Історія України Верстюк n2 (стр. 183 из 205)
мати відповідальні посади в президентських струк-
турах, міністерствах, посольствах Ті, хто згурту-
вався навколо В Чорновола, продовжували бороть-
бу з властями
Рух організував кампанії протестів проти діяль-
ності урядів В Масола та В Фокіна і добився їх
відставки Центральний провід Руху у жовтні 1992
р заявив, що ставлення до уряду Л Кучми залежа-
тиме від ефективності реформаторської діяльності
останнього До складу кабінету Кучми увійшов ряд
пов'язаних з Рухом діячів Зокрема, І Юхновський ,
зайняв посаду першого віце-прем'єра, а М Жу- j
линський і В Пинзеник стали віце-прем'єрами ,
На IV з'їзді в грудні 1992 р перетворення Ру-
ху в політичну партію завершилося Помилково пе-
ребільшуючи вплив своєї парти на маси, її лідер
В Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ра-
ди і проведення нових виборів на багатопартійнш
основі Однак розпочата ним кампанія збирання
підписів для проведення референдуму щодо достро-
кового розпуску парламенту зазнала невдачі Вес-
ною 1993 р від Руху відкололася окрема ор-
ганізація — Всенародний рух України на чолі з
Л Скорик і М Поровським Чисельність первин-
них організацій парти почала скорочуватися, вплив
її на маси послабився
КГІРС , що існувала в республіці як комуністич-
на партія України, після заборони відродилася у І
формі кількох опозиційних партій Вони швидко j
пройшли період становлення й активно включилися \
в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді \
та в місцевих радах Катастрофічна ситуація в на-
родному господарстві скоротила кількість
прибічників незалежності України й обмежила
вплив нацюнально-демократичних партій На-
томість серед населення зросла підтримка партій
комуністичного спрямування Не маючи програми
виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на
часто справедливій критиці властей, хоч і зловжи-
вали відірваними від реальності лозунгами соціаль-
ної справедливості Керівні й рядові члени цих
партій складалися, як правило, із членів
"зовнішньої КІ IPC"
Невелика частка номенклатури, в основному
старшого покоління, залишилася на старих позиціях
в ідеологи Не будучи в змозі поступитися принци-
пами, ортодокси поступилися керівними посадами
Відхід від влади відбувався здебільшого через ме-
ханізм голосування Ці люди звикли до призначень
за анкетними даними й не змогли витримати конку-
рентної боротьби на виборах
375
Історія У краї ни
Деякі представники компартійної номенклату-
ри, користуючись своїм впливом у господарських
структурах, започаткували невеликий ще прошарок
банкірів, президентів фінансових фондів, біржо-
виків, власників підприємств і торговельних фірм.
Основна частина номенклатури, що знаходи-
лась між дсома крайніми групами, утворила т.зв.
"партію влади". Це люди, основною професійною
ознакою яких є причетність до влади,— спеціалісти
різних галузей економіки та культури з досвідом
організаційної роботи.
Як зазначалося, за останні роки горбачовської
перебудови партійні функціонери активно пересіда-
ли в керівні крісла радянських структур. Це вдава-
лося тільки тим, хто спромігся пройти крізь сито
вільних виборів. Своєрідна "чистка виборами" оз-
доровила номенклатуру й підготувала її до активної
діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів
на владу у неї практично не виявилося. Адже дер-
жавна партія десятками років була єдиною владною
структурою і відбирала собі за допомогою добре
поставленої системи підготовки кадрів найбільш
здібних людей з усіх прошарків суспільства.
Деідеологізованим компартійним прагматикам
вдавалося контролювати і навіть до певної міри на-
правляти суспільно-політичні процеси в Україні, що
розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК
КПРС. Коли державна партія втратила здатність
бути носієм диктатури, "передавальний пас" у ви-
гляді "зовнішньої КПРС" став анахронізмом. Тому
прагматики з легким серцем погодилися на заборо-
ну КПРС. Коли Народний рух за широкої
суспільної підтримки висунув гасло незалежності
України, вони теж не заперечили проти ліквідації
Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус
української політичної еліти й вперше відкрила пе-
ред нею міжнародні горизонти.
