Характерною рисою політики правлячих кіл Лит-
ви щодо православної церкви було їх намагання
позбутися залежності від Москви (куди у 20-х pp.
XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним
відчуженням східнослов'янських земель існування
єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби,
перестало відповідати реаліям часу. Литовські воло-
дарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну
церковну організацію. Паралельно докладалося чи-
мало зусиль до відновлення єдності католицької та
православної церков. Відомо, що, для переговорів,
про їх унію на Констанцький собор (1414—1418)
Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія
Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше,
1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточ-
но з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи
православної церкви визнали католицькі догмати про
супрематію римського папи, чистилище тощо. Митро-
полит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той
69
Історія У краї ни
час митрополію Київську та всієї Русі, був висвяче-
ний папою на кардинала Повертаючись з Італії до
Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях
папську буллу, де повідомлялось про укладення унії
Однак володар Московщини Василій II виступив
проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив
шукати порятунку в Римі У 1451 р Казимир Ягел-
лончик передав „митрополич столець" московському
митрополиту Іоні*, хоч і ненадовго після призна-
чення в Римі на київську митрополію учня Ісидора,
Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з бо-
ку Іони й великого князя московського, були
підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим
остаточно ліквідовано єдність загальноруської митро-
полії За словами сучасника, „відтоді стало два
митрополити на Русі — один у Москві а другий у
т/1 «
1\ИЄВ1
Новостворена митрополія, спочатку перебуваю-
чи під зверхністю римського папи, згодом знов
опинилася під контролем Константинополя, де унія
була соборно засуджена 1451 р Царгородський
патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Гри-
горія Болгарина (1467) 3 благословіння Констан-
тинополя ставали митрополитами і його наступники,
що їх обирали на сан у Литві
Таким чином, на території Великого князівства
Литовського церковну унію так і не було втілено у
життя Як писав наприкінці XVI ст єпископ Іпатій
Потій, „з'єднання грецької церкви з римською ма-
ло не півтораста літ по соборі Флорентійському
отлогом лежало", причину чого він убачав у недба-
лості вищих церковних ієрархів Втім, пояснення
цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за
давньоруську політичну спадщину, в якій володарі
Московщини охоче використовували гасло захисту
православних від наступу католицизму Тож недар-
ма Сигізмунд І, на правління котрого припало три
литовсько-московські війни, „Русь любительно
милував"
Дещо інша ситуація склалася на руських землях
Корони, де позиції католицтва були значно міцніши-
ми, ніж у Литовській державі І хоч і тут православні
користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія
розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого
було оподаткування православного духовенства, об-
меження окремих культових відправ, церковного
будівництва та ін Релігійна політика останнього
* іона був висвячений у митрополита собором єпископів 1448 р без
санкції Константинополя і таким чином став першим виборним
митрополитом в історії Московської Русі церква якої фактично
перетворилася на автокефальну
Ягеллона —польського короля і великого князя ли-
товського Сигізмунда II Августа — не відзначалася
послідовністю Двічі (1547 і 1551) підтвердивши
чинність Городельського привілею, він 1563 р ска-
сував його, зрівнявши у правах шляхту католицького
і православного віросповідань, чим заразом задо-
вольнялися станові інтереси останньої та закладалися
підвалини унії 1569 р
Люблінська унія
О
б'єднання Польщі та Литви в „єдину спільну
Річ Посполиту", здійснене на сеймі в
Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня
1569 р , увінчало собою унійні змагання, започатко-
вані у Крево 1385 р Відтоді було укладено чимало
державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь
„шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних
документів), усе-таки не мали унії", — точніше, на
середину XVI ст вона була лише персональною Та-
ка ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку
вабили безкраї обшири руських земель, що здавались
їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільсько-
господарські та лісові товари на зовнішньому ринку
Однак литовці ревно обстоювали свою державну са-
мостійність Змінити ставлення до об'єднавчих
проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Мос-
ковщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні
ресурси країни та помітно позначилася на позиціях
шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного ста-
новища в унії з Польщею До того ж їй імпонували
широкі права, якими користувалася шляхта Корони
