Історія України Верстюк n2 (стр. 10 из 205)

Київська Русь багато важила в політичному житті
Європи і Близького Сходу. З нею змушені були
рахуватися візантійські імператори й хозарські хака-
ни. А доньки з київської князівської родини ставали
королевами — французькою, угорською, норвезькою,
датською, одна з них — Євпраксія Всеволодівна —
навіть дружиною германського імператора Генріха IV.
Протягом півтисячоліття Давньоруська держава за-
туляла собою європейський світ і Візантію від
кочовиків — спочатку хозар і болгар, далі печенігів,
торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийня-
ла на себе страшний удар залізного тарана
150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия,
ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жи-
телів послабила його і тим врятувала Європу від
спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до
світової історії IX—XIII ст., тому інтерес до неї не
вщухає серед учених сучасного світу. В Америці, ба-
гатьох країнах Європи, слов'янських і неслов'янських,
навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній
Японії плідно працюють над проблемами давньо-
руської історії десятки вчених.

Передумови утворення
східнослов'янської держави

авньоруські літописи висвітлюють історію

східних слов'ян лише з часу, коли вони поча-

хли розселятися на величезному обширі Схід-
ної Європи, утворюючи союзи племен. У скла-

деній київським ченцем Нестором близько 1111 р.
„Повісті временних літ" намальовано барвисте, вра-
жаюче історичним розмахом полотно того розселення:
„Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалисяпо^
лянами. а інші — древлянами, тому що сіли в лісах,
а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвали-
ся дреговичами (від слова „дрегва", болото. — Авт.),
другі сіли по Двіні й назвалися полочанами,— за
річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті
ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися
своїм ім'ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по
Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так роз-
повсюдився слов'янський народ, а за його ім'ям
і грамота назвалась слов янською". Процес розселен-
ня слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився

в VIII—IX ст.

Східнослов'янські союзи племен являли собою
виразні етнокультурні спільності, які мали певні ло-
кальні особливості, що й відбито в літописі Нестора:
„Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї
власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій
норов". Мовлене літописцем підтверджується пам'ят-
ками археології. Відмінності в культурі й побуті між
племінними об'єднаннями так і не були подолані в ча-
си існування Давньоруської держави та її народності
(ІХ-ХІІІ ст.).

Породження родоплемінного ладу — великі й
малі союзи племен у перебігу розвитку східно-
слов'янського суспільства поступово переросли в
утворення більш високого соціально-політичного
рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець роз-
повідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива „почав
рід їх тримати княжіння у полян". Далі він повідом-
ляє: „А у древлян своє княжіння, а у дреговичів
своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на По-
лоті, де полочани". По тому говориться про кривичів,
сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про
слов'ян і неслов'ян, що теж мали власні княжіння. Час
утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної
Європи — VIII, а на півночі — IX ст.

їх створення зумовлене виникненням приватної
власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним
розшаруванням суспільства. Ті княжіння були додер-
жавними об'єднаннями, що заклали фундамент

Київська Русь

Джерела

-Г еред допитливим читачем природно постає эа-
I питання: на підставі яких джерел вченими
Ж відтворюється історія Київської Русі? Цими

джерелами є писемні й речові (археологічні) пам'ятки.

Головними писемними джерелами студіювання
історії Київської Русі є літописи: „Повість времен-
пих літ" (початок XII ст., далі — „Повість"),
Київський XII, Галицько-Волинський XIII ст.,
а також Новгородські (їх кілька), Суздальський,
Московський, Никонівський та ін. Саме їх свідчен-
ня дають ученим можливість відтворти послідовну
картину історії східних слов'ян, починаючи з кінця
V ст. Чимало цінного додають до їх звісток інші пи-
семні пам'ятки давньоруської доби: кодекси й записи
норм світського і церковного права;. „Руська правда"
в різних редакціях, князівські устави церкві, „Закон
судний людем" та ін., агіографічні твори (житія русь-
ких святих, „Києво-Печерський патерик"), князівські
«мельні грамоти тощо.

Останніми десятиліттями до науки активно вво-
ляться якісно нові писемні джерела: берестяні грамоти,
графіті на стінах давніх соборів і археологічних зна-
хідках, зокрема пряслах і монетах. Вартісним допов-
ненням до свідчень давньоруських писемних пам'яток
є розповіді джерел іноземних: візантійських історич-
них творів і хронік (наприклад, Хроніка Георгія
Амартола і його продовжувача широко використову-
валася під час написання "Повісті"), праць арабських
географів і мандрівників, численних творів за-
хідноєвропейської історії та географії XI—XIII ст.

