Якби регулювання проблем корінного населення перейшло до відання провінційної влади, то ці народи втратили б значну частину своїх прав і можливість посилатися на угоди та інші нормативні джерела минулих років. Крім того, за час, що минув, нагромаджено значну законодавчу базу і досвід практичного розв'язаним проблем самоврядування корінних народів, Нарешті, найважливіше: регулювання проблем місцевого управління на федеральному рівні дає змогу общинам, племенам та їх союзам об'єднатися і не тільки домогтися однакового підходу до вирішення багатьох місцевих питань, але й запозичувати певні прогресивні досягнення одне в одного. Перенесення регулювання на провінційний рівень роз'єднало б їх, а з урахуванням незначної чисельності цих народів їх проблеми стали б малопомітними (не кажучи вже про те, що в так званих "бідних" провінціях вони взагалі опинилися б на межі виживання)[8].
Надання індіанцям повного самоврядування утруднюється великою розкиданістю індіанських племен не лише на величезних просторах Півночі, але тим, що значна частина племен проживає в канадських провінціях. Це накладає на статус самокерованих територій, займаних індіанськими племенами, певний відбиток.
Передусім, слід зазначити неузгодженість положень Закону про індійців із законодавством окремих провінцій. Так, відповідно до федерального закону індійці мають право на необмежене заняття так званими традиційними видами діяльності : полюванням, рибальством. Практично ж законодавство конкретної провінції встановлює інший статус використання довколишніх від резервації водойм, лісів, тундри. Подібна суперечність законодавства частенько призводить до конфліктів[9].
Уточненню цих і інших питань були присвячені чотири федерально-провінційні конференції на вищому рівні, що пройшли після 1982 р. Дослідженням проблеми і виробленням компромісних шляхів її рішення займалися також численні парламентські і урядові комісії. Ця проблема дуже хвороблива. Так канадські аборигени, що знаходяться під заступництвом і захистом федерального законодавства, вимагають, принаймні, 2/3 території провінції, хоча корінні жителі провінції складають менше 2% її населення.
Повноваження та обов’язки, форми, функції та ступінь автономії, фінансова основа органів місцевого самоврядування регулюються серією законодавчих актів і викладені в загальному муніципальному акті, або акті Про місцеве самоврядування, актах про міста, сільські муніципалітети тощо, які прийняті кожною з трьох провінцій і трьох федеральних територій країни. "Залежно від місцевих традицій, особливостей економічного і соціально-політичного становиша провінцій такі правові документи істотно відрізняються не лише, кількістю (від шести в Альберті до одного в Нью-Брансуїку та на Острові принца Едуарда), а й за змістом.
Вони поділяються на фундаментальні, ті, які визначають загальні принципи дії органів місцевого самоврядування, систем, виборів і т.д., регулюючи певні напрями їх діяльності (підтримка громадського порядку, транспортне обслуговування, охорона навколишнього середовища, організація відпочинку і розваг, профілактичне медичне обслуговування і т.ін.) та підзаконні акти, що регулюють поточну діяльність цих органів - різноманітні рішення, постанови тощо.
Найбільш уніфікованими є фундаментальні документи, що пояснюється спільністю мети і завдань, які стоять перед органами влади на місцях, а також необхідністю забезпечити дотримання основних юридичних стандартів на всій території країни. В решті випадків особливості місцевих умов кожної провінції визначають характер і зміст місцевих законів та зумовлюють широке розмаїття у застосуванні всього арсеналу засобів управління і правового регулювання"[10].
У Канаді федеральний уряд та всі провінції свою діяльність будують на затвердженій системі оцінки результативності. Провінція Онтаріо є лідируючою в цій сфері. Починаючи з 2001 року муніципалітети Онтаріо були залучені до реалізації нової програми оцінки результатів діяльності - першої повномасштабної програми такого виду в Північній Америці. Від муніципалітетів вимагалось надання Міністерству муніципальних справ інформації, щодо результатів діяльності відповідно до нових критеріїв її оцінки, а також звітувати перед платниками податків. Ця програма з оцінки результативності вміщує 35 оціночних критеріїв в дев'яти сферах діяльності муніципалітету з надання послуг. Зазначена програма враховує ефективність та продуктивність муніципальних послуг. Вона відображає: більшість затрат по муніципалітетах[11].
Крім законодавчого регулювання, безпосереднє управління муніципальною діяльністю в кожній провінції здійснює відповідний департамент, зазвичай департамент муніципальних справ. Він є санкціонуючою та рекомендуючою інстанцією щодо муніципальних органів. Департамент зобов’язаний схвалювати проекти фінансових ініціатив муніципалітетів, затверджувати випуск муніципальних лотерей і облігацій, виступає гарантом довгострокових вкладів амортизаційних відрахувань, зроблених у фонди за межами муніципалітету, перевіряє книги бухгалтерської звітності , вимагає пред’явлення відповідних звітів.