Аналогічними були й настрої на литовсько-польсько-
му порубіжжі,— хоч і з інших причин населення
Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе
край постійним прикордонним конфліктам Непри-
хильно ставилася до унії верхівка Литви, яку
відлякувала перспектива втрати свого політичного
всевладдя її настрій виразно засвідчила поведінка ли-
товської депутації, котра після місячних переговорів
з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула
Люблін
Цей вчинок не спантеличив польську сторону,
яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою про-
граму-мінімум — привласнення Волині та Підляшшя
Сейм зажадав від короля „повернення" останніх
Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців,
вирішення питання про унію, а в разі необхідності —
розгортання воєнних дій Тож, як зауважив М Гру-
шевський, „супроти рішучого відпору литовських
сенаторів (було) кинуто в кут всі фрази про
70
Українські землі у складі Литви та Польщі
обопі\ьний інтерес, про стародавню приязнь і братер-
ство Польща звернулася до насильства й ладилася
війною змусити литовських панів, аби піддалися доб-
ро дійствам унп"
5 березня королівською грамотою Підляшшя й
Волинь були приєднані до Корони Представники цих
земель мали прибути до Любліна і, присягнувши
Польщі, взяти участь у роботі сейму А оскільки во-
ни з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати
їхні маєтки, чим і було залагоджено справу
Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни
енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі
Київської землі — певно, прагнучи зберегти тра-
диційну систему зв'язків із своїми сусідами Легкість,
з якою вирішилася доля Волині й Підляшшя, спону-
кала поляків до дій Незабарно було знайдено
„докази" того, що Киш належить Короні, а заразом
— і Брацлавщина Так було побудовано цілу теорію,
згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським
королям —внаслідок добровільного визнання їхньої
влади, завоювання або успадкування Ці тверджен-
ня перегукувались із загальноруськими претензіями
московських володарів, які продовжували простяга-
ти руки до українських земель — передусім до Києва
На цьому і наголошували польські політики*, об-
стоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони
Брацлавщину та Київщину було „возз'єднано" з
Польщею на початку червня Тож коли на сейм при-
була литовська депутація (6 червня 1569 р ), всі
українські землі опинилися поза межами Литви**
У такому „урізаному" вигляді Литовська держа-
ва й уклала угоду про унію з Польщею Згідно з
актом від 1 липня 1569 р вони злилися воєдино й на-
далі мали управлятися одним загальнообраним
володарем, котрий коронувався у Кракові як
польський король і великий князь литовський Лит-
ва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини,
водночас втративши й будь-яке політичне значення,
хоча й не припинила свого державного існування
(ознакою чого були окремі адміністративна та фінан-
сова системи, армія, законодавство, уряди)
На подальших засіданнях сейму литовці намага-
лися протестувати проти захоплення українських
земель Однак наслідком цього було лише внесення
пункту про їх „повернення" Польщі у додатковий, по
твердний, акт унп від 11 серпня 1569 р Таким чином,
* "Московський (цар) наполегливо прагне заволодіти Києвом як колишньою
столицею Русі — занотовано у щоденнику сейму
** Нагадаємо що в цей період Сіверщина залишалась у складі Московської
держави Втім вона також вважалась істинно польською і як така була
приєднана до Корони після Доулінської угоди
Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було
вирішено „в антракті" унійних переговорів, остаточ-
но злилися з Короною Анемічні спроби литовців
повернутися до цього питання після смерті Сипзмун-
да-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом
Вимоги, висунуті шляхтою, на Люблінському
сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих
привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в
офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала
політичний потенціал української еліти До того ж, як
слушно зазначив американський дослідник Я Пе-
ленський, у 60—70-х рр XVI ст вона практично не
мала можливостей для маневрування „Це був час
прогресуючого занепаду Литовської держави, що й
ставило шляхту українських земель перед не-
обхідністю вибору між ягеллонською Польщею та
Московською Руссю Польща була країною з досить
прогресивним конституційним устроєм, обмеженою
королівською владою, гарантованими політичними
свободами та становими привілеями, відносною
релігійною толерантністю, самобутньою ренесанс-
ною культурою, що не могло не приваблювати
суспільну еліту Оцінюючи цей вибір з сучасної
точки зору, слід визнати його продуманим, реалістич-
ним і навіть мудрим Здавалося, польська політична
система з її відкритим і гнучким характером мала
майбутнє Однак відхилення від цієї моделі та відмо-
ва від релігійної толерантності наприкінці XVI — на
початку XVII ст призвели до глибокої кризи Поль-
сько-Литовської держави"