Історія України Верстюк n2 (стр. 62 из 205)

повернення даної території під свою владу, була Геть-
манщина „Нам, Війську Запорозькому, та сторона
Дніпра належить", — неодноразово заявляли по-
лякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати
з самостійними зовнішньополітичними намірами у
вирішенні долі втрачених земель Однак європей-
ська дипломатія, зважаючи на залежність українських
правителів від московських царів, досить вміло пере-
гравала їх у складній дипломатичній грі Спротив
1 Самойловича не завадив королю Яну III Собесько-
му та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний
мир" (1686), що на чверть віку залишав територію
правобережної України у сфері впливу польського
монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо-
шував пусткою

Звичайно, кожен з „претендентів" мав політич-
ну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти
сплюндрованим краєм Польща і Московія висува-
ли тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні"
російські землі Крім того царський уряд аргументу-
вав свої наміри, що „Хмельницькому по Случ і
Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу-
ли віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу
(1684) під королівським володінням ніколи ці містеч-
ка не були" Польський король відповідав, що за
попередніми трактатами Правобережна Україна має
належати козакам, які присягнули йому на вірність,
а „при кому козаки, при тому й залишається Ук-
раїна" Туреччина обґрунтовувала своє бажання
заволодіти українськими землями укладенням у по-
передні роки договору з гетьманом П Дорошенком
Традиційна кримська політика щодо Правобережжя
грунтувалася на суперечностях між московським і
варшавським зовшіньополітичними відомствами і не
спиралась на „історичне право"

Представники багатьох держав з'їхались на Кар-
ловицький конгрес (1698-1699), який мирним
шляхом мав вирішити питання приналежності спірних
територій За принципом "uti possidetis" („після за-
воювання") Польща відбирала у турків втрачені
землі Правобережної України 3 огляду на усунен-
ня турецької загрози варшавський сейм 1699 р
постановив знищити правобережний козацький
устрій, що незабаром викликало повстання серед ук-
раїнського населення

Цей виступ був жорстоко придушений спільни-
ми польсько-російськими зусиллями, 1 чи не вперше
у практиці міжнародних відносин один з пунктів
Нарвського договору 1704 р „присвячувався" одно-
му з керівників визвольного руху Виходячи з
домовленостей між обома державами, полковник

С Палій „або добрим, або злим способом мав повер-
нути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім
замішанні взяв", до володінь Польської Корони
Однак до 1708 р Київщина та окремі частини Во-
лині й Поділля перебували під правлінням
лівобережного гетьмана І Мазепи

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр
остаточно визначила правовий статус українського
Правобережжя Петро І „віднімав царську руку від
тогобічної України" Натомість султан, який знову
вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під
владу гетьмана П Орлика, що був наступником Ма-
зепи Згодом Ахмед III відмовився від планів
створення „буферної" української держави і за уго-
дою з російським царем дозволив польському
коронному війську зайняти козацькі землі від Случі
до Дніпра Перед тим на Лівобережжя виселили
мешканців усіх правобережних полків Півстолітня бо-
ротьба Речі Посполитої, Московської держави,
Османської імперії, Кримського ханства та Гетьман-
щини за право володіння Правобережною Україною
завершилась на користь польського короля, хоча
втручання Туреччини і Криму в життя українських зе-
мель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII

Козацькі клейноди

128

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

ст Особливо дошкульними ставали татарські набіги

Широкого міжнародного звучання набула виз-
вольна боротьба українців, що розгорнулася на
Правобережжі у 20-80-х рр Так, навіть під час
спроби у 1734 р домогтися тіснішого політичного
зближення з Портою, польські дипломати вимагали
повернення українських „свавільників", які втекли на
турецький бік 1753 р кримський хан дозволив
надвірній міліції магната Любомирського пересліду-
вати повстанські загони на підвладній йому території

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де-
монструють зовнішньополітичну єдність в україн-
ському питанні За угодою між урядами обох країн
спільними військовими діями придушується найбільше
селянське повстання — Коліївщина (1768) Події
Коліївщини стали одним з повштовхів до початку
російсько-турецької війни 1768-1774 рр Крім того
в усі договори, які були укладені В XVIII СТ МІЖ
Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій
чи іншій формі пункти про Україну, її населення та
кордони

