Історія України Верстюк n2 (стр. 26 из 205)
Велика книгописна майстерня була при дворі кня-
зя Володимира Васильковича Він „був книжник і
філософ, якого не було у всій землі, 1 опісля нього не
буде" Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по-
жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття,
Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка-
федрам інших князівств — Луцькій, Перемишль-
ській, Чернігівській Серед дарів літописець описує
36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб-
лювалась золототканими тканинами (оловір),
металевими накладками із зображенням в техніці пе-
регородчатої емалі (фініптом) Всі ці розкішні оправи
виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги
прикрашались чудовими мініатюрами
Літописання в Галицькій землі з'явилось рано
„Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в
„Повість временних літ", — винятково таланови-
тий твір Простота і безпосередність викладу вміло
поєднується з реалістичними штрихами
Першу (життєпис Данила Галицького) написано
високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з
метою звеличення політики Данила — спадкоємця
і продовжувача справи давніх володарів Києва Він
— „князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу
можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-
ча та святого Володимира Великого На повний голос
звучить у літописі патріотичний заклик „Краще на
своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним
бути"
Волинська частина літопису починається
1261 роком В основі вона писалася при дворі воло-
димирського князя Володимира Васильковича в
останні роки його життя Можливе місце перебу-
55
Історія України
вання літописця — містечко Любомль, де любив бу-
вати володимирський князь. З приводу смерті князя
в текст включено написану іншою особою похвалу Во-
лодимирові, значна частина якої — переробка „Слова
о законі і благодаті" митрополита київського Іларіона.
Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних
князю бояр, то волинський більше враховує опору
князівської влади і на „простих людей" — „містичів",
селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літо-
пису підкреслює, що то був „не боярин, ані знатного
роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Ва-
силькович „світився правдолюбством" також і „щодо
простих людей", те саме пов- торено і про Мстисла-
ва Даниловича. У мові волинського літописця
порівняно багато елементів, які ставали характерни-
ми для тодішньої української народно-розмовної
мови.
У літописі згадані і частково переказані окремі
„слави" — величальні пісні, з якими мають спільність
обрядово-величальні колядки, що становлять один з
найдавніших пластів української народно-поетичної
творчості. Напевне подібні пісні співав славетний
перемишльський співець Митуса, покараний за не-
покору князю.
Яскравий вияв високого рівня культури —
архітектура краю. Будували переважно з дерева,
кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські
палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь-
кий Успенський собор, будівництво якого було
завершене 1160 p., повторює план Успенського собо-
ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини —
Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започат-
ковано білокам'яне будівництво церков. У одному
лише Галичі відомо розташування не менше 30 муро-
ваних монументальних споруд, однак лише частина
їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого
в Галичині храму — Успенського собору пов'язують
із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий
зразок галицької архітектури. Про чудові храми
Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис-
ної розповіді. Особливою красою відзначалась
церква Івана. Різьба на них настільки вразила літо-
писця, що він повідомив ім'я скульптора — „хитреця"
Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а
на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди-
вувалися..." За князя Василька і його сина
Володимира Васильковича працював видатний
спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр" Олек-
са, який спорудив низку дерев'яних міських
фортифікацій. Яскравим виявом майстерності
галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна
наскельна фортеця IX-XIV ст.Тустань поблизу
села Уріч у Карпатах.
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Во-
линській землі під впливом київського. З робіт
художників високого професійного рівня збереглась
ікона богоматері-Одигітрії кінця XIII-XIV ст. з
Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському
державному музеї українського мистецтва). Галиць-
ке образотворче мистецтво гідно представляє відома
ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні
(зберігається у Львівському державному музеї ук-
раїнського мистецтва). Ряд українських ікон
залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-
линської землі. їм, попри індивідуальні манери
окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком-
позиції, стриманість колориту і одночасно вміння
користуватись контрастами барв, емоційна наси-
ченість образу-символа. Ці особливості, органічно
зливаючись в ході подальшого розвитку з новими
рисами, стали в майбутньому одним з компонентів
національної своєрідності українського образотвор-
чого мистецтва. Також у багатьох творах народного
декоративного мистецтва Західної України (кили-
ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають
використання і дальший розвиток мотивів, які існу-
вали ще в середньовіччі.
