Як бачимо, джерело в черговий раз зафіксувало
масовість переходів чи втеч селян на Лівобережжі в
середині століття. Вони переселялися на Правобереж-
жя, Слобожанщину, південь України, в центральні
райони Росії. Міграційні рухи справляли негатив-
ний вплив на розвиток місцевого господарства. До
речі, останній аспект, як правило, випадав з поля зо-
ру радянських дослідників і подавався здебільшого
позитивно: як активізація класової боротьби і загос-
трення соціальних антагонізмів.
Як конкретно і коли відповів гетьман К.Розу-
мовський на „донесення" верхівки панівної верстви,
невідомо. Але 22 квітня 1760 р. він видав спеціаль-
ний універсал, де наказувалося, щоб посполиті,
переходячи з однієї маєтності в іншу, не забирали з
собою майна, нажитого на землі „свого" власника.
„Чужим" господарям заборонялось приймати до се-
бе таких селян під загрозою сплати значного штрафу.
Змінювати місце проживання їм дозволялось лише за
письмової згоди державця, від якого вони були в за-
лежності. Правда, в універсалі передбачалося право
посполитих в разі „упертості" чи небажання можнов-
ладців віддавати відповідні письмові дозволи
звертатися за ними в місцеві органи влади. В тому ж
таки році Розумовський видав ще один „ордер" про
заборону переходів селян з Лівобережної України в
Нову Сербію і повернення втікачів на попереднє
місце проживання.
Тенденція щодо обмеження особистої незалеж-
ності безпосередніх виробників спостерігалась і в
діях царського уряду Росії, що мали прямий вплив
на соціальну політику в межах приєднаних ук-
раїнських регіонів. Так, у 60-і pp. були законодавче
закріплені права великих землевласників відправ-
ляти залежних селян „за предерзости" (без суду і
слідства) на каторжні роботи у Сибір на поселення,
віддавати на свій розсуд і у будь-який час у рекрути.
1764 p., остаточно ліквідувавши інститут гетьман-
ства на Україні,* Катерина II передала новопри-
значеному генерал-губернатору П.О.Румянцеву „сек-
ретну" інструкцію щодо управління краєм. В ній,
зокрема, пропонувалося припинити переходи селян
в будь-який спосіб, розмежувати функції „переплу-
таного і мішаного там правління військового з ци-
вільним", пильно наглядати за економікою та сприя-
ти збільшенню податків з населення. Для успішного
виконання всіх тих завдань генерал-губернатору ра-
дилося „вміло вивертатися" та „мати і вовчі зуби,
і лисячий хвіст".
В цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, у став-
ленні Катерини II до суспільно-політичного устрою
в Україні виявлялась її великодержавна, колоніальна
політика, спрямована на поступову, але, потрібно до-
дати, обережну русифікацію корінного населення.
Вона хотіла, щоб місцеві жителі „обрусіли і пере-
стали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасувавши
ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб цей
час і сама назва „гетьман" назавжди б зникли. Ціка-
во, що син останнього гетьмана —сенатор О. К.
Розумовський (1748—1822) також був прихиль-
ником русифікації національних регіонів Російської
держави.
1772 р. вже Малоросійська колегія в указі Пере-
яславській полковій канцелярії знову порушує питання
про вжиття заходів против втеч селян із Лівобереж-
жя на територію Запорозької Січі й Новоросії. Кон-
кретно урядовці з Малоросійської колегії вимагали:
„... Щоб ніхто відтепер як з посполитого народу, так
і з козаків (!), згідно з вищеописаними указами, втеч
не чинив. Для чого від полкової канцелярії, зробив-
ши скрізь по заставах суворе повеління, щоб таких
збіглих віднині не було пропущено і наглядати за цим
пильно самим полковим канцеляріям, сотенним
правлінням".
Як бачимо, дуже важливий документ для пов-
ного розуміння всієї системи заборони переходів
і переслідування не тільки збіглих селян і козаків,
а й тих, хто підбивав їх на це. При цьому передбача-
лись різні форми суворого покарання: від грошо-
* Формальним приводом (крім політичної причини) цьому послужила подача
К.Г. Розумовським від "імені" українського "шляхетства" безпосередньо
імператриці "просіння" про спадковість гетьманського титулу в його роду.
Цей учинок страшенно налякав Катерину II. тому вона примусила брата
колишнього фаворита Єлизавет Петрівни взагалі відмовитеся від гетьманського
"уряду".
Ліквідація козацької державності
вого штрафу до тимчасового тюремного ув'язнення.