Речові пам'ятки давньоруської минувшини,
кількість яких завдяки невтомній праці археологів з
кожним роком зростає, несуть у собі не лише допов-
нення до повідомлень джерел писемних. У багатьох
нипадках їх відомості додають чимало нового до по-
лотна давньоруської історії, яке ще на початку нашого
століття (коли основні писемні джерела, насамперед літо-
писи, були вже відомі й на скільки-небудь значне
І юяширення їх кола сподіватись не доводилося) більшості
нчсних здавалось хай і неповним, але завершеним.

Лише компаративне вивчення обох груп давньо-
1>уіьки\ джерел—зіставлення свідчень писемних і
археологічних пам'яток, порівняльний аналіз і взаємо-
перевірка даних обох груп — дає можливість
мід гнорити яскраву й об'ємну картину життя людей
киїїк ької доби, про яку дослідники ще порівняно не-
Л.імніїого часу, ЗО—50-х pp. нашого століття, могли
ХІІ 1.1 що мріяти.

східнослов'янської державності. Вони передували
першій східнослов'янській державі, що склалася нав-
коло Києва в середині IX ст., яку умовно можна
назвати Київським князівством Аскольда.

Могутність і влада глав племінних княжінь грун-
тувалися на розгалуженій системі укріплених
поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька
сотень у кожному княжінні) зафіксувало германсь-
ке джерело другої половини IX ст.— так званий
Баварський географ. Частина тих градів, найперше
Київ, були протомістами і у VIII-X ст. перетворили-
ся на справжні феодальні міста. Можна припустити
наявність примітивного апарату влади у цих племінних
княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обо-
собленої потомственої знаті з князем на чолі.

Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян
характеризується й тим, що племінні княжіння
зберігалися ще протягом століття по тому, як виник-
ла Давньоруська держава. „Світлі й великі князі" угод
Олега з Візантією 907 і 911 pp. — не хто інші, як гла-
ви княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр.
X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєдна-
ти землі племінних княжінь до складу держави.

Київське князівство
Аскольда.

Інші осередки державності
на Русі

Головними ознаками існування державності в

ранньосередньовічному суспільстві сучасні істо-
рики вважають наявність влади, відчуженої від

народу, розміщення населення за територіальним

Князь (X ст.).
Реконструкція за матеріалами
кургану Чорна Могила.

Рис. П Л.Корнієнка

'"І

Зразки озброєння
руських дружинників.

Історія України

(а не племінним) принципом і стягання данини для
утримання влади. Можна додати до цього як обов'яз-
кову ознаку успадкування влади князем. В умовах
Київської Русі X ст. конкретними формами держав-
ності були: окняження земель (підкорення владі
державного центру територій племінних княжінь) і по-
ширення на ті землі систем збирання данини,
управління (адміністрації) й судочинства.

У літописах свідчення про це з'являються, почи-
наючи з середини 60-х pp. IX ст., тобто з часів князя
Аскольда. Першими київськими князями, існування
яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір.
За відомостями арабських джерел, Дір княжив пе-
ред Аскольдом, ймовірно, в 30—50-х pp. IX ст.,
хоча літописці, зміщуючи хронологічну й історичну
перспективу, завжди називають їх разом. Одне з
найдавніших літописних повідомлень Новгородсь-
кого літопису сповіщає, що Аскольд і Дір „княжили
в Києві і володіли полянами й були ратними (воюва-
ли) з древлянами й уличами". Йдеться про спроби
підкорити землі племінних княжінь уличів і древлян,
які продовжилися наступниками Аскольда на
київському престолі — Олегом, Ігорем та Ольгою.
З Никонівського літопису відомо, що Аскольд і Дір
прагнули приєднати до Києва ще й княжіння поло-
чан. На користь існування першої східнослов'янської
(але ще не Давньоруської) держави на Наддніпрян-
щині свідчать також грандіозні масштаби походу
Русі на Константинополь 860 p., з якого ми почали
нашу розповідь. Територія Київського князівства
Аскольда була невеликою — воно охоплювало землі
навколо Києва, головним чином колишнього
племінного княжіння полян. Це князівство стало
етнокультурним, політичним і соціальним осердям,
довкола якого наприкінці IX ст. почала зростати
Давньоруська держава.