Хоч в офіційних заявах УВО зазначалося, що вона "не ставить терористичної діяльності як виключно свого завдання", а прагне "пропагувати думку загального революційного зриву українського народу", колишнім Січовим Стрільцям і воякам УГА більше імпонували силові форми боротьби польським окупантом. І цього, особливо на початку 1920-х років, чекала їй них значна частина населення.
В одному з підпільних видань середини 1920-х років стверджувалося, що визвольний рух у Західній Україні "не повинен і не сміє йти старими шляхами, він мусить поставити собі не тільки ширші рами діяльності, але одну мету. Він мусить з початкової дефензиви [оборони - Авт.] перейти в наступ, з протесту і соціального бунту перемінитися в національне повстання з ясною метою звільнення Західної України від ляцької окупації і творення власної держави". При цьому особлива увага зверталася на політичні атен-тати (замахи), які є "видним доказом внутрішнього протесту зі сторони гнобленого", а тому "алярмують не тільки поневолену націю, але і увесь світ".32
Обравши шлях диверсійно-підривної і терористичної діяльності, УВО одразу ж перейшла на нелегальне становище. Усі її члени пов'язувалися суворою військовою дисципліною і беззастережним підпорядкуванням своїм зверхникам. На згаданому вище з'їзді УВО для керівництва організацією було обрано комітет. Але коли більшість учасників повернулася до краю, то у вересні 1920 р. у Львові спочатку постала Начальна колегія УВО в складі О. Навроцького, М. Матчака, Я. Чижа, Ю. Полянського, В. Целевича. Після приїзду з-за кордону в липні 1921 р. Є. Коновальця він очолив реорганізовану з Начальної колегії
Начальну команду УВО, яка з часом перебрала назву "Верховна команда". Начальником штабу УВО став полк. Ю. Отмарштейн.*
За іншими даними, керував УВО сенат у складі трьох осіб, з середовища котрих обирався командант.
Вже у наказі ч. І Начальної колегії від 2 вересня 1920 р., про який є певні відомості в радянських джерелах, наголошувалось, що УВО бачить своє головне завдання в організації в зручний момент збройного виступу з метою визволення українського народу. Начальна колегія розглядала себе як керівний орган для всіх українських військових організацій як на українських землях, так і за їх межами.33
Територія, на яку поширювалася діяльність УВО, спочатку ділилася на чотири, а потім на 13 округ, а останні - на повіти. Найменшою клітиною вважався гурт з п'яти членів. Окружні й повітові осередки УВО очолювали ко-манданти, кількість яких уже у 1922 р. становила 58 осіб. 1922 року у зв'язку з виїздом за кордон команданта і членів Начальної команди УВО внаслідок переслідування поляками, у Львові створюється крайова команда УВО на чолі з полк. А. Мельником.** Водночас здійснюється спроба створити крайову команду УВО й для Наддніпрянської України. З таким завданням в ГРСР виїхали сотники І. Андрухів та М. Опока, котрі з часом були заарештовані чекістами. Між тим, у рішеннях з'їзду членів Ради Верховного команданта УВО,* який відбувся 8-11 червня 1930 р. в Празі, зазначалося,
що з'їзд "прийняв з з приємністю до відома факт зв'язку Спілки [мається на увазі УВО. - Авт.] з революційними організаціями на Великій Україні і висловив побажання, щоб той зв'язок Верховна команда поширила та належно закріпила".34
Разом з тим з документів радянських спецслужб відомо, що проникненні УВО в радянську Україну розпочалося з 1924 р.** і пов'язувалося з членами КПЗУ, іншими громадськими й культурними діячами з Галичини, котрі переїхали на побут до УСРР і начебто були агентами УВО. Заарештований органами ДПУ України М. Біляч у своїх зізнаннях стверджував, що Є. Коновалець послав на схід також О. Думина, Дністренка, Хом'яка. За його ж словами, в 1924 р. на Україну нібито приїздив Д. Паліїв. Серед членів київської групи УВО називався вищезгаданий М. Опока.35
Експозитури УВО організовувалися також за кордоном, зокрема, у Чехословаччині, Франції, Литві, вільному місті Данциг. У цьому місті в 1925 р. зла створена старшинська школа і проведено тритижневий курс вишколу членів УВО.
В організаційному відношенні кожна команда УВО, як правило, складалася з референтур: організаційної, бойової, політичної або пропагандивної, Оінансової. Особливе місце в УВО займала розвідувальна референтура, яку очолював сотник О. Думин. Навколо його особи було чимало різних чуток. Одні вважали, що він працював на польську і радянську розвідку, інші - на німецькі спецслужби. Важливе значення у забезпеченні УВО від ударів польської поліції належало конспірації. За словами відомого діяча УВО-ОУН В. Мартинця,*** в 1922-1928 рр. конспірація в УВО "була найліпше поставлена й найсильніше бережена, як ніколи перед тим або потім".
