Історія України Верстюк n2 (стр. 58 из 205)
Військова печатка часів І.Мазепи
119
Історія У краї ни
нуті всі рангові маєтності „на булаву", відновлено
право самостійного фінансового управління в регіоні,
відкликані російські сановники з старшинської
адміністрації, генерального суду, комісії економії то-
що, а також скасована канцелярія міністерського
правління.
24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпоряд-
кування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав
його до Канцелярії К.Г.Розумовського. Цими захо-
дами практично скасовувалася більшість Адміністра-
тивних „реформувань" Петра І, Петра II та Анни
Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний
статус, який вона мала на період обрання гетьманом
І. Скоропадського.
Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і уря-
дом Росії не було укладено ніяких „статей"— угод
чи договору, почав на свій розсуд розширювати ав-
тономне управління Української держави: відновив
склад генеральної старшини і суду, функціонування
суспільно-політичних установ, дещо реформував
торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російсь-
кий „суд по формі" тощо). К.Г.Розумовський одразу
взявся за реальне підпорядкування Запорозької Січі
гетьманській владі. Конкретно це стосувалось та-
кож питання розмежування земель низовиків і
мешканців Лівобережжя. Так, 1752 р. він видав „ор-
дер" Кошу про необхідність присилати з Січі
„депутатів" з приводу суперечки за так звані старо-
самарські землі. У 50-х pp. гетьман розгорнув
Гетьман Іван Скоропадський.
боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той
час багато в чому продовжував зберігати середнь-
овічне самоврядування.
1753-1754 pp. уряди України, Росії й Польщі
продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді
було зроблено „Опис на карті Російської імперії з
Польською областю кордонів...", а також виготовле-
на „Карта спеціальна Російської імперії з Польською
областю Стародубського полку спірних грунтів різних
власників...". На них маємо дуже детальну демар-
каційну лінію між одним з найбільших Лівобережних
полків — Стародубським і Річчю Посполитою з на-
несеними понад 40 „внутрішніми" форпостами.
Кордон місцями не відзначався стабільністю. На-
приклад, окремі форпости взимку чи по весні могли
переноситись (через повінь, кригу тощо).
Проте саме тоді, 1754 p., дуже підозрілий до дій
К. Г.Розумовського царський уряд завдає кілька
„ударів" по розбудові Української держави. В липні
Сенат законодавче ліквідовує і до того досить про-
зорий кордон між Україною й Московією, припиняє
функціонування державних митниць у цьому рай-
оні, запроваджує на українських землях
загальноімперську митну систему. В радянській
історіографії ці заходи царизму розглядались, голов-
ним чином, як позитивні: в контексті поліпшення
економічних зв'язків між Україною та Росією, спри-
яння їх спільному народногосподарському розвитку.
Проте цим скасовувалась одна із важливих ознак
української автономії.
З початком 60-х pp. загострюється питання про
Запорозьку Січ, про землі, які належали низови-
кам. У цьому бере участь і царський уряд, і
гетьманське правління. Так, 1760 р. К.Г. Розумовсь-
кий надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду
„рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове
місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій
Федорів своїм „рапортом" сповіщає гетьмана про
отримання ним „ордера" про прийняття у „відомст-
во" Війська Запорозького старосамарських земель з
поселенцями, за які точилися суперечки з адміні-
страцією Полтавського полку не один рік.
Того ж року К. Розумовський знову порушує
перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення
Січі в урочище Микитне. Не байдужими залишались
до запорозьких володінь прусський король і, зро-
зуміло, кримський хан. Так, в одному з документів
1762 р. згадується про те, що „земля вся, якою за-
порожці володіють, уже обіцяна (Росією) була через
прусського короля хану кримському для приєднан-
ня до Криму". Але вступ на престол Катерини II
120
^..ірр *вобе «»е>нн<я;
ГАЛИЧИНА { ^ ГіЙДАМАЦЬНС
і »ь поєстаммя
ІУНОвИНА^^І^
*"< V . »
< ОТТОМАНСЬНА '
\ імперія
\
(
Ліквідація козацької державності
С
~ X < V.
І
Російська експансія
на Україну наприкінці Will ст.