1775 р. царський уряд видає новий указ, який стосу-
вався як взагалі збіглих селян, так і конкретно різних
груп державних посполитих. „Усім взагалі збіглим, —
говорилось у ньому, — як державним, чи двірцевим,
чи економічним, чи приписаним до заводів селянам
і з міст будь-якого звання людям, які відлучилися са-
мовільно з своїх місць або жител, оголошуємо
всемилостивійше прощення, тільки б з'явились до
тих місць чи поселень, до яких кожен належить, про-
тягом 1775 і майбутнього 1776 років".
Отже, незважаючи на всі раніше прийняті поста-
нови про заборону (чи обмеження) переходів, збіглих
посполитих ще раз „всемилостивійше" прощали,
прагнули „напоумити" протягом двох років поверну-
тися в маєтки своїх землевласників. Фактично це
були останні „реверанси" освіченої імператриці в бік
підданого простого люду. Наближався 1783 р. — рік
остаточної заборони переходів селян з місця на місце
і юридичного оформлення кріпосного права на Ліво-
бережжі й Слобожанщині. Указом від 3 квітня
Катерина II законодавче затвердила поділ усього ук-
раїнського населення на стани так, як його зафіксувала
перед цим ревізія 1782 р.
А указом від 21 квітня 1785 р. українська стар-
шина одержала права російського дворянства. На
неї поширювалася чинність „Грамоти на права,
вільності й переваги благородного російського дворян-
ства". Одночасно міські жителі також ставились у
привілейованіше становище, ніж сільські (головним
чином це стосувалося патриціату і частково міщанст-
ва). Згідно з „Грамотою на права і вигоди містам
Російської імперії" (21 квітня 1785 р.), за тими,
хто мешкав у містах, закріплювалися і охоронялись
законом „власність і володіння, що кому по спра-
ведливості й законно належить, як рухоме, так і не-
рухоме". Селяни такого права вже не мали.
У другій половині XVIII ст. самодержавство,
проводячи в загальноімперських масштабах політи-
ку, спрямовану на підпорядкування духовної влади
світській, секуляризувало монастирські маєтки на
Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України.
Більшість церковних угідь перетворилася на дер-
жавну власність чи опинилась у руках світських
можновладців.
Однією з характерних рис соціально-економічно-
го розвитку українських земель у складі Російської
імперії стала поступова заміна натуральних податків
грошовими, причому помітна була тенденція до швид-
кого зростання останніх на користь казни. Так, ще до
1765 р. не було чітко регламентованого державного
податку. Консистентські збори, що стягувались як на-
турою, так і грішми, то збільшувалися, то
зменшувалися (відповідно до умов і господарських
можливостей самих посполитих). 1765 р. було запро-
ваджено „рубльовий оклад", якому підлягали всі
двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також
підсусідки.
За указом 1783 р. обкладалося вже все посполи-
те населення чоловічої статі та рядове козацтво:
міщани платили по 70 коп., казенні, замість робіт,
і монастирські — по 1 крб. на рік, а козаки „на ут-
римання військової їх служби, замість колишніх
нерівних поборів, що залежали від волі начальства",
— по 1 крб. 20 коп. „...У поміщицьких селах, —
зазначалося далі в указі, — докладну розкладку
встановлених з селян їх податей залишити в розпоряд-
женні поміщиків на кращий і господарський розсуд".
Результати такої „реформи" перевершили всі
сподівання царських сановників: лише з населення
Лівобережної України казна після 1783 р. почала
збирати за рік втричі більше. 31797 р. згідно з уря-
довим розпорядженням у межах реорганізованих
Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського
та Харківського намісництв загальнодержавний по-
даток хлібом також замінявся на грошовий.
Усі вищеназвані як об'єктивні, так і суб'єктивні
чинники з кінця XVII і протягом усього XVIII ст. зу-
мовлювали зміни суспільного характеру. Зокрема,
колись порівняно єдина соціальна еліта поступово
перетворилася з активної політичної сили на інертну.
Становий егоїзм панівної верхівки перманентно пе-
ремагав і фактично витіснив загальнодержавницькі
національні інтереси. Міщанство відійшло від прогре-
сивних у минулому устремлінь українських братств і
вже виявляло мало інтересу до широких самобутніх
культурних програм, а зосереджувало головну увагу
на своїй: участі в торгівлі чи промисловості. Духовен-
ство, яке за часів Визвольної війни не боялося прямо
виступати проти засилля Москви в церковних спра-
вах, чимдалі брало участь у суспільних процесах,
остерігаючась ризикувати власним майном, коштами,
привілейованим становищем. У середині XVIII ст.
втратила свою значущість Києво-Могилянська ака-
демія, яка за інших політичних обставин могла б
стати могутнім двигуном розвитку культурного жит-
тя в Україні.