сільського господарства республіки, незважаючи на критичний стан, не було зроблено жодних послаблень. Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на заготівельні пункти. Мали місце випадки, коли з відома або за розпорядженням керівників господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні агрегати, інші сільськогосподарські машини. Приховати в колгоспах зерно чи іншу сільськогосподарську продукцію було надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені Міністерства заготівель СРСР. Однак навіть ті господарства, які виконали план заготівель, не могли почувати себе спокійно, оскільки їх змушували перевиконувати ці, і без того непосильні, плани. Затримка здачі товарного хліба була оголошена «злочином перед партією і державою».
Посилення опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій проти керівників господарств. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину чи помилку, а то й зовсім безневинно. В грудні 1946 р. прокурор УРСР дав вказівку низовим органам прокуратури активізувати боротьбу з фактами розбазарювання та розтягання зерна, саботажу хлібозаготівель. В областях проводились показові судові процеси.
Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його думку, основною причиною невиконання хлібозаготівель не надмірні норми поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і навіть не посуха, а самі колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок ворожої агітації та пропаганди знову почали проявлятися «дрібнобуржуазні настрої». Не на висоті з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве керівництво, піддавшись цим «настроям».
Справжньою трагедією став голод, який розпочався республіці взимку 1946-1947 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспникам нічим було оплатити трудодні колгоспників. Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім`ї самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами. Про масове залишення колгоспниками колгоспів свідчать і дані міністерства сільського господарства України. З 1 січня 1946 по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис чол. Особливо посилився відхід селян взимку та навесні 1947 р., в найбільш голодний період. Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць проживання, залишала роботу в колгоспах і влаштовувалася у різні місцеві підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпечення продовольчими товарами. На 1 січня 1947 р. ця категорія сільського населення налічувала 331,6 тис.чол.. Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У розгляну проект постанови, яка б передбачала недопустимість самовільного виходу з колгоспів і повернення тих, це зробив. Вирішили, що прийняття колгоспників на роботу до підприємств, організацій та установ без відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття постанови Рад Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У не відповідає статутним положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР.
Тим часом у селах республіки ситуація ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору з дерев, дрібних гризунів, пташок. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня – грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чол., то в січні 1947 р. – 30 тис , лютому – 38,5 тис., у березні – 51,4 тис. чол.
Складне становище виникло в 1947 р. в містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилася кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призводило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. в 16 східних областях республіки померло близько 90 тис.чол., то в 1947 р. – більш як 186 тис. Особливо тяжко довелось жителям Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей. І це лише ті випадки смертей, які зареєстровані загсами УРСР. Однак це далеко не всі жителі. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи на Кавказ, Середню Азію, на Кубань.
Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т. у вигляді безплатної допомоги країнам «народної демократії» – Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та іншим. Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталось за допомогою особисто до Сталіна, уряду СРСР, інформувало їх про тяжку ситуацію в Україні. На ґрунті голодомору мали місце на теренах південних і східних областей України випадки канібалізму. Було зафіксовано 54 випадка. За неповними даними 1946-1947 рр. у 16 східних областях померли від голоду близько 800 тис. людей. Особливо висока смертність була у Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській і Одеській областях. Закупляти українським колгоспам і радгоспам на свої кошти хліб на Кубані Москва забороняла.