часі він збігся з завершальним етапом феодалізації
суспільних відносин і юридичним закріпаченням ве-
ликої маси відносно вільних посполитих. Змінювалося
співвідношення між підневільною та найманою пра-
цею (на користь останньої), поглиблювалося станове
розшарування і майнова нерівність, активізувалась то-
варизація господарства.
Зокрема, найбільшого поширення наймана пра-
ця набула в купецьких мануфактурах. У другій
половині XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й
шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна,
полотняну мануфактуру Єгорова в Климовичах,
підприємства у с.Клинці обслуговували тільки най-
мані робітники. Великі суми грошей зосередились у
руках старшинських і дворянських родин Апостолів,
Ґалаґанів, Скоропадських, Маркевичів — на Ліво-
бережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та
інших на Слобожанщині.
В січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розу-
мовському прибути до Петербурга й під загрозою
кари за „зраду" примусила його зректися гетьманст-
ва. 10 листопада того ж року вона видала указ про
утворення замість старшинського управління
Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Ру-
мянцевим. А указом від 17 листопада призначила
„головним малоросійським командиром" генерал-
губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р.
Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування
на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх
прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних
„військових обивателів").
Історія У краї ни
З серпня 1775 р. набув чинності „Маніфест про
знищення Запорозької Січі й про причисления оної
до Новоросійської губернії". На початку 80-х pp. на
Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а
замість нього створювались Новгород-Сіверське,
Чернігівське та Київське намісництва. 1782 р.
відповідно до указів цариці й Сенату виходить роз-
порядження Намісницького правління, в якому ще раз
проголошувалась необхідність остаточного скасуван-
ня внутрішніх „малоросійських" митниць і „застав"
на кордонах білоруських, Псковської та Смоленсь-
кої губерній, перенесення їх „по кордоні імперії...".
Указом 1783 р. розформовувалось українське ко-
зацьке військо й зливалось з російською армією.
1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворе-
но Малоросійську губернію.
Фактично і законодавчо ліквідувавши автономію,
царський уряд у другій половині XVIII ст., правда,
ще не раз порушував питання про уточнення кордонів
між „Великоросією", „Малоросією" та Слобожанщи-
ною; Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною,
окремими українськими і російськими губерніями.
Але мова вже йшла про Україну (чи її регіони) не як
державу, а, головним чином, як одну з „областей", що
входили до складу єдиної імперії. Досить характер-
ною в цьому аспекті є доповідь членів Сенату
імператриці 1775 р. про Новоросійську і Азовську гу-
бернії, де всі землі між Бугом і Дніпром вже
розглядались здебільшого як російські. В ній також
зазначалось, що кордон Новоросійської губернії, а от-
же, і Російської імперії з Польщею на ділянці від
гирла Тясмину до гирла Синюхи тоді збігався з ме-
жею Єлизаветградської провінції. Далі він пролягав
униз Бугом до його гирла і Дністра, за ним до фор-
теці Кінбурн „з її округом" (таку офіційну думку від
імені Сенату висловив граф Григорій Потьомкін).
Досить детальний опис цієї демаркаційної лінії
знаходимо в „Акті розмежування Новоросійської
губернії і Польської України, укладеному уповнова-
женими її імператорської величності і короля
Республіки польськими комісарами в 5-й день січня
року". При цьому мета з обох боків була така:
„Назавжди запобігти й відвернути колишні між жи-
телями донині суперечки й чвари". Ще раз уточнює-
ться вона в „Описі кордону між Новоросійською
губернією і Польською Україною" від 16 січня того
ж року. Кордон в обох випадках визначався по річках
Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха (або Синя Вода), Буг
(Бог), Турія, Дніпро, а також суходолом між ними.
Що ж конкретно до кількості населення, так
р. у Київському, Новгород-Сіверському та
122
Ліквідація козацької державності
Чернігівському намісництвах налічувалось усього
8217 населених пунктів, серед яких — 33 міста,
89 містечок, 8149 сіл, слобід і хуторів з 1144 015 душ
чоловічої статі (крім дворян). На Слобідській Україні
наприкінці XVIII ст. налічувалося 19 міст, понад 1 тис.
сіл і слобід, 2,1 тис. хуторів, де мешкало близько 1 млн.
чоловік. Коли порівняємо наведену кількість жите-
лів Слобожанщини з кількістю її мешканців напри-
кінці XVII ст. (232 міста і села з 250 тис. чол.), то
побачимо: фактично за 100 років людність кількісно
зросла в 4 рази. На Лівобережжі лише з 30-х pp.*
по 1782 р. кількість мешканців зросла приблизно
в 1,5 раза.
Більшість населення, зрозуміло, становили се-
ляни. Так, за матеріалами ревізії 1763-1764 pp. на
Лівобережній Україні вони становили 58% від усь-
ого населення, козаки — близько 31, інші—11%.
Порівняно з даними перепису 1782 р. співвідно-
шення помітно не змінилося (селяни — 59%, козаки
— 33, інші — 8%). Відсоток „малоросійського"
міщанства та купецтва сягав 3%. Причому тут тільки
2% населення звільнялося від сплати податків.