У порівнянні з іншими союзами бувших вояків українських армій УВО мала одну незаперечну перевагу, яка забезпечила їй високу життєздатність, а в наступному - можливість трансформації в більш масову організацію, відому під назвою ОУН. Ця перевага полягала в тому, що лише УВО зуміла створити свої осередки на західноукраїнських землях. Масовою базою УВО стала галицька молодь, її найбільш свідома і динамічна частина, котра боляче реагувала на поразку своїх батьків у боротьбі з поляками в 1918-1919 рр. і прагнула до активних дій під прапорами визвольного руху.
Щоб охарактеризувати настрої молоді на Західній Україні у той час, коли до лав визвольного руху прилучалися Р. Шухевич, С. Бандера, В. Кук, М. Лебідь та багато інших, доцільно процитувати кілька рядків з листа середовища ЗУНРО від 26 листопада 1926 р. із Східної Галичини до Товариства Січ ім. Б. Хмельницького у Нью-Йорку. "Щодо молоді середніх шкіл по містах, - говориться в згаданому листі, - то вона прямо захоплена революційними ідеями, а є
навіть такі запалені голови, що хотіли б сейчас піднімати революцію* і клопіт маємо, щоб їх погамувати".36
Говорячи про утворення УВО, не можна обминути обставини, які в цей період склалися у Східній Галичині, окупованій Польщею. То був час, коли уряд ЗУНР прагнув домогтися від Антанти скасування польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і створення тут самостійної галицької держави. Але вже 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Велика Британія, Франція, Італія, Японія) вирішила згадане питання на користь Польщі.
Відомо, що на це рішення вплинуло багато причин. Цікавою здається у цьому контексті думка відомого громадського діяча О. Макаренка.** У листі від 3 квітня 1923 р. до Ю. Колларда він писав: "Антанта не могла: ні приєднати Галичини до України, ні зробити з Галичини окрему державу. Ніхто собі не ворог. Антанта теж. Коли б Галичина була самостійною державою, то Москва б мала через Галичину коридор до Німеччини, зайшла б в тил Польщі і її знищила. А Польща для Антанти необхідна як сторож Німеччини і оборонний вал проти Москви і большевизма. Аби Україна була дійсно самостійною державою, Антанта, на мою думку, не вагалася б на приєднання Галичини до України, бо українська держава грала б ту роль, що тепер Польща, я думаю, навіть з більшим успіхом".37
Важко не погодитися з вищенаведеним твердженням, але при цьому слід додати, що справа Західної України мала б іншу долю, коли б українська політична еміграція спромоглася виступити перед міжнародним співтовариством єдиним фронтом проти домагань поляків і коли б на цих теренах польський окупаційний режим зустрівся із збройним спротивом українського населення.
Однак у той час нечисельна УВО і недостатньо згуртовані прихильники Є. Петрушевича, яких роздирали міжпартійні чвари, були не в змозі вчинити рішучий опір польській владі і спонукати Лігу Націй до прийняття рішення, яке б відповідало інтересам українства. Тодішні українські політики призабули (або ж злякалися?) про таку могутню зброю, якою був повстанський рух в подіях 1917-1921 рр. в Україні, і не застосували цю зброю проти Польщі, побоюючись звинувачень з боку Антанти в наслідуванні більшовицьких методів боротьби.
Коли влітку 1920 р. у Східну Галичину вступили війська Червоної армії, то, як свідчить лист від 27 серпня 1920 р. керівника закордонних справ ЗУНР С. Витвицького до посла ЗУНР у Празі С. Смаль-Стоцького, уряд ЗУНР замість використання цієї ситуації для боротьби з польськими окупантами прагнув "не допустити до того, щоб повстання прибрало большевицький характер".38
На зазначену вище позицію галицьких політиків, яка загальмувала можливі антипольські виступи населення Західної України, помітний вплив мала точка зору уряду УНР. У листі від 27 липня 1920 р. до В. Прокоповича Голова Директорії УНР С. Петлюра писав, що необхідно роз'яснити Є. Петрушевичу та його прихильникам, "що всяка терористична акція [йдеться про протипольські дії. - Авт.], до котрої тут готуються, не вдасться доти, доки ми тут перебуваємо". І далі С. Петлюра пропонував розтлумачити галичанам, що вони повинні "врешті кинути свої закамарки та признати потребу хвилі",39 тобто зрозуміти, що в даний час ворогом української державності є більшовики.
Уряд ЗУНР виявляв нерішучість та непослідовність і в наступні роки. Так, 12 липня 1922 р. військовий представник уряду ЗУНР в Празі повідомив команду Українського військового табора в Йозефові (ЧСР), де перебували частини колишньої Української галицької армії, що серед української еміграції поширюються чутки "щодо майбутнього повстання в Східній Галичині" і певні дані свідчать, що "розсадником сих поголосок є і Табір". З огляду на зазначене повідомлялося, що уряд ЗУНР "всяку акцію веде лишень в отвертім полі, до підпільних організацій ніколи нікого не ангажував, ніколи з подібними акціями не мав нічого спільного, ані мати не може". Військовий представник вимагав посилити контроль за поведінкою особового складу вояків УГА, застерігати проти розповсюдження неправдивих чуток, притягати винуватців до відповідальності.40