63
спалили Печерський монастир, то 1482 р. місто
було майже повністю знищене.
Річ у тому, що у Східнй Європі відбулася
зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої по-
лягала в оформленні на початку 70-х pp. XV ст.
московсько-кримського союзу, спрямованого проти
Польщі, Литви і Великої (Заволзької) Орди.
„Наїзд" кримців на Київ був здійснений за прямою
вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р.
вимагав від хана Менглі-Гірея напасти на Поділля
або на Київщину. Татари з'явилися біля Києва
1 вересня 1482 р., у Семенів день, з якого в ті часи
розпочинався відлік нового року. Київський воєвода
Іван Ходкевич надто пізно одержав звістку про на-
ближення ворога і не зумів належним чином
організувати оборону міста. Воно було спалене. На
знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар
Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої
татарами Святої Софії.
Московські змагання
за українські землі
\ озграбування Києва було проявом агресивної
щодо навколишніх східнословянських земель
політики Московського князівства, яке протя-
гом другої половини XV ст. перетворилося на
могутню державу. 1478 р. до її складу ввійшла Нов-
городська земля, а 1485 р.— Тверське князівство,
один з найголовніших суперників Москви. В резуль-
таті під владою Івана III був об єднаний основний
масив великоруських земель.
Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого
князя московського відбилися на його титулатурі.
Від середини 80-х pp. XV ст. він почав називати се-
бе „государем і великим князем усієї Русі", що не
тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а
й містило у собі виразні претензії на зверхність над
усіма східнослов'янськими землями, значна частина
яких перебувала у складі Литовської та Польської
держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола,
про що свідчить дипломатична документація почат-
ку 90-х pp. XV ст.
Саме тоді у переговорах між великим князем ли-
товським і послами Івана III останній уперше у
практиці московсько-литовських відносин був
названий „государем усієї Русі" (січень 1493 p.).
Це, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест.
Роз'яснення надійшли лише через півроку: „Госу-
дар наш у своєму листі до вашого государя... нового
нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-
Історія У краї ни
прадіда, від початку є вродженим государем усієї
Русі". Таким чином, претензії московського князя на
всі руські землі були підкріплені посиланням на істо-
ричну традицію. Спираючись на безперервний
династичний зв'язок між московськими й давніми
київськими князями, Іван III став на шлях відтворен-
ня своєї загальноруської «отчини».
Важливу роль у формуванні зовнішньополітично-
го курсу Московської держави наприкінці XV ст.
відігравали суто економічні мотиви, й передусім інте-
реси торгівлі. З переходом під владу Москви
Новгорода та Івері було частково вирішено історич-
не завдання виходу до північних і західних торгових
шляхів. Що ж до південного напрямку, то тут прин-
ципове значення мав дніпровський шлях, який вів у
Крим і далі, у країни Сходу.
Однак умови для торгівлі тут були досить не-
сприятливими. Дипломатичне листування 80—
90-х pp. XV ст. рясніє численними скаргами мос-
ковських купців на утиски з боку представників
литовської адміністрації. Російські посли активно
обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держа-
ви, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі.
Однак існували й інші, суто воєнні, засоби розв'язан-
ня проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці
80-х pp. XV ст. Точніше датувати початок війни
між Московщиною та Литвою неможливо: формаль-
но її так і не було оголошено, хоч конфлікти на
московсько-литовському порубіжжі не вщухали про-
тягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що
й дало підстави відомому історику О.О.Зиміну на-
звати ці події «дивною війною». Особливо погірши-
лася ситуація на прикордонні після смерті Казимира
(7 червня 1492 p.), з якою істотно зросла воєнна ак-
тивність Москви.
Новий литовський князь Олександр Казимиро-
вич, не маючи необхідного політичного і воєнного
досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути
конфронтації з Московщиною. Він сподівався на
мирне полагодження спірних питань через шлюб з
дочкою Івана НІ — 18-річною княжною Оленою.
Ідея династичного союзу не була новиною для
московсько-литовських взаємин. Свого часу роз-
роблялися плани шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра
Івановича Донського; двоюрідний брат останнього
Володимир Андрійович був одружений з Оленою
Ольгердівною, син Василій — з донькою Вітовта
Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олек-
сандра, то, укладаючи його, литовський князь явно
помилився у своїх політичних розрахунках: він не
лише не усунув напруженості у міждержавних відно-
64
Українські землі у складі Литви та Польщі
синах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між
Москвою та Вільно.
