21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь яку додаткову угоду, що стосуватиметься всіх суперечливих питань. Підписання Пакту про ненапад між Німеччиною та СРСР (23 серпня 1939 р.) Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів. Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і надіслав Гітлерові телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялися про розмежування сфер впливу у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію та Бессарабію, а от Литву віднесла до сфери своїх інтересів. Протокол передбачав поділ Польщі. Лінія поділу мала проходити приблизно вздовж річок Нарев, Вісла і Сан. Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Сутність цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби гарантувати безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною. Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав — "підпалювачів війни". Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3-го вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула друга світова війна.
Закінчення
Версальська система мирних договорів, нав'язана народам Європи Паризькою мирною конференцією 1919р.. поставила Німеччину в надзвичайно складне становище. Рано чи пізно умови Версальського миру мали викликати як у самій Німеччині, так і в інших обділених країнах — Італії, Японії, а також Росії прагнення до його перегляду, тобто до реваншу. Спробою повторного збройного конфлікту тоталітарні режими цих країн неодмінно прагнули б довершити розпочату 1914 р. суперечку, так несподівано перервану революціями в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині. Ці чотири країни від самого початку не визнавали справедливості Версаля (Ризький договір між Росією та Польщею також входив до Версальської системи угод) і виступали за його ревізію. Лідери західних країн, домігшись перемоги, не могли не розуміти необхідності або не бачити потреби певної ревізії створеної ними системи. Напруження, що виникло у відносинах між західними та центральними державами, призвело до того, що вже з початку 1920-х років розпочався процес перегляду найбільш репресивних параграфів Версальського договору. З метою послаблення режиму обмежень і санкцій щодо Німеччини Каннська (1922 р.), Генуезька й Гаазька (1922р.)Лозаннська(1922-1923рр.),Локарнська(1925р.)
конференції, а також конференція в Монтре (1936 р.), так само як і пакт Бріана-Келлога (1928 р.), плани Дауса (1924 р.) і Юнга (1929 р.), виробили ряд заходів щодо умиротворення Німеччини та її колишніх союзників по першій світовій війні. Подальші кроки держав-переможниць (Англії й Франції) спільно з Італією та Німеччиною в цьому напрямі завершилися підписанням на конференції у Римі (1933 р) пакту чотирьох про перегляд Версальського договору. Чималу роль у перегляді й зриві обмежувальних параграфів Версальського договору відіграло економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Веймарською республікою, що розгорнулося після підписання між РСФРР та Німеччиною (1922 р.) Рапалльського договору. В ході цього співробітництва рейхсвер одержав можливість налагодити на території СРСР підготовку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу вищі офіцери Червоної армії проходили стажування у штабах рейхсверу. Загостренню суперечностей між двома групами країн безумовно сприяла економічна криза 1929— 1933рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем,
зростання безробіття, падіння виробництва, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої політики останніх. Прихід до влади в Німеччині в результаті виборів 1932—1933 рр. нацистської партії і зміцнення диктаторського режиму Муссоліні в Італії дали поштовх
новому етапу політики умиротворення Закон США про нейтралітет та політика невтручання у іспанські справи розв'язали агресивним державам руки , підштовхнули їх до згуртування з єдиний блок. Японська агресія проти Китаю, що розпочалася ще 1931 р., а також вторгнення Італії в Абіссінію, агресивні дії італо-німецькик військ в
Іспанії етапи тим ґрунтом, на якому агресивні держави об'єдналися спочатку в Антикомінтернівському пакті, а згодом у Троїстій угоді (1940 р.), відомій також як «вісь
Берлін — Рим — Токіо». Подальші агресивні дії Німеччини та Італії у Європі, а Японії в Китаї та Монголії, політика умиротворення з боку (англо-німецька угода 1935 р.) західних демократій та СРСР, окупація Німеччиною Рейнської (демілітаризованої) зони, аншлюс Австрії, розчленування після Мюнхенської угоди Чехословаччини та наступна окупація Німеччиною, Польщею та Угорщиною рештків ЧСР, анексія Третім рейхом Мемельського краю, Італією Албанії, підписання 23 серпня 1939 р. між Радянським Союзом та Німеччиною пакту про ненапад, за яким Європа була поділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами, стали тими складовими, що зрештою підштовхнули Німеччину й СРСР на пряму збройну агресію проти Польщі.
