Історія України Верстюк n2 (стр. 52 из 205)

Водночас П.Дорошенку доводилося вести жор-
стоку боротьбу із П.Суховієм, котрого підтримували
Крим, частина полковників, особливо уманський
М.Ханенко, а також Ю.Хмельницький. Лише 29
жовтня 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки
своїм противникам. П.Суховій та М.Ханенко втек-
ли, а Ю.Хмельницький потрапив у полон до білго-
родських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Добившись перемоги, гетьман намагався уникну-
ти воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а
також порозумітися з Д.Многогрішним. Помітно
пожвавлюються його переговори з польським урядом.
У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня
1669 р. підкреслював, що пішов на прийняття турець-
кої протекції лише тому, щоб „зберегти цілісність
занепадаючої України...". Внаслідок обміну посоль-
ствами, було вирішено провести зустріч комісій в
Острозі з метою вироблення статей українсько-поль-
ського договору. Український уряд розробив наказ
послам, пункти якого, по суті, передбачали встанов-
лення конфедеративного зв'язку Української держави
з Річчю Посполитою, а також розширення її території
за рахунок частини Подільського воєводства, Волині
й Полісся (кордон мав проходити по р.Горинь); зни-
щення унїї й підтвердження прав православної церкви;
збереження за козаками всіх прав і вільностей у т.ч.
права на проживання у шляхетських маєтках, забо-
рону польському війську перебувати на українській
території; відкриття двох академій, шкіл, друкарень

тощо. Оскільки Варшава не хотіла визнавати існуван-
ня Української держави, а гетьман зайняв принципову
позицію, то поляки зробили ставку на значно посту-
пливішого М.Ханенка. На початку вересня 1670 р.
в Острозі з представниками останнього укладається
угода, в якій відсутній будь-який натяк на українську
державну автономію, оскільки фактично відновлюва-
лось становище, що існувало напередодні революції.

П.Дорошенко продовжував послідовно захища-
ти національні інтереси козацької України. Вивчення
джерел дозволяє з'ясувати основні напрямки внутрі-
шньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед
відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі геть-
манської влади, хоча, як і свого часу Б.Хмельницький,
для надання більшої легітимності рішенням проводив
їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий
попередник, прагнув відновити принцип її спадковості.
Львівський єпископ И.Шумлянський, котрий по-
бував у Чигирині взимку 1671 р. свідчив: П.Доро-
шенко „абсолютно (в них) панує і користується у
всього народу любов'ю...". Як визнавав Д.Мно-
гогрішний, гетьман виношував плани „стати удільним
князем." Подібне твердження висловлював і польсь-
кий підканцлер А.Ольшевський: мав прагнення до
„незалежної ні від кого монархічної влади".

Звертає увагу на себе гнучкість соціально-еко-
номічної політики, а саме: проводив заходи на
утвердження в державі козацького типу господарст-
ва й недопущення до маєтків панів і урядовців.
Надіслане восени 1670 р. посольство до М.Вишне-
вецького домагалося, щоб на територію козацької
України шляхта не поверталася, бо козаки „в жод-
ному випадку не можуть перебувати у підданстві й
послушенстві панів".

Анонімний представник польської еліти у трак-
таті „Думка певної особи" (бл. 1669—1670 pp.)
з цього приводу писав, що в козацьких місцях „жод-
ної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає".
Як він підкреслював: „Поборів, подимних і такого ро-
ду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який
за універсалом гетьманським чи полковницьким раз
на рік, щонайбільше — два (податки) на тих, котрі
не ходять на війну...і то не перевищить цей податок
десятка з лишком злотих на рік, хоч би й з найбагат-
шої особи. А жодного іншого тягару на люд
посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо
кожен є вільним вояком". u

П.Дорошенко підтримував також заходи И.Ту-
кальського у справі створення окремого Українського
патріархату, вбачаючи в ньому важливий політич-
ний фактор утвердження самостійності козацької

108

душував прояви свавілля й непослуху з боку старшин
і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя
Києва з округою; хотів приєднати до України Мсти-
славське воєводство; домагався проходження кордону
з Литвою по р.Сож; не приховував обурення діями
Москви у справі її зближення з Польщею. Невдово-
лені його діями старшини у березні 1672 р. змістили
лівобережного гетьмана і в червні ним обирається
І.Самойлович.

Криза і поразка революції
(серпень 1671 — вересень 1676 pp.)