У культурі галицько-волинської доби ще ви-
разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне
поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов-
лених зв'язками з Візантією, Західною і Цент-
ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на-
лежить почесне місце в формуванні української
культури, в зміцненні її зв'язків з культурами ін-
ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван-
ня іноземних держав українські діячі літератури,
мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих
епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського
князівства. Спогад про його колишню велич під-
тримував дух визвольної боротьби українців.
Державницькі традиції доби Київської Русі і Га-
лицько-Волинського князівства мали велике значення
для збереження і зміцнення історичної самосвідо-
мості українського народу.
т
ш
оба, що тривала від 40-х pp. XIV ст. до
40-х pp. XVII ст. — це триста років, опови-
«тих серпанком забуття, сповнених таємниць
та парадоксів — і не лише для аматорів, а й
для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найп-
ринциповіших, проблем цього відтинку української
історії. Він ніби випав з суспільної пам'яті: у свідо-
мості наших сучасників між Батиєвою навалою та
Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста по-
рожнеча, хоча подіям, що відбувались у цей період,
не бракувало ні драматизму, ні історичної величі.
Саме тоді, за слушним спостереженням Михайла Гру-
шевського „пройшли персони важні, глибокі, які
відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в
порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним,
життям київських часів". І справді, маючи цілісне й
повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль,
деколи, ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближ-
чого до нас, часу — особливо в подіях загадкового
XIV ст., що іноді практично не піддаються рекон-
струкції.
Причини цього слід шукати в реаліях постмон-
гольської епохи — руйнації традиційних підвалин
життя, припиненні літописання, порушенні політико-
династичних зв'язків із тими східнослов'янськими
регіонами, де ця традиція збереглася. Саме тому в на-
явних джерелах немає докладної інформації про
життя українських земель* — більше того, навіть пев-
них відомостей про їх приєднання до Литви.
Входження
до складу
Литовської держави
очаток добі литовської політичної зверхності
над Південною Руссю був покладений
1340 p., коли син Гедиміна Любарт закнязю-
вав на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної
запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до
Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реаль-
ним надбанням Литви на українських землях. Потім
упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна
перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля,
внаслідок чого майже вдвічі зросла державна тери-
торія Литовського князівства. Таке стрімке при-
єднання величезних земельних обширів було, безпе-
речно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі
темпи розвитку цієї держави.
У „Повісті временних літ" литовські племена зга-
дуються як північні народи, які є данниками Русі.
Збереглися й поодинокі відомості про воєнні випра-
ви руських князів проти литовців. У ті часи місцеві
племена ще не мали якоїсь політичної організації.
Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні
склалося нове державне утворення —Литовське
князівство, першим правителем якого став Міндовг,
названий у Галицько-Волинському літописі „самодо-
держцем у всій землі Литовській".
Консолідацію місцевих племен прискорив по-
тужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі
проголошували своєю метою християнізацію язич-
ників-литовців. Воднораз піднесення Литви було
зумовлене занепадом давньоруських земель, що йо-
го спричинило монголо-татарське нашестя. З
Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи,
коли, за висловом автора „Слова про загибель Русь-
кої землі" (ХІЦ, ст.), «Литва з болота на світ не
показувалася". Йому вторить літописець XVII ст.,
зазначаючи, що саме тоді „Литва почала ярмо русь-
ке з себе скидати і з лісів виходити". Це ж, власне,
стверджують і так звані білорусько-литовські (чи
західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією
просування литовців на Русь почалося тоді, коли
„повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю
землю Руську звоював, і князів руських багатьох
постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Русь-
кої землі город Київ спалив". Дізнавшсь, що „Руська
земля опустіла й князі руські розігнані", литовці ви-
рушили на Русь і „в чотирьох милях від ріки Німан
нагорі... вчинили (заснували) город і назвали його
Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому сто-