Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 90 из 205)

На час його повернення Центральна Рада, як,
зрештою, і весь український рух, була одним з ліво-
флангових у громадсько-політичному житті, посту-
паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям Грушевський вирішив зла-
мати цей статус-кво

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове-
дення у Києві 19 березня української маніфестації
Стотисячна колона під національними синьо-жов-
тими прапорами заповнила центральні вулиці міста
Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре-
золюції, підготовлені Центральною Радою, і на-
самперед про автономію України Для чіткого ви-
значення основних політичних гасел М Грушевсь-
кий наприкінці березня — в першій половині квітня
1917 р виступив із низкою публікацій, починаючи з
програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи
з поміркованим крилом українського руху — чле-
нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового
не може бути тепер, як витягувати старі українські
петиції і подавати їх наново правительству як наші
домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе-
рейти від культурно-освітніх вимог до ПОЛІТИЧНИХ

Остаточно викристалізувати політичну програ-
му Центральної Ради і завершити й організацію
мав Всеукраїнський національний конгрес Про йо-
го скликання Рада оголосила наприкінці березня
Підготовка конгресу активізувала українські
політичні сили, які вирішили негайно провести свої
партійні з'їзди 25 — 26 березня це зробило Това-
риство українських поступовців, воно не лише
підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву
на Союз автономістів-федералістів 4 — 6 квітня у
Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук-
раїнської парти соціалістів-революцюнерів і конфе-
ренція Української соціал-демократичної робітничої
парти 6 — 7 квітня після багаторічної перерви
відновила свою діяльність Українська радикально-
демократична партія Тими самими днями в Києві
зібралися на з їзд діячі українського села, які ство-
рили Українську селянську спілку

Провідні українські політичні сили продемонст-
рували одностайність програмної вимоги національ-
но-територіальної автономії України, а також при-
хильність до ідей соціалізму Консервативна
політична течія в українському русі на той час була
представлена поодинокими діячами, заклики яких
потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів Усі ці
з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і
проведенням Всеукраїнського національного кон-
гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-
ності та резонансу

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присут-
ності дев'ятисот делегатів від різних українських
політичних, громадських, культурно-освітніх 1 про-

185


Історія У краї ни

фесійних організацій. На ньому були представники
Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви,
Петрограда. Вся попередня українська історія не
знала подібних форумів. Не якась там невеличка
групка свідомої української інтелігенції зібралася на
таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й
привернути до них увагу народу, а сам він, пробуд-
жений і розкріпачений революцією, приїхав до
Києва викласти свої вимоги. Журналіст „Киевской
мысли", вражений масовістю і ентузіазмом учас-
ників конгресу, назвав його „українським
патріотичним паломництвом". Спогади М.Гру-
шевського, В.Винниченка, М.Галагана, М.Кова-
левського, С.Русової передають враження епохаль-
ності й національної єдності цього конгресу. Ця ро-
бота зводилася врешті-решт до двох речей: обгово-
рення різноманітних аспектів національно-тери-
торіальної автономії України і виборів нового скла-
ду Ради. Обидва завдання вдалося блискуче
вирішити. Ще першого дня делегати одностайно
оголосили, що „тільки широка національно-тери-
торіальна автономія України забезпечить потреби
нашого народу і всіх інших народностей, котрі жи-
вуть на український землі". 8 квітня конгрес обрав
новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у
тому числі М.Грушевського — на голову УЦР і
двох його заступників — В.Винниченка та
С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали доб-
ре знані в українському русі діячі: І.Стешенко,
Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, Д.Доро-
шенко, В.Леонтович, В.Прокопович, Є.Чикален-
ко, Ф.Матушевський, І.Шраг, С.Шелухін,
М.Міхновський.