ольський уряд, стурбований зміцненням вла-
ди П.Дорошенка, вирішив розпочати воєнні

, дії. У середині серпня 1671 р. польська армія

перейшла у наступ. Незважаючи на серйозний спро-
тив козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могилева,
Райгорода, Кальника й інших міст, до кінця жовтня
Я.Собеському вдалося відновити польське пануван-
ня майже над всією Брацлавщиною. Цьому сприяв
перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка,
І.Сірка, М.Зеленського й інших старшин з частиною
козаків. Зібрана 27 жовтня козацька рада (взяло
участь близько 1 тис. осіб) обрала М.Ханенка геть-
маном. Розташувавши на постій залоги в містах
Брацлавщини, Я.Собеський повернувся до Львова.

На початку грудня до П.Дорошенка прибули та-
тари і незабаром розпочалися бої з польськими
корогвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем.

Т* ... • . <J

Королівські підрозділи залишають південні и цен-
тральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза
вступу у війну Порти. Я.Собеський, враховуючи її,
радив сейму й королю піти на поступки П.Доро-
шенку, а також відзначав корисність союзу з
українцями у майбутній боротьбі з турками. Але ці
застереження були проігноровані, як і ультиматум
султана відмовитися від претензій на Україну.

На початку червня 100—120-тисячна турецька
армія, очолювана Мегмедом IV, вирушила у похід.
Вона рухалася повільно, бо турецький уряд не втра-
чав надії на мирне врегулювання конфлікту. Але
цього не сталося й розпочалася польсько-турецька
війна. П.Дорошенко, дочекавшись підходу частини
кримської орди, теж переходить у наступ. 18 липня
1672 р. неподалік Четвертинівки він розгромив поль-
ське військо К.Лужецького й козаків М.Ханенка.
Після прибуття хана Селім-Гірея вирушив до Кам'ян-
ця-Подільського. Після штурму Кам'янця через
боягузтво керівників його оборони 28 серпня місто
капітулювало. Звідси П.Дорошенко та Селім-Гірей

Українське національне відродження. Створення козацької держави

України. Не випадково польський уряд найбільше не-
покоїв його курс на виборення незалежності для
держави в етнічних межах України. Один із сенаторів
на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що
прийняття турецької протекції гетьман розглядав ли-
ше як ширму для виборення незалежності від Речі
Посполитої й створення удільної держави на зразок
Молдавської, Валашської чи Трансільванської. В
середині квітня А.Ольшевський у листі до люблін-
ського воєводи звертав його увагу на наміри П.До-
рошенка „вчинити народ Руський удільним і незалеж-
ним краєм (у розумінні держави)". В 1672 р. гетьман
Я.Собеський в листі до сейму підкреслював прагнен-
ня українського гетьмана „(визначити) краю
Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там,
куди лише заходять імена та церкви Руські". Саме з
цих міркувань П.Дорошенко не визнавав за польсь-
ким королем права на користування титулом князя
Руського.

Смертельно побоюючись утвердження незалеж-
ності Української держави, правлячі кола Речі
Посполитої прагнули будь-що послабити позиції
П.Дорошенка, запобігти консолідації національно-
патріотичних сил. Виходячи з цього, докладали
максимуму зусиль для розпалювання міжусобної бо-
ротьби (як це, до речі, робили й московські політики)
серед старшини й козацтва. Як визнавав один з ви-
сокоповажних сановників, було б „непоправною
втратою для Р (ечі) П(посполитої), коли б Ханен-
ко з Дорошенком порозумілися", бо ця незгода „між
ними є порятунком для Республіки". П.Дорошенко
рішуче протидіяв заходам польського уряду, спрямо-
ваним на розкол козацтва, протиставлення запорожців
городовому козацтву тощо. В листі від 24 червня
1670 р. він дорікав Я.Собеському за спроби підбу-
рювання „свавільників низових" грошима, привілеями,
гетьманськими клейнодами проти городових козаків,
на скликання ними „чорних рад", бо у такий спосіб „не
лише Україну, але й увесь народ вигубити стараються".

Протягом першої половини 1671 р. гетьман нама-
гався зміцнити міжнародне становище козацької
України, зокрема, встановити політичні контакти з
бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом Вільгель-
мом, поліпшити відносини з Московією. Не залишав
спроб порозумітися з Д. Многогрішним. Зокрема,
пропонував йому укласти братерську приязнь, щоб ра-
зом захищати „суспільне добро і цілісність". Цілком
можливо, що їм вдалося досягти певного взаєморо-
зуміння. Принагідно зазначимо, що лівобережний
гетьман зробив чимало для зміцнення своєї влади
(намагався запровадити її спадковість); рішуче при-