Історія України Верстюк n2 (стр. 27 из 205)

Українські землі
у складі Литви
та Польщі

т
ш

* Потрібно мати на увазі, що використання термінів "Україна ,
"український" у контексті XIV-XVII ст є суто умовним Загальновідомо,
що тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як
"руське" Тож цілком правомірним та коректним для означення цих
територій є терміни "Південна Русь" і "Південно-Західна Русь", хоч і вони
не вповні конвенційні

/сторін України

лець, і назвався князем великим новгородським

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в ле-
гендарній формі, цілком реальний історичний факт
від самого початку Литовська держава не була етнічно
однорідною — вже за часів Міндовга вона включа-
ла в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто
якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок),
певний час навіть правило за столицю Литовському
князівству В другій половині XIII — на початку
XV ст ця держава зростала за рахунок східно-
слов'янських земель, котрі істотно переважали саму
Литву як за площею, так і за рівнем соціально-еко-
номічного та політичного розвитку Наслідком цьо-
го стало „зрущення" литовської правлячої династії
й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в
історію як Велике князівство Литовське, Руське та
Жомоітське

Більшість українських земель було приєднано до
Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кей-
стута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст
про виправу на Русь їх батька і попередника Ге-

ЧОЇНІ «оті

Польско-литовська експансія

диміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр ),
під час якої він нібито завоював Волинську та
Київську землі Ця оповідь тривалий час не викли-
кала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що
вона не відбиває реальних обставин переходу Во-
лині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то
Гі включення до сфери політичних впливів Вільна бу-
ло забезпечено родинними зв'язками Любарта
Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Ле-
гендарною є й київська частина літописного
оповідання жодне з джерел XIV—XV ст не містить
відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який
у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вва-
жався „головним містом усієї Русі" (1380 р , послання
патріарха Нила), „матір'ю і главою усім градам русь-
ким" (1419 р , „Ходіння" до Царгорода диякона
Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), „главою усіх
руських земель" (1427 р , лист великого князя ли-
товського Вітовта), „славним великим градом, матір'ю
градам" (1483 р , Волинський короткий літопис)

Реальною у цьому переказі є лише більшість пер-
соналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені
невідомим нам автором із Галицько-Волинського
літопису (XIII ст )

Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літопи-
сання містяться і більш вартісні історичні відомості
щодо приєднання до Литви південноруських земель
Це стосується літописів короткої редакції, складених
у середині XV ст Серед інших переказів вони містять
так звану „Повість про Поділля", де йдеться про
справжні події — битву на Синій Воді (нині річка Си-
нюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження
на Подільській землі синів литовського князя Михай-
ла-Коріата Гедиміновича У пізньому, XVII ст ,
Густинському літописі з Синьоводською битвою хро-
нологічно ув'язується й підкорення литовцями
Київщини Під 1362 р тут зазначено „УцейрікОль-
герд переміг трьох царків татарських із ордами їх
і відтоді з Поділля вигнав владу татарську Цей Оль-
герд й інші руські держави під владу свою прийняв,
і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньо-
му Володимира, сина свого" Синхронні писемні
джерела дають підстави віднести утвердження Оль-
герда у цьому регіоні до 1357-1358 рр Тоді ж
почалося просування литовців на сіверські землі,
котрі у 13 70- 1380-х рр перетворилися на конгломе-
рат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами

Вважається, що успіху литовської експансії знач-
но сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як
„велика зам'ятая" 1360-1370-х рр , початок яким
поклала загибель хана Бірдібека (1359) Протягом

передбачав збереження данницької залежності оку-
пованих Литвою територій від татар Про наявність
такої залежності з певністю свідчить ярлик хана Тох-
тамиша 1393 р , де він вимагає від литовсько-
польського володаря „З підвладних нам волостей
зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть,
для передачі до нашого скарбу"

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр XIV ст,
коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив ук-
раїнські землі великому князю литовському Однак
і після цього правлячі кола Литви змушені були відку-
плятися від татар регулярними „упоминками" Навіть
через 100 років, на межі XV—XVI ст, великий
князь литовський Олександр, намагаючись покра-
щити взаємини із Кримським ханством, погоджувався
на фактичне відновлення щорічного „виходу", обіцяю-
чи Менглі-Гірею „зі своїх людей I з князівських, І з
панських, і з боярських у землі Київській, і Во-
линській, і Подільській з кожної голови по три
гроші давати щороку" Це є яскравим свідченням
того, якою тривкою була в тогочасній свідомості
пам'ять про залежність окресленого регіону від
татарських ханів

Саме визнання цієї залежності дало можли-
вість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого
успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сівер-
щину та Поділля Цей успіх є тим показовішим,
що на напрямках його зовнішьополітичної актив-
ності реальні здобутки були менш ніж скромними
тільки смоленські князі знову визнали зверхність
Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новго-
роді, Пскові та Твері була програна

Тож не випадково один із руських літописців,
відзначивши, що Ольгерд „багато земель і країн
звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось
княжіння його більше всіх", вбачав розгадку цього
історичного феномена у тому, що володар Литви „не
стільки силою, скільки мудрістю воював"

Кревська
унія

опри збереження ординської зверхності над
південноруськими землями, їх приєднання
до Великого князівства Литовського було

важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загально-
руський політичний пріоритет, на який у цей період
претендувало й Московське князівство Однак Оль-
герду не вдалося істотно послабити впливи Москви
Більше того, наприкінці 70-х рр XIV ст намітило-
ся її зближення з окремими литовськими князями

Українські землі у складі Литви та Польщі

1359—1361 рр у Сараї, столиці Золотої Орди,
змінилося сім ханів, а 1362 р внаслідок дій бекляри-
бека Мамая монгольська держава розкололася на
дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала
Волга Наступні два десятиріччя — аж до приходу
до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напру-
женої боротьби між сарайськими правителями й
маріонетковими ханами Волзького Правобережжя
Однак не варто перебільшувати масштабів ослаб-
лення Орди Мамай, фактичний правитель її
правобережної частини, протягом 60—70-х рр
XIV ст зумів утримати під своїм контролем землі на
захід від Волги, придушивши сепаратистські висту-
пи місцевих феодалів Тож, очевидно, й взаємини між
правобережною Ордою та Литвою будувались у цей
період не на засадах воєнного протиборства, а на
принципово іншій, договірній, основі, що дало змо-
гу литовським володарям, попри постійні, чи не
щорічні напади німецьких рицарів, поширити
свій політичний контроль на всю Південно-Західну
Русь

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно-
політичну взаємодію татар і литовців сягають
40—50-х рр XIV ст — періоду напруженої бо-
ротьби Литви та Польщі за галицько-волинську
спадщину Однак у той час ішлося лише про спільні
акції литовських князів і окремих татарських угрупо-
вань (можливо, тільки подільських татар) Що ж
до спроби налагодження політичних контактів із
правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Оль-
гердом 1349 р , то вона не тільки не мала позитивних
наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських
послів Однак ця спроба не стала останньою, і саме
за Ольгердового князювання було досягнуто політич-
ного компромісу між Литвою й Ордою Певне
свідчення цього маємо у словах великого князя ли-
товського та польського короля Сигізмунда І, котрий
на початку XVI ст , нагадуючи кримському хану
Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську
„приязнь", посилався на історичну традицію часів
Ольгерда й Вітовта В літературі висловлено гіпоте-
зу про можливість укладення якоїсь компромісної
угоди у середині 60-х рр XIV ст Не заперечуючи
цієї точки зору, треба, однак, зауважити, що немає
підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну
діяльність литовських князів як антиординську, ігно-
руючи ті протиріччя, котрі існували в Орді