Не маючи справжніх конкурентів, "партія вла-
ди" зустрілася все-таки з викликом людей, які
вперше виринули на поверхню політичного життя у
мітинговій обстановці початку 90-х pp. За допомо-
гою антикомуністичних гасел, підкріплених істо-
ричними свідченнями про жахіття сталінщини, ці
люди спробували скинути компартійних
функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак дема-
гогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше,
надто низькою виявилася підготовка багатьох
політиків нової хвилі. По-друге, "партія влади", бу-
дучи організаційно не оформленим, але замкненим
кланом, не заперечувала проти включення до своїх
лав професійно придатних мітингових політиків.
У сформованій після березня 1990 р. Верховній
Раді "партія влади" зайняла переважну більшість
місць. Представники її були, в основному, без-
партійними. Спочатку ця безпартійність ком-
партійних функціонерів являла собою наслідок за-
борони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в
суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки
зору на перспективи розвитку країни. Однак
"партія влади" воліла залишатися безпартійною.
Належність до будь-якої партії звужувала поле ма-
невру. До того ж популярність політичних партій
була низькою.
При всій різниці поглядів окремих членів "партії
влади на майбутнє існувала спільна для всієї кор-
порації риса: обережність у підході до реформ. За
існуючого стану, який характеризувався кризою,
що поглиблювалася, ці люди вже мали владу і
вплив. З кризи треба було виходити — на це погод-
жувалися всі, — але так, щоб не втратити влади.
Представники колишньої компартійної номенк-
латури у парламенті легко погодилися з ідеєю за-
провадження інституту президентства. Та коли
Л.Кравчук почав наповнювати президентську вла-
ду реальним змістом, вони поставилися до цього
здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчи-
сельніших у "партії влади" груп, що представляла
радянські структури, зайняла непримиренну по-
зицію у питанні про передачу виконавських
функцій від виконкомів рад до президентської вер-
тикалі.
Протистояння Президента і Верховної Ради на
фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням
обох сторін достроково припинити повноваження і
звернутися до виборців з проханням підтвердити
мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за ма-
жоритарним законом з системою абсолютної
більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше
проводилися на багатопартійній основі. У виборах
взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули
право бути представленими у парламенті.
Виборці по-різному реагували на бездіяльність
владних структур перед обличчям кризи. По-пер-
ше, переважна більшість народних депутатів попе-
реднього складу, яка балотувалася на новий строк
(138 з 188), не була обрана. По-друге, багато ви-
борців залишилося вдома, демонструючи своїм аб-
сентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було за-
повнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще
56 депутатів з явилося після нових турів голосуван-
ня влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не
набували довіри виборців, і після трьох турів голо-
376
Утвердження незалежної України
ЛД.Кучма — Президент України
сування у парламент пройшло 212 позапартійних
депутатів проти 182 за партійними списками. Депу-
татські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали
тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух
(22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У
грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією
Центральної виборчої комісії припинити виборчий
марафон і відкласти призначення виборів у 44 ок-
ругах, де вони тричі визнавалися такими, що не
відбулися через неявку виборців або депутата не бу-
ло обрано.
26 червня 1994 р. відбулися вибори Президен-
та України. За кількістю поданих голосів претен-
денти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук,
Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич,
І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де бало-
тувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу
Л. Кучмі.
Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кіль-
кість мандатів, три належать до лівих: Кому-
ністична — 25 відсотків від загальної кількості
обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична —
4,1 відсотка. Решта — Народний рух України
(5,9 відсотка) та Українська республіканська
партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу
політичного спектру. З обраних на той час депу-
татів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали по-
запартійні кандидати.
Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим
партіям вдалося висунути своїх представників на
ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії
О.О.Мороза та Селянської — О.М.Ткаченка бу-
ло обрано відповідно Головою Верховної Ради та
його першим заступником. Члени цих партій очоли-
ли також значну кількість постійних комісій.
Прем'єр-міністром незадовго до президентсь-
ких виборів знову став В.Масол. 19 липня Л.Куч-
I ма, О.Мороз і В.Масол опублікували спільну зая-
ву, в якій проголосили про готовність дотримувати-
ся діючої конституції і змінювати її положення
тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представ-
ники законодавчої і виконавчої гілок влади зо-
бов'язалися розв'язати ключове питання про межі
своїх повноважень шляхом консенсусу.