Потрібно зазначити, що загалом по Росії на той
час (IV ревізія) приватні й державні селяни (без
„вільних поселян" — 6%) становили 88%, а міща-
ни і купці—3%.
Про етнічний склад чоловічого населення Півден-
ної України (конкретно Новоросії) 1763—1764 pp.
маємо такі дані: серед загальної кількості 67 730
(100%) душ українці становили 50 672 (74,8%),
росіяни — 8164 (12%), волохи — 6227 (9,2%),
серби—1410 (2%), поляки — 564 (Г/о) тощо.
Варто наголосити на тому, що загалом у 60-х pp.
XVIII ст. на території Російської імперії українці
становили близько 15% від усього її населення. Збіль-
шення питомої ваги українців щодо всього населен-
ня держави помітно зумовлювалось активною колоніз-
ацією Новоросії та зростанням їх природно-
го приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782
p.), українців тут (тобто без Правобережної і Західної
України) налічувалось понад 2 млн. 150 тис. душ
чоловічої статі, або 16,5% від усього населення. А вже
1795 р. ця цифра зросла до 2 389 890 душ чоловічої
статі або 17% населення.
1774-—1783 pp. заселення та освоєння нових зе-
мель півдня України відбувалося в умовах напруженої
боротьби за Крим, який, згідно з умовами Кючук-
Кайнарджійського мирного договору 1774 р. МІЖ
Росією і Туреччиною, вважався незалежним, але
* Тоді в Гетьманщині мешкало трохи більше 700 тас дуці чоловічої статі
фактично перебував під впливом то російської, то
турецької зовнішньої політики. Це позначалося не ли-
ше на темпах колонізації, розвитку сільського
господарства та промислів краю, а й на торгівлі у
чорноморській зоні, яка в зв'язку з цим була дуже об-
межена. Напередодні приєднання півострова до
Російської держави 1783 р. там налічувалося близь-
ко 1400 населених пунктів, більшість з яких були
невеликими за розмірами (5-7 дворів у кожному). За-
гальна ж кількість населення Криму на початку 80-х
pp. становила до 130 тис. чоловік, з них 15 тис. —
мешканці міст.
Приєднання до складу імперії Кримського хан-
ства, що фактично означало ліквідацію цілої держави,
обумовило не тільки включення нових районів з ба-
гатими природними ресурсами. Безпосереднім
наслідком цієї політичноі акції стало те, що землі
створеного згодом Катеринославського намісництва
перестали бути окраїною країни, зникла загроза спус-
тошливих ординських нападів. А це відкрило широкі
можливості для інтенсивного заселення краю.
Загроза перебуванню Півдня в складі Російської
держави знову нависла у 1787—1791 pp. в зв'язку
з російсько-турецькою війною. На боротьбу з воро-
гом було мобілізовано значну кількість нових
переселенців, знизились темпи господарського роз-
витку. Результатом війни стало те, що до Росії
відійшла Очаківська область. У зазначений історич-
ний період інтенсивно відбувався подальший наступ
на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що
виявлялось насамперед у їх прикріпленні до землі й
обмеженні (пізніше — скасуванні) вільних пере-
ходів. При цьому дедалі частіше згадувались юридичні
норми Литовського статуту. Ще 1752 p., генеральні
старшини С.Кочубей, М. Скоропадський, А.Безбо-
родько, М.Ханенко та деякі інші звертались до
гетьмана К.Розумовського з „донесенням", в якому
посилаючись на розділи 3, 9, 12 „малоросійських
прав книги Статуту", просили заборонити підданим
„відходити від своїх власників до інших на життя і
таких збіглих повертати у попереднє володіння уза-
конено". Причому тих, хто переховував втікачів,
вимагали штрафувати.
Таке прохання старшини виражало позицію геть-
манського управління і було досить типовим для
подібних випадків (втеч приватних селян). „А нині
у Малій Росії багато... посполитих підданих, — за-
значалось далі в документі,— бігають з місць своїх
з дружинами, дітьми і пожитками, а другі власники
таких чужого володіння підданих приймають до се-
бе в підданство зі скасуванням права, та ті ж збіглі
123
Історія України
посполиті, не маючи постійного і твердого житла,
ухиляються від належних власникам повинностей і від
податей народних... а решта обивателів, що на своїх
місцях залишились, і за тих збіглих зносять все вкрай
тяжко, також вагаючись переходити, бігти, вишу-
куючи способи такими втечами наблизитися до
кордонів, бігають таємно і в чужі держави, як-от: в
Польську і Турецьку близькі і прикордонні області зі
збитком народному стану, а особливо в глиб Росії в
різні міста біжать, як-от: у слобідські полки і у нові
у Великій Росії слободи, притому і на землі запорозь-
ких козаків, де вони, запорозькі козаки, населяли і
населяють малоросійськими людьми слободи нема-
лою кількістю дворів, і від таких втеч і нетвердого
життя у Малій Росії обивателів у містах, селах мало-
російського народу велике зменшення стало і з часом
дедалі стає".