Історія України Верстюк n2 (стр. 55 из 205)
Україна за гетьманування
І.Мазепи та І.Скоропадського
ісля завершення Визвольної війни Україна
потрапила у скрутне соціально-економічне
. і політичне становище. Лівобережжя та Сло-
божанщина перебували у складі Російської держави,
Правобережжя — Речі Посполитої й частково під
протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но
почав освоюватися, відчував близькість володінь
і влади кримського хана. Пошматована на окремі
частини, вона зазнала значних матеріальних і людсь-
ких втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл
були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені
були залишити рідні місця під тиском ворога. Сучас-
ник тих подій, арабський мандрівник П.Алеппський
(Халебський, близько 1627-1669 pp.) так записав
про Україну в своєму нотатнику: «Що нам сказати про
цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під
час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон
тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона
з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади
блаженства».
Проте дух козацький, волелюбність українців
залишились нездоланними. Поступово в них дедалі
яскравіше проявлялось національне самоусвідомлен-
ня. Найчисленніша група населення (розкріпачене
селянство Гетьманщини порівняно з кріпаками Росії,
з її консервативним монархічним правлінням) мала
більше можливостей для суспільного розвитку та
визрівання самобутніх етнічних рис у галузі худож-
нього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої
Ліквідація
козацької
державності
т
ш
враження від перебування в Москві, а потім у Києві,
П. Алеппський зазначав: «Цілі два роки в Москві ко-
лода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто
стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто
не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволе-
ним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате
Козацька країна була для нас начебто рідний край, а
її мешканці були нашими добрими приятелями та
людьми, наче ми самі». Цар Петро 11698 р. зазна-
чив у розмові з патріархом: „Священики у нас грамоти
мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у
школи..." Зрозуміло, що загальний рівень освіти
простого люду Росії був ще нижчим.
Що ж являли собою наприкінці XVII ст. ук-
раїнські землі, котрі відійшли до Російської держави?
Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між уряда-
ми Росії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися
інтереси власне України, територія на правому березі
Дніпра опинилася під владою польської корони.
Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька
верст навкруги) передавалися на два роки під мос-
ковський скіпетр. Польща повертала також Сіверську
землю та офіційно визнавала входження Лівобереж-
жя до складу Російської держави.
Лівобережна частина Гетьманщини у військово-
адміністративному відношенні, як і в попередні роки,
продовжувала поділятися на полки. На той час їх
налічувалося 10: Гадяцький, Київський, Лубенсь-
кий, Миргородський, Ніжинський, Переяславський,
Полтавський, Прилуцький, Стародубський
і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від
7 до 20 у кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Перея-
слав і деякі інші міста мали власне самоврядування,
користувались Магдебурзьким правом, наданим їм ще
до Визвольної війни. Після Б.Хмельницького геть-
мана обирали на військовій раді з наступним
затвердженням царя. При ньому дорадчим органом
залишалася генеральна старшина / генеральні обоз-
ний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій
і бунчужний/.
Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась
адміністрації обох країн (воля гетьмана тими не бра-
лася до уваги). Певною мірою визначався західний
кордон між Річчю Посполитою і Російською держа-
вою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії
р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплю-
вав „кут" південно-східного району, пізніше Мінської
губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й
частково Мстиславського воєводства демаркаційна
лінія Української держави повертала на схід за Сож
і дуже ламано окреслювала східний кордон, вста-
114
Ліквідація козацької державності
новлений ще Поляновським трактатом 1634 р.
Отже, фактично більшість здобутків українсько-
го народу, завойованих протягом майже двад-
цятилітньої кривавої війни за національне визволен-
ня, розчерком пера було принесено в жертву дипло-
матичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи
цей факт, літописець Самійло Величко зазначив,
що„всім козакам не корисний Андрусівський
торг".„Страшним ударом для Української держави"
назвав його відомий історик Омелян Терлецький.
Одразу після підписання Андрусівської угоди шлях-
та почала „вогнем і мечем" приводити населення
Правобережжя до покори.
Договір про „Вічний мир" від 26 квітня (6 трав-
ня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив
попереднє рішення про поділ України, але в катего-
ричнішій формі. Він остаточно не тільки юридично,
а й фактично закріпив за Москвою право на во-
лодіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено
південну межу краю, а Польща відмовилося від про-
текторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний
рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Поспо-
литої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.
Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.
Нейтральною незаселеною зоною проголошува-
лися Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені
польсько-шляхетськими військами та турецько-
татарськими нападниками. Західноукраїнські землі,
Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Пос-
политій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.
f Росія продовжувала чинити диктат на українських
землях. Петро І (1672-1725) з самого початку
свого правління (1682) розгорнув активну (то при-
ховану, то явну) боротьбу за підпорядкування
гетьманської влади російському урядові. Він насто-
рожено стежив за всіма міжнародними контактами
Запорожжя, представників старшинської адміністрації
Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв
їм вести будь-які самостійні переговори з іноземни-
ми послами. Законодавчо це ще раз затверджували
„Коломацькі статті" — договірні умови між старши-
нами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді
в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення
з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей
ранг (посаду) одного з найвпливовіших діячів
Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепи
(1687-1708).
Ці статті, порівняно з попередніми, містили кілька
принципово нових пунктів, згідно з якими посилю-
11,1 лась влада царату на українських землях, що
нходили до складу єдиної Російської держави. На-
приклад,(гетьманові Лівобережної України забороня-
лось позбавляти старшину керівних посад без прямої
згоди на це царя, а старшинам не дозволялось оби-
рати гетьмана. Завдяки політичному хисту І.Мазепи
низка шкідливих для України ухвал Коломацької
угоди залишилася нечинною^
З початком нового століття після проголошення
війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну
(в першу чергу її прикордонні землі з Польщею)
фактично на свою заложницю при вирішенні велико-
державницьких проблем. Так, укладаючи угоду з
польським королем Августом II Сильним (1697-
1706, 1709-1723) про спільні дії проти шведського
короля Карла XII (1697-1718), він, нехтуючи інте-
ресами Української держави, обіцяє уступити Речі
Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі
села Стародубського полку. А вже після цього
відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той по-
ставиться до такого рішення) дяка Бориса Михайлова
з „таємними" статтями. В них, зокрема, йшлося про
можливість відриву від України та повернення у во-
лодіння Речі Посполитої задніпровських містечок
Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигири-
на та деяких прикордонних районів, що за „Вічним
миром" мали залишатись без осілої людності; пере-
дачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.
Г Гетьман добре розумів тактику і загальну політи-
ку щодо України царського двору. В цій справі для
нього майже не існувало секретів^/Гому Мазепа як
досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію
з Петром І, вирішив повністю не відмовляти послан-
цю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці
погодився Трахтемирів, Стайки і Трипілля віддати по-
лякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід
і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в кон-
ституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати.
Очевидно, так він хотів уберегти Українську дер-
жаву від подальших зазіхань і королівської, і царсь-
кої влади.