Історія України Верстюк n2 (стр. 64 из 205)
Роки гетьманування „від імені його королівської
милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького
(1683-1684) відзначалися переважно участю ко-
зацьких відділів у воєнних операціях проти армії
Історія Украї ни
турецького султана та його васалів. Це не давало
можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати
політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не
змогли застосувати певні військово-адміністративні
права для створення повноцінних державних органів
інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689),
Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).
Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком
незалежного управління над територією від Дніпра
до Случі. Цією людиною був полковник новостворе-
ного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій.
Під його керівництвом значна частина Правобереж-
ної України в останньому десятилітті XVII — на
початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль-
ської влади, на ній встановлювалась політична й
економічна влада козацької старшини. Для утриман-
ня своєї адміністрації українські полковники
накладали повинності на шляхетські маєтки, збира-
ли з населення різні податки: „борошно", комірне,
медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко-
номічного визиску польських магнатів.
Протягом 90-х pp. XVII ст. неухильно продов-
жувався процес відродження державного ладу на
Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише
Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Бо-
гуславський і Корсунський полки, то згодом до них
приєдналися відроджені з попелу Чигиринський,
Уманський та Могилівський полки. В містечках і се-
лах створювалися органи козацького самоврядування,
які на чолі з отаманами вирішували всі питання по-
всякденного життя сільських громад. На всій
території, підвладній старшині, діяли козацькі суди.
Ф.Потоцький не без підстав порівнював С.Палія з
бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той
мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву,
риси правобережної української державності були
аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно-
час полкова адміністрація козацького Правобережжя
перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не
могла перетендувати на досконалість своїх інсти-
тутів.
С.Палій та його однодумці А.Абазин, С.Воло-
шин, 3.Іскра, С.Самусь, А.Танський упродовж
тридцяти років вважали територію Київщини, Брац-
лавщини, Центрального Поділля і Східної Волині
частиною гетьманської України, що практично була
непідвладна польським урядовцям. Правобережна
Гетьманщина, спираючись на свій військовий по-
тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з
литовськими князями, молдавськими царями та
кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу-
132
Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.
ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома-
галися реальної влади над Правобережжям.
Складність внутрішньополітичної ситуації поля-
гала в тому, що утвердження українцями власної
незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні
постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний
рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як
і раніше, спирався на військову організацію і мав за
мету національне, соціальне та релігійне звільнення
від польського панування, об'єднання з Лівобереж-
ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 pp.
характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич-
чина", адже воно повторювало гасла попередніх років.
За короткий проміжок часу майже вся територія
Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут-
ності коронних військ, успішно діяли повстанські
загони на волинських та подільських землях. Лише
втручання російських військ допомогло Речі Пос-
политій локалізувати поширення визвольного руху.
У наступні роки шляхта знайшла собі нового про-
тивника — на Правобережжі поширився рух гайда-
маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля
польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча
експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним
фанатизмом польської шляхти, довгий час живили
гайдамацький рух.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликими
і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки
і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу-
ли стихійними і не мали виважених політичних цілей,
що зумовлювало формування у свідомості певних кіл
стереотипу українця-„різуна". Але згодом виступи
гайдамаків переросли у масовий визвольний та
антикріпосницький рух українського народу.
Перший значний прояв народного гніву на Пра-
вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко
охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во-
лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники
повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор-
ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили
Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що
знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда-
мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та
Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом,
Вінницею та іншими правобережними містами. Од-
нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко
придушене польськими військами.
Великою організацією відзначалось повстанння
1768 p., що увійшло в історичні аннали під назвою
Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Гон-
ти воно продовжило традиції попередніх визвольних
змагань. У звільнених містах і селах Правобережної
України створювалися органи управління, які насліду-
вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків
С.Неживий так визначав завдання „коліїв":
„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра
християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу-
ло ворогів на державу".
За короткий проміжок часу (травень-червень)
підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач-
кою, І.Бондаренком, М.Москаленком та іншими
ватажками, оволоділи майже усіма правобережними
землями. Захопивши після кровопролитних боїв у
червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси-
лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена
Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-
Яворського знаходять відгук серед населення,
пробуджуючи релігійну та національну свідомість
правобережних українців. Ідея об'єднання українських
земель, розподілених чужоземними державами, де-
далі оволодівала повсталими. Брак політичної
культури, віра в „доброго царя", складність гео-
політичної ситуації поряд з іншими чинниками
призвели до поразки народних прагнень. Коліївщи-
на була розгромлена спільними діями польських і
російських військ, а її ватажки після неймовірних
допитів і тортур скарані.
Традиції державотворення ти визвольної бороть-
би жили й серед наступних поколінь українців.
Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та
Запорожець Максим Залізняк.
133
Історія Украї ни
гайдамацьких рухів XVIII ст стали події 1855 р ,
коли на Київщині селяни знову намагались орга-
нізуватись у козацькі полки
Трагедія поділу України
(
и може бути щось жахливіше для подальшої
еволюції народу, який до того був об'єдна-
ний спільною історією, мовою, культурою 1
територією, ніж поступове відмирання однієї з його
частин^' Розкраяний навпіл, на Правобережжя й
Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був
відкинутий на багато років назад від цивілізаційно-
го поступу європейських країн
Ще 1671 р один з вітчизняних церковних діячів
висловив таку думку, що „коли б яку сторону
(Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б
вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна
згинути" Політична еліта козацької держави не
змогла об єднатися для утвердження власних завою-
вань і вже була неспроможною втриматись під тиском
іноземних держав Розподіл України між двома мо-
гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні
наслідки, особливо для Правобережжя Виникли ве-
ликі труднощі на шляху політичної консолідації
українських земель у Гетьманській державі Важко-
го удару було завдано їхньому економічному розвитку,
розірвано традиційні торговельні зв'язки, що роби-
ло неможливим складання єдиного національного
ринку у нову добу світової історії Гальмівного впли-
ву зазнали також етносоціальні процеси
Аналізуючи причини „вічної відсталості" ук-
раїнської наци, І Франко зазначав, що до негативних
економічних результатів безперервних війн за Ук-
раїну XVII-XVIII ст потрібно додати „аналогічні
духовні і літературні наслідки" Адже, за його слова-
ми, величезне зменшення населення на правому березі
Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів
і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості
осередків культури та освіти Разом з церквами, ха-
тами і замками гинули також книги, рукописи,
документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар-
тини, іншими словами, марнувався весь духовний
фонд, створений багатьма поколіннями