Але в середовищі УГА польська окупація Західної України сприймалася вкрай негативно, багато вояків бажали продовжити збройну боротьбу з поляками. Проявом згаданих настроїв стало створення навесні 1923 р. в Йозефівському таборі "легіона смерті". Він мав об'єднати найбільш відчайдушних бойовиків і стати "вдарною силою проти нахабного і лютого ката, месником всіх заподіяних нашому народові кривд". Члени "легіону" планували перебратися до Литви, де за згодою місцевих чиновників мали пройти необхідний військовий вишкіл.41
У цілому ворожу позицію стосовно згаданого вище рішення Ради послів зайняла й УВО. У записці від 19 березня 1923 р., яка зберігається серед документів президіальної канцелярії і глави ЗУНР, зазначалося: "Військова організація стоїть дальше на становищі активної боротьби з польською окупацією та з польським елементом взагалі в цілому просторі західноукраїнських земель". Сам Є. Коновалець закликав "не дуритися надіями на автоно-мію", до чого схилялися окремі діячі українського національного табору, підкреслював, що "сьогодні балачки з поляками неможливі".42
З огляду на зазначене слід підкреслити, що приїзд Є. Коновальця на західноукраїнські терени вже зразу був хворобливо сприйнятий Є. Петрушевичем і це помітно позначилося на стосунках між обома діячами. Причина згаданого, як здається, крилася в тому, що в цей час глава ЗУНР домогався визнання Антантою незалежності ЗУНР і був рішуче проти того, щоб пов'язувати долю Західної України з продовженням боротьби за державну незалежність всіх українських земель. У цьому контексті Є. Петру-шевич вважав, що командант УВО, "користуючись з нагоди, хоче на галицькому ґрунті творити собі базу до нових евентуальних авантюр під кличем соборної України".43
Отож, в цьому принциповому питанні - ЗУНР або соборна Україна - була одна з головних розбіжностей в поглядах між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, яка негативно позначилася на національно-визвольному русі в Східній Галичині.
Цікаво, що суперечності між Головою Національної Ради Східної Галичнни і керівником УВО не залишилися поза увагою відповідних радянських чинників, котрі пильно стежили за розвитком подій в Західній Україні. Більшовики, відзначаючи такі суперечності, вважали між тим, що обидві сторони в кінцевому підсумку мріють про створення "самостійної Великої України".44 І це, на нашу думку, має бути головним в оцінці цих двох видатних постатей.
Колишній командир Осадного корпусу Січових Стрільців полк. Є. Коновалець, котрий очолив УВО, був одним з найавторитетніших діячів українського національно-визвольного руху 20-30-х років. Як писав член УВО і ОУН З. Книш, Є. М. Коновалець "став легендарною постаттю, символом спротиву всього українського народу в його боротьбі на чотирьох займанщинах". Народився командант УВО в 1891 р. у м. Зашків на Львівщині в родині українських інтелігентів. Вчився у львівській гімназії, а потім в університеті. За вимоги українізувати вищу освіту в Галичині студент Коновалець був заарештований. Очолював під час навчання молодіжну фракцію української національно-демократичної партії. Як прапорщик австро-угорської армії в 1915 р. потрапив у російський полон, де в таборі військовополонених на Поволжі познайомився з А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучабським ті іншими майбутніми старшинами Січових Стрільців. "Галицько-буковинського куреня", а потім і куреня Січових Стрільців. З березня 1918 р. він - командир полку Січових Стрільців, роззброєного німцями.
Коли в листопаді 1918 р. в Україні розпочалося збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського і німецько-австрійських окупантів, керовані Є. Коновальцем Січові Стрільці відіграли вирішальну роль у захопленні Києва, де перебрала владу Директорія УНР. Деякий час Є. Коновалець був військовим комендантом столиці України. Саме в цей час, за словами В. Винниченка, "коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців.45 Компліменти на адресу Є. Коновальця, звичайно, не були випадковими. У цей період дії командира стрільців відзначалися рішучістю у ставленні до противників української влади - більшовиків. Недаремно з цього приводу відомий більшовицький діяч С. Косіор, згадуючи київські події кінця 1918 - початку 1919 рр., говорив, що "Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця".46
У наступні часи полк. Є. Коновалець на чолі Осадного корпусу Січових Стрільців брав активну участь в бойових діях впродовж 1919 р., а його вояки зарекомендували себе найбільш стійкою формацією Армії УНР.
Після звільнення з польського табору інтернованих вояків Армії УНР в Луцьку, полк. Коновалець за особистим дорученням С. Петлюри виїхав за кордон з метою створення нового військового формування з частин бійців українських армій, котрі були інтерновані в Чехо-Словаччині і Польщі. Однак ця робота була припинена у зв'язку з закінченням війни між Польщею і радянською Росією.