Друга світова війна порівнянне з першою булла надзвичайно складним політичним і соціальним явищем. Позиції сторін тут часто змінювалися. Якщо в середині 1930-х років СРСР виступав якучасникхоч і не оголошених, але прямих збройних конфліктів проти держав «вісі» (зіткнення з Японією на Далекому Сході та у Монголії, (“1936 р. було укладено у Берліні пакт між Японією й Німеччиною. Проголошуючи цілі АКП, сторони заявили, що вони об'єднують свої зусилля в боротьбі проти світового комунізму і рішень Комінтерну про утворення єдиного робітничого й широкого народного фронту. Насправді ж, за словами Гітлера, це була відповідь на підписання 2 травня 1935 р франко-радянського договору про взаємодопомогу і приєднання до нього Чехословаччини. 6.ХІ.1937 р. до нього приєдналася Італія, 24.11.1939 р. — Угорщина й маріонеткова держава Маньчжоу-Го, 1939 р. членом пакту стала Іспанія. 1941 р. до нього приєдналися Болгарія, Данія, а також контрольований японськими завойовниками уряд Нанкіна (Китай), Румунія, Словаччина, Фінляндія та Незалежна хорватська держава (НХД).”)збройна боротьба по різні боки фронту в Іспанії проти німецьких та італійських союзників режиму Франко), то в 1939р. та на початку 1940-х рр. після підписання пакту про ненапад та договору про дружбу й кордон Радянський Союз фактично і цілком справедливо розглядався західними противниками Німеччини як її союзник. Цьому були прямі підтвердження— спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фінляндії І відторгнення від Румунії Бессарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт,
що за 7 млн. марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на ставропольські землі — усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів Гітлера й Сталіна, що значно ускладнюють визначення характеру першого періоду другої світової війни. Виходячи хоч і не з послідовної анти нацистської позиції майбутніх союзників СРСР у війні (Англія, Франція й США), можна зробити висновок, що на першому етапі (1939—1941 рр.) ця війна мала загарбницький І несправедливий характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів, а також СРСР, і була справедливою й визвольною з боку жертв агресії та їхніх союзників. До жертв агресії в даному випадку слід віднести Польщу, Фінляндію, Литву, Латвію, Естонію, Румунію, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію, союзниками яких виступали Англія і до розгрому в 1940 р. Франція.
Після завоювання Німеччиною європейських держав країни «вісі» остаточно визначили сфери свого впливу. Вході візиту до Італії, Німеччини та СРСР японського міністра закордонних справ Й. Мацуока (березень—квітень 1941 р.) агресивні держави не тільки поділили світ на сфери впливу, але й визначили завдання кожного партнера у наступних етапах війни. Японія зосередила свої зусилля на південно азійському й тихоокеанському напрямках з головною метою — затримати якнайдовше вступ США у війну на боці Великобританії. Розмежувальна лінія між нею та її іншими партнерами проходила по кордону між Бірмою й Індією. За Німеччиною залишилася Європа і спільно з Італією африканські та близькосхідні колоніальні й напівколоніальні території, що входили до Британської імперії. На час підписання японо-німецького та японо італійського договору про розмежування інтересів а також радянсько-японського договору про нейтралітет
(13 квітня 1941 р.) Гітлер уже остаточно вирішив, що наступною жертвою його агресії стане СРСР, причому японського партнера про це рішення не було поставлено до відома. З нападом 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР характер війни змінюється. Відомо, що на вимогу Сталіна усі комуністичні партії мали підтримувати пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною і засуджувати «агресію» Англії й Франції проти рейху, що призвело до переслідування комуністів у воюючих країнах аж до нападу Німеччини на СРСР. Після зняття заборони Комінтерну о анти нацистську боротьбу включаються й комуністичні сили Опору. Підсумовуючи, слід зауважити, що характер війни змінювався відповідно до розширення сфери агресії та зміни мети воюючих держав і їх переходу з однієї групи (жертв агресії) до іншої (агресорів) та навпаки, як це було у випадку з Румунією, Словаччиною, СРСР, Фінляндією, Болгарією, а також маріонетковими режимами, утвореними агресорами на завойованих територіях (Віші, Маньчжоу-Го, Нанкін, НХД і Данія). В ході другої світової війни чітко вирізняються п'ять періодів — 1) вересень 1939 р. — червень 1941 р.; 2) червень 1941 р, — листопад 1942р.; 3) листопад 1942р. —червень 1944р.; 4) червень 1944 р. — травень 1945 р.; 5) травень 1945 р. — вересень 1945 р. В кожному з цих періодів визначалися як цілі агресорів, так і характер боротьби проти них. З розширенням кола втягнутих у воєнні дії держав Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники наприкінці другого етапу війни поступово втрачають стратегічну ініціативу і вона після поразок Японії в морській битві біля атола Мідуей, італо-німецьких військ на півночі Африки, а також об'єднаних сил Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини під Сталінградом переходить до держав антигітлерівської коаліції. Протягом третього етапу Радянський Союз домігся звільнення своєї території від окупантів, а союзники завдали ряд поразок державам »вісі» в акваторії Тихого та Індійського океанів, у країнах Середземномор'я. З початком літнього наступу радянських військ на Східному фронті та висадкою військ союзників на півночі Франції в 1944 р. починається четвертий — завершальний етап війни у Європі — агонія і розпад коаліції агресивних держав, крах самого нацистського режиму в Німеччині Останній п'ятий етап війни характеризується розгромом Японії і експериментальним застосуванням США нового виду зброї — атомної бомби, завершенням воєнних дій на всіх театрах війни.