Міжнародна ситуація другої половини XVII-
XVIII ст не сприяла становленню української
державності на правобережних землях Країни
східноєвропейського регіону робили все можливе
для того, щоб територіально розколоти Україну Ли-
ше в результаті імперської політики Роси наприкінці
XVIII ст землі Київщини, Волині та Поділля
об'єдналися з Лівобережжям Саме таким шляхом
зміг з'єднатися багатостраждальний український на-
род, який понад століття перебував поміж „чотирьох
вогнів" Але вже в „єдиній і неподільній" імперії
російських самодержців

Економічне ЖИТТЯ

ьогодні ця країна (Правобережна Ук-
раїна) геть зруйнована Війна, немов
гангрена, мало-помалу з'їдає все, що

зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий
куток Європи в пустинні поля", — саме так опису-
вав економічне становище правобережних земель
французький двооянин де Божо, який перебував тут
у 70-х рр XVII ст За таких обставин головне місце
у відновленні господарського життя в регіоні належа-
ло народній колонізації Протягом кінця XVII —
першої половини XVIII ст на Центральному і Східно-
му Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки
тисяч переселенців з Лівобережної України, Мол-
давського князівства, білоруських земель та власне
польських воєводств Процес відбудови місцевої еко-

номіки розтягся на багато десятиліть Серйозний
дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло не-
певне політичне становище Правобережжя

Основний земельний фонд Правобережної Ук-
раїни належав польським магнатам і шляхті, де
переважало велике поміщицьке землеволодіння На
початку XVIII ст магнати Київщини володіли 75%
всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі,
тоді як дрібна шляхта — лише 1% Приблизно так
само розподілялась власність на землю і в інших пра-
вобережних регіонах Поряд з магнатсько-
шляхетськими володіннями і королівщинами були
землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за
умовами „Вічного миру" мали залишатися незаселе-
ною нейтральною територією Незважаючи на
заборону, тут засновувались козацькі хутори, розви-
валось селянське господарство Частина земельного
фонду Правобережної України стала також здобут-
ком українського селянства та козацтва, які освоювали
відвойовані у шляхти райони Джерела свідчать, що
тут селяни вільно продавали і дарували свої „дідичні"
поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селя-
нам та міщанам

Після довгих років „козацьких війн" польська
шляхта поверталася до своїх родових маєтків Тут
поміщики були змушені оголошувати так звані сло-
боди, за якими селяни, що оселялися на панській
землі, на певний час звільнялися від усяких повинно-
стей В інструкції війтам Канівського староства за
1766 р говорилося „Від всіляких повинностей, як
замкових, орендних, так і громадських, звільнити до
6 років"

Запровадження слобід стало оптимальним рішен-
ням у відродженні економіки краю

Розвиток світового капіталістичного ринку в до-
бу пізнього середньовіччя втягував у свою сферу й
господарства країн Східної Європи, зокрема земельні
латифундії Правобережної України Потоцькі, Чар-
торийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські,
експортуючи продукти фільваркового виробництва че-
рез порти балтійського узбережжя до Західної
Європи, користувалися монопольним правом на про-
даж власних товарів для підкорення внутрішнього
ринку Крім того, магнати мали право обмежувати,
а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю,
що негативно впливало на розвиток товарно-грошо-
вих відносин Але не всі поміщицькі господарства
однаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин,
тому що на всій території Правобережної України про-
тягом XVIII ст склалися і співіснували три види
помість у першому переважали слободи, грошова

129

Історія Украї ни

рента (чинш) і продуктовий податок; у другому —
поряд з чиншем запроваджувалася відробіткова рен-
та (панщина); у третьому — переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Право-
бережжя, як і раніше, основну роль відігравало земле-
робство, досить розвинутим було тваринництво.
Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо,
льон та коноплю, розводили корів, волів, свиней,
овець і коней. Заможні селяни Правобережної Ук-
раїни, незважаючи на різні перешкоди, вивозили
продукти власного господарства на ринки Лівобереж-
жя. Так, 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні
кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було ви-
везено три тисячі пудів збіжжя.

На території Правобережжя велась також тран-
зитна торгівля. Купці з Росії, Лівобережної і
Слобідської України відвідували ринки країн Західної
Європи та Балкан. Важливе значення мали торго-
вельні зв'язки правобережних господарств з країнами
Сходу. У другій половині XVIII ст. з ряду еко-
номічних та політичних причин падають обсяги
вивезення хліба через головний балтійський порт —
Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зок-
рема через порти Чорного моря, тривалий час
спричиняли економічну непевність краю.