Як уже зазначалося, в 1921 р. він обирається командантом Начальної Команди УВО, а у 1922 р. після атентату С. Федака остаточно виїздить за кордон. Штаб-квартирою УВО став Берлін. Завдяки зусиллям Є. Коновальця УВО помітно активізувала український національно-визвольний рух, зробила його більш динамічним і радикальним. Слова команданта УВО "здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї" знайшли палкий відгук у серцях західноукраїнської молоді, спонукали її до вступу в УВО, а потім ОУН, до активної боротьби за самостійну Україну.
Цілком закономірно, що саме Є. Коновалець став засновником ОУН, з діяльністю якої зв'язані найпам'ятніші події у визвольних змаганнях українського народу в XX столітті. Очоливши ПУН (Провід українських націоналістів), він під час поїздки до США в 1929 р. сприяв активізації діяльності стрілецьких громад в США і Канаді, орієнтації їх на УВО-ОУН, заініціював створення "Організації державного відродження України" (ОДВУ), домігся матеріальної підтримки націоналістичного руху.
Є. Коновалець виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній обстановці в Україні, пристосовувати до цього форми і методи роботи ОУН. Голова ПУН мислив завжди загальнодержавними категоріями і розглядав націоналістичний рух у Західній Україні як складову частину визвольних змагань українського народу.
За словами діяча ОУН Б. Кордюка, Є. Коновалець "не був теоретиком і жадною мірою ідеологом", бо за "своєю природою та темпераментом просто не хотів бути". Згаданий автор цілком справедливо вважає, що Є. Коновалець - військовий і політичний організатор, особа, "що має дар та здібність гуртувати людей навколо великого завдання". Сам голова ПУН прекрасно усвідомлював свою особисту відповідальність на цій високій посаді. "Провідник, - писав Є. Коновалець, - і в найгірших ситуаціях не сміє, з одного боку, тратити душевної рівноваги, а, з другого боку, мусить все передумати до найменших дрібниць, а, зокрема, приймати як можливі найбільш небезпечні ситуації".47 Він прагнув до активної діяльності в керівництві націоналістичним рухом, скаржився, що перебування на одному місці (у цей час це була Швейцарія) не дає йому ані свободи рухів, ані свободи діла, обмежує його діяльність "тільки до безплідної переписки".
Важливою якістю голови ПУН було його критичне ставлення до власних дій, вміння спокійно вислухати аргументи своїх соратників. Коли в 1930 р. фінансовий референт ПУН Д. Демчук зауважив, що Є. Коновалець як провідник, наділений диктаторськими повноваженнями, недостатньо ними користувався, "нічого не робив, лише займався фінансовими справами, а це не його робота", то голова ПУН визнав цю критику цілком справедливою. При цьому водночас зазначив, що від правильного вирішення фінансових питань залежить фактично доля існування ОУН. В іншому випадку Є. Коновалець писав члену ПУН Д. Андрієвському: "Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можна добачити, що зроблено правильно, а що ні". А також слушно додав: "Прошу тільки критикуючи діяльність ОУН, більш превизно формулювати те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися".48
Є. Коновалець рішуче виступав проти застосування в полеміці між членами ПУН і ОУН (а також з політичними опонентами) непристойних висловів, які він називав "вуличною лайкою". З цього приводу він критикував М. Сціборського, який вживав такі слова, як, наприклад, "шулери, зрадники, нахаби". Щодо діячів УНР і гетьманського руху, то на думку Є. Коновальця, називати їх зрадниками теж "було б надто відважно".49
Користуючись високим авторитетом, Є. Коновалець багато зробив для організаційного зміцнення і матеріального забезпечення діяльності ОУН, ідейного загартування її кадрів, для усвідомлення всім членством гострої потреби безкомпромісної боротьби за українську державу. Поряд з цим він не зміг в останні роки свого життя усунути розбіжності між ПУН і крайовою екзекутивою ОУН на Західних українських землях. Його тривала відірваність від краю, недостатнє знання місцевих кадрів були, мабуть, однією з причин наступного розколу в ОУН.
Наділений рисами командира і провідника, голова ПУН був надзвичайно товариською і чуйною людиною, схильною безмежно довіряти людям з найближчого оточення. Цим нерідко користувалися ті, хто свою участь у визвольній боротьбі пов'язував не з інтересами Організації, а з власними амбіціями і планами. Невипадково серед його найближчого оточення опинився відомий Р. Яри, котрий завдяки знанню кількох мов, елегантній зовнішності і красномовству став, за словами одного німецького джерела, "незамінним співробітником п. Коновальця".50 Його вплив на Є. Коновальця був дуже значним. З незрозумілих причин голова ПУН наблизив до себе й таємного агента НКВС Павлуся Валюха (П. Судоплатов), свого вбивцю, який спритно грав роль представника неіснуючого націоналістичного підпілля у Східній Україні.