(1762-1796) завадив здійсненню цих намірів.
В цей період відбувається також поступова
ліквідація більшості соціальних здобутків Визволь-
ної війни і перетворення значної кількості в
недалекому минулому порівняно незалежних в еко-
номічному та правовому відношенні груп населення
фактично на кріпаків. Все це супроводжувалося по-
глибленням соціальної диференціації посполитих і
козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На
той час помітно звузились функціональна діяльність
та вплив сільських громад, відчутно змінився харак-
тер заселення слобід, що зумовлювалось здебільшого
згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна
адміністративна одиниця набирав господарської си-
ли хутір. Поволі, але невпинно змінювалася сама
соціальна свідомість простого люду: на зміну дідам
і батькам, які брали безпосередню участь у Виз-
вольній війні, приходили покоління посполитих, в
умах яких старі традиції та наслідки боротьби за еко-
номічну та юридичну незалежність трансформувались
під обтяжливим впливом нових умов життя.
Деякі верстви населення дедалі активніше втягу-
валися в буржуазні відносини, які визрівали в надрах
старої натуральної системи господарства й які, при-
родно, формувались у територіальних межах усіх
українських регіонів, що входили до складу імперії.
В соціальному аспекті про це може свідчити кон-
кретно перехід окремих посполитих у статус таких
груп населення, які кинули займатися сільським гос-
подарством, власними ремеслами чи промислами, а
„бавилися купецьким промислом", наймитували або
поповнили ряди робітних людей. Одним із наслідків
динаміки економічних процесів стало дальше відок-
ремлення промисловості від землеробства. Відхід від
останнього, а також праця у наймах на підприємстві
чи підробітки „в людях", перетворювали найбіднішу
частину населення у спролетаризовану масу. Цей
процес не могли зупинити навіть рішучі заходи стар-
шинської адміністрації щодо встановлення вже на
середину XVIII ст. суворих станових меж. Часто
порушувались і законодавчі акти царського уряду,
котрі також обмежували соціальні права трудо-
вого люду.
В другій половині 20-х — на початку 60-х pp.
XVIII ст. особливо наполегливо панівна верхівка
суспільства Лівобережної й Слобідської України вис-
тупала проти переселення селян з місця на місце, з
маєтності одного землевласника до іншого, з губернії
в губернію. В питанні про селянські переходи Гене-
ральна військова канцелярія, обстоюючи інтереси
можновладців, 1727 р. постановила: після „ушед-
ших" підданих у власності державців мали залишатися
тих „грунти, двори, куплені і некуплені». Цей зако-
нодавчий акт значною мірою сприяв обмеженню
селянських переходів.
29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборо-
ну землевласникам у межах російських губерній
приховувати в своїх маєтках посполитих і козаків, які
переходили з Слобідської України. Генеральна війсь-
кова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р.
самочинно поширила дію цього указу і на територію
Лівобережжя, надавши йому сили загального розпо-
рядження про заборону переходів. Тим самим
можновладці одержали юридичне обгрунтування й
„законні" підстави для повернення своїх селян-втікачів
на старі місця.
В матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожан-
щини вже досить широко великі „дідичі" називаються
не лише „власниками", а й „поміщиками", які були по-
жалувані помісною землею. Про це, зокрема, йдеться
в переписі населення Харківського полку 1732 p.,
постановах, відомостях і донесеннях харківської пол-
121
кової канцелярії 40-х pp. В цьому простежувалася
спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з
російськими сановниками-дворянами. Це поясню-
валось кількома обставинами. По-перше, Слобідська
Україна раніше і глибше, ніж Лівобережжя, підпала
під вплив російських суспільних процесів. По-друге,
наявність на території Слобідського регіону певної
кількості російських кріпосних селян і дворян по-
значилась (а можливо, стала навіть прикладом для
наслідування) і на ставленні тамтешніх державців
до власних посполитих. По-третє, тут слабкіше відчу-
вались соціальні наслідки Визвольної війни україн-
ського народу.
Остаточне скасування
української державності
зсередини 60-х pp. XVIII ст. процес суцільно-
|го знищення царатом усіх автономних чинників
'України пішов особливо швидкими темпами. У