На конгресі висувалися вимоги розширити
склад Ради й збільшити представництво окремих
організацій. УЦР було надано право кооптувати
нових членів, яким вона користувалася, включивши
спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських
з'їздах Всеукраїнські ради військових, селянських
та робітничих депутатів, а потім великий загін пред-
ставників національних меншин (202 дійсних
членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917
р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР
зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів.
На той час розрахунковий склад Ради становив
798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні
збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори нази-
валися Великою радою. Таких відбулося 9. Між за-
гальними зборами діяв спочатку Комітет Цен-
тральної Ради, а на початку липня його було реор-

ганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову
роль у діяльності УЦР — формувала її політику,
виступала із законодавчими ініціативами. І Велика,
і Мала ради формувалися на фракційних
(партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була
фракція українських есерів; українські соціал-демо-
крати кількісно поступалися їй, але тривалий час
(до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Якої

ми хочемо автономії

f " "Дробивши основною стратегічною метою
-• Центральної Ради гасло національно-тери-
- торіальної автономії, М.Грушевський доклав
чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний
внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він
опублікував кілька брошур, як-от; „Вільна Ук-
раїна", „Якої ми хочемо автономії та федерації",
„Хто такі українці і чого вони хочуть", „Звідки
пішло українство і до чого воно йде". У брошурі
„Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться
про національно-територіальну автономію пере-

Портрет М.Грушевського (Львів (?), 1906—1907 pp.)

186


Українська революція

довсім ях — про територіальне об'єднання всіх ет-
нічних українських земель. „Ся українська тери-
торія, — зазначав Грушевський, — має бути ор-
ганізована на основах широкого демократичного
(нецензованого) громадського самоупорядкування,
від самого споду („дрібної земської одиниці") аж
до верху — до українського сейму. Вона має вер-
шити у себе вдома всякі свої справи — економічні,
культурні, політичні, содержувати своє військо,
розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами,
землями і всякими натуральними багатствами, мати
своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за
Грушевським, автономна Україна повинна мати всі
державні атрибути.

Грушевський добре розумів деспотичний, мерт-
вущий для суспільства характер „единой й недели-
мой" Росії, несумісність демократії з такою формою
російської держави: „Ми всі стомлені й знеохочені
страшним і прикрим централізмом старого російсь-
кого режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й
під республіканським червоним стягом. Ми хочемо,
щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві лю-
ди і ним порядкувати без втручання центральної
власті". У федерації він бачив об'єднання в одній
союзній (федеративній) державі кількох національ-
них (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та
ін.), а до функцій федеративної влади відносив:
„справи війни і миру, міжнародні трактати, завіду-
вання воєнними силами республіки, пильнування
одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, на-
гляд за поштами, телеграфами (...), надавання пев-
ної одностайності карному й цивільному праву
країв, стеження за додержуванням певних прин-
ципів охорони прав національних меншостей у
краєвім законодавстві".

Таким чином, можна говорити, що Грушевський
розумів федералізм не як повне заперечення неза-
лежної української державності, а як крок їй на-
зустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим
і реальним налагодити національно-державне жит-
тя України.

Перші кроки до здійснення

національно-територіальнї

автономії.

1-й Універсал УЦР

Т If аціональний конгрес, стимулюючи розгор-

I * тання українського руху, надав йому ор-

JL і ганізащйних форм, усталив стратегічні зав-
дання. Резолюції конгресу набули широкого розго-

лосу. Найбільшого політичного звучання вимоги
національно-територіальної автономії набули в ре-
золюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду
(5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад
700 делегатів, що представляли 900 тис. ук-
раїніців-військових армії і тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначни-
ми: „...вимагати від Тимчасового правительства та
Ради солдатських і робітничих депутатів негайного
оголошення особливим актом національно-тери-
торіальної автономії України". Цю вимогу посилю-
вав цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР
чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'ізд
розгорнув кампанію боротьби за українізацію
військових частин, об^ав Український військовий
генеральний комітет. Його у повному складі (18
осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це
сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР
виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим
урядом. Назвемо хоча б побіжно кілька основних
причин. Якщо в березні 1917 р. російські політичні
сили ставилися до Центральної Ради, як і до всьо-
го українського руху, без особливої цікавості, то пе-
ред Національним конгресом і особливо після ньо-
го не упускали нагоди вдатися до випаду проти них.