На відміну від інших держав з федеративною формою державного устрою, канадські провінції фактично не допускають федеративний уряд до встановлення прямих контактів з муніципальною владою, вважаючи діяльність останніх сферою виключно провінційної юрисдикції. Водночас повністю усунунути федеральний уряд від вирішення проблем місцевого врядування нині провінції вже не мають змоги. В основі цього явиша лежить чимало причини як політичного, так і економічного характеру. Тому за останні 20-30 років було розроблено відносно демократичну процедуру багатостороннього обговорення і вирішення проблем. Основними елементами цієї процедури й механізму вирішення є федерально-провінційні конференції, наради, комітети, комісії, робочі групи, які відрізняються рівнем і складом учасників, рішеннями, що ухвалюються, метою, функціями і компетенцією, а також регулярністю роботи. В цілому їх можна розділити на дві групи: політичну й адміністративну[12].
Організація місцевого самоврядування в Канаді настільки різноманітна і не піддається детальній систематизації, що навіть в межах одного регіону, що утворюється завдяки відносно однаковим природним, економічним і історичним умовам, частенько неможливо уловити загальну закономірність.
У провінції Альберта відсутній єдиний закон, що регламентує діяльність органів місцевого самоврядування. Найбільш важливі повноваження муніципальних органів відповідно до провінційного законодавства зводяться до управління поліцією, пожежною безпекою, публічним транспортом, очищенням сміття і стічних вод, водопостачанням, підтримкою доріг, парковою і розважальними службами. Як бачимо, тут до ведення муніципальних органів віднесено багато повноважень, які в провінціях Атлантичного регіону знаходяться під безпосереднім контролем і управлінням відповідних департаментів.
У Канаді значного поширення набули спеціальні округи. На відміну від розглянутих вище органів місцевого самоврядування, що мають загальну (універсальною) компетенцію, спеціальні округи здійснюють керівництво в конкретних вузьких напрямах: шкільні округи, спеціальні округи по управлінню поліцією, охороною здоров'я, водопостачанням і так далі. Крім того, спеціальні округи не мають самостійних джерел фінансування, і засоби на виконання своїх повноважень отримують у вигляді субсидій від провінційних і муніципальних органів загальної компетенції і, таким чином, потрапляють під суворий адміністративний контроль останніх.
Іноді джерелом фінансування виступають добровільні пожертвування громадян і організацій або ж збори, що стягуються в обслуговуваній зоні. Це дозволяє дещо зменшити тягар контролю, проте не може служити постійним джерелом засобів зважаючи на нерегулярність пожертвувань і непопулярності зборів як таких. Найбільш важливим і поширеним видом спеціальних округів є шкільні округи, які існують в тій або іншій формі в усіх провінціях.
В той же час створення спеціальних округів несе в собі і певні недоліки. Зокрема, їх створення ускладнює систему управління місцевими справами, робить її громіздкішою і менш скоординированной, утрудняє проведення на місцях єдиної, узгодженої політики[13].
Як правило, вибори проводяться на непартійній основі, тобто не допускаються які-небудь партійні платформи або заклики. Члени муніципальних рад обираються завдяки своїм особистим якостям і популярності, як "незалежні", строком на один рік. У деяких провінціях в незначному числі муніципалітетів встановлений дворічний термін повноважень. Такий незначний термін повноважень у виборчій практиці інших держав не дуже часто зустрічається і має як свої плюси, так і мінуси. До достоїнств слід віднести те, що якщо виборці помилилися у своєму виборі, то рік досить скоро закінчується, а якщо не помилилися, то вподобаного радника завжди можна переобрати на черговий термін. До недоліків слід віднести те, що обранець-новачок не устигає як слід вникнути в проблеми свого округу, а йому необхідно вже готуватися до нових виборів.
Члени міських рад найчастіше обираються від певних міських округів. При цьому певний адміністративний район міста виступає одномандатним виборчим округом, хоча досить поширеними є і загальні вибори усіма виборцями цього міста. Вибори рад графства, сільського муніципалітету або сільського округу, за винятком провінцій Онтаріо і Квебек, будуються в основному по однотипній моделі. Провідне місце серед сільських органів займає рада графства, він обирається шляхом прямих виборів; іноді вибори проводяться по багатомандатних округах, коли графство представляє єдиний виборчий округ; іноді - по одномандатних виборчих округах, коли в раду графства обирається по одному членові від конкретного приходу або округу. У провінціях Онтаріо і Квебек прямі вибори членів ради не проводяться. Він формується з виборних представників дрібніших муніципальних органів, що здійснюють свою діяльність на території графства.