Іван III звинуватив зятя у тому, що він всупереч
передшлюбним обіцянкам, «неволить» Олену в
католицтво. Під тим же приводом — утисків право-
славних — перейшли на службу до Івана III нащад-
ки тих московських князів, які за півстоліття до цього
знайшли притулок на території Литовської держави,
де їм було надано величезні володіння на Сіверщині.
Це й спровокувало московсько-литовську війну, яка
тривала протягом 1500—1503 pp.
Олена вважала себе винуватницею усіх цих подій.
Однак, зрозуміло, причини війни полягали не в об-
ставинах її життя у Литві. Укладаючи мир з
Олександром 1494 p., Іван III не збирався відмовля-
тися від своїх претензій на всі руські землі. Що ж до
поголосу про насильне покатоличення руських зе-
мель, то його фальшивість цілком очевидна, як і
спроби копіювання ситуації 1500 р. через вісім років,
під час повстання Михайла Глинського, котрий також
поширював аналогічні чутки.
Католик за віросповіданням, європейськи освіче-
на людина, Михайло Львович Глинський (що походив
з незначного князівського роду, який дістав своє
прізвище від Ілинська на Сулі) зробив блискучу
кар'єру при дворі Олександра, обійнявши уряд мар-
шалка двору і отримавши великі маєтності. Після
смерті Олександра (19 серпня 1506 p.), якого засту-
пив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно
похитнулося. Поразка ж ініційованих ним у лютому
1508 р. авантюр змусила його шукати підтримки
московського князя, котрий обіцяв передати йому
всі волості та міста, які він «придобуде» у Литві. Де
б не з'являлися загони Глинського, вони, за його
власними словами, «вогонь пускали й шкоди чинили»,
беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку на-
дай йому московський володар, який ще раніше,
порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир я,
розтрнув бойові дії проти Литви. Та ця допомога вия-
вилася явно недостатньою, що за умов, коли
повстання не мало глибоких соціальних коренів, при-
рекло його на поразку.
У пізнішій традиції Глинський змальовується
як оборонець національних інтересів руських земель
Литовської держави, виразник настроїв місцевої
православної аристократії. Насправді ж, на думку
сучасних дослідників, він був лише талановитим
авантюристом, здатним перетворити епізод при-
дворної боротьби на подію східноєвропейського
масштабу.
У жовтні 1508 р. закінчилася московсько-
литовська війна, Литва була змушена формально
визнати втрату на користь Москви сіверських
земель, яка фактично відбулась 1500 р. Глинський,
емігрувавши до Московщини, не полишав спроб на-
лагодити стосунки із Сигізмундом. Красномовним
свідченням цього є його лист громаді м. Гданська, де
він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажан-
ня повернутися до Литви за умов отримання колишніх
урядів та маєтностей (1509). Однак ці його плани не
реалізувалися, й надалі Глинський мав обстоювати
московські інтереси. Зокрема, з його іменем хроністи
пов'язують втрату Литвою Смоленська (1514), меш-
канці якого піддалися Василію III нібито за намовою
цього бунтівливого князя.
У контексті смоленських подій згадується й інший
український князь (який, до речі, після втечі Глинсь-
кого отримав його резиденцію Турів) —гетьман
Костянтин Іванович Острозький. Він завдав нищівної
поразки московському війську в битві під Оршею
(8 вересня 1514 p.). Літописне оповідання про цю
подію є справжнім гімном «славному й великоумно-
му» князеві, котрого анонімний автор порівнює із
славетними полководцями минувшини — Тиграном,
Антіохом, Пором, Олександром Македонським; на-
прикінці ж висловлено побажання, „аби так само
бив сильну рать татарську, проливаючи кров їх бусур-
манську». Це й не випадково — адже на той час
напади кримчаків перетворилися на постійний чинник
життя українських земель, який істотно впливав на де-
мографічні, економічні та соціальні процеси у регіоні.
Демографічні
те етнокультурні процеси
XIV-першої половини
XVI ст.
4і НГ Татарський фактор» активно формував де-
I мографічну ситуацію в Україні, особливо
JL у Середньому Подніпров'ї, яке, за ви-
словом М.Грушевського, «в перших віках історичного
життя українських земель було огнищем політично-
го, економічного, культурного життя для цілої Східної
Європи», а в середині XIII — середині XVI ст.
«стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила
дівича природа, не чуючи над собою важкої руки
чоловіка».