Не дивлячись на поразку у визвольних змаганнях, саме колишні вояки армії УНР виявилися найбільш послідовними у справі продовження боротьби за самостійність України. Зокрема, вже у липні-серпні 1920 р. у Празі відбутися переговори представників Українських Січових Стрільців (УСС),* Січових
Стрільців, інших українських військових формацій, наслідком яких стало створення "Української військової організації" (УВО).**
Липнева зустріч в Празі, переважно членів старшинських рад УСС і СС, яка нерідко називається з'їздом, проходила у той час, коли Червона армія вела бойові дії проти поляків на теренах Східної Галичини і Західної Волині, що певною мірою позначилася на деяких рішеннях з'їзду. Відомості про це можна почерпнути із записки діяча ЗУНР Л. Мишуги на ім'я голови Української національної ради ЗУНР Є. Петрушевича*** від 20 серпня 1920 р. Він особисто познайомився з машинописним примірником директив, привезених з Праги до Відня. Вони формулювалися у такій редакції:
"1) З'їзд констатує, що причиною національної катастрофи є факт, що на українських землях маємо три уряди (петлюрівський, більшовицький і диктатора).
2) Всі військові частини за кордоном належить задержати в якнайбільшій організованості і дисципліні.
3) Не ставити опору більшовицькому наступу на Галичину.
4) Осягнувши соборність українських земель під більшовиками, розпочати акцію за здійснення самостійності УНР".21
31 серпня 1920 р. в столиці Чехо-Словаччини відбувся, як пише у своїх спогадах Є. Коновалець, з'їзд відпоручників (представників) українських військових організацій за кордоном.22 У ньому, за деякими даними, брали участь представники українського вояцтва з теренів Америки, Німеччини, Польщі та Чехо-Словаччини. У резолюції цього зібрання наголошувалося, що "з'їзд висловлюється за соборну і незалежну Україну, в яких би соціальних чи політичних формах вона не виникла".23
Слід припустити, що у Празі питання про створення всеукраїнської військової організації через розбіжності у середовищі колишніх вояків українських армій не було остаточно вирішено. За цих обставин Є. Коновалець і його однодумці започаткували УВО як регіональне об'єднання, розраховуючи з часом поширити його впливи і діяльність на всі українські землі.
Ця точка зору підкріплюється певними фактами. По-перше, в конфіденційних документах канцелярії Є. Петрушевича УВО завжди іменувалася як В. О. (Військова організація): По-друге, до складу Начальної команди УВО, що сформувалася у Львові, увійшли виключно галичани з частин Січових Стрільців та УГА. По-третє, у середині січня 1923 р. у Празі відбувся організаційний з'їзд представників п'яти осередків української військової еміграції (з дев'яти запрошених), який заснував "Український військовий союз" (УВС).
УВС розглядав себе як загальнонаціональну організацію, що має на меті об'єднати українські військові організації за принципом "нація вище над усе". Союз прагнув "створити сильну духом еміграцію, свідому своїх національних завдань, яка не вагатиметься і не йтиме ні до одного з окупантів, але твердо й непохитно проводитиме національну роботу". Підкреслювалося також, що УВС - "організація не територіальна, не класова, а національна". Почесним головою УВС обрали найавторитетнішого військового діяча УНР генерал-поручника М. Омельяновича-Павленка.24
Інтерес становлять й інші цікаві ініціативи військовиків. Так, на початку липня 1922 р. у Будапешті відбулися переговори між провідниками УНКТ (Українське народне козацьке товариство) І. Полтавцем-Остряницею та Б. Бутенком з колишнім командувачем Армії УНР генерал-поручником М. Омельяновичем-Павленком. Обидві сторони дійшли висновку про необхідність вжиття заходів щодо "об'єднання національно-державних і активних елементів як серед цивільних, так і військових українців з метою ведення їх в єдиному Українському козацькому товаристві для відбудови Української самостійної держави".25 При цьому прихильники УНКТ називали себе націоналістами-козаками і заявляли: "історія народа і державність творяться не подачею голосів, а того більше дипломатичних нот, а залізом і кров'ю".
Але годі було чекати злагоди. За словами полк. М. Чеботаріва, "коли вмістити в один мішок Удовиченка і Омельяновича, то вони навіки перегризуться за первенство".26 Так воно й сталося. Згаданий УВС виявився недовговічним. Замість нього 6 листопада 1926 р. у Празі був заснований Союз організацій колишніх вояків армії УНР. У прийнятому статуті підкреслювалося, що мета союзу - це об'єднання всіх поодиноких військових організацій груп на платформі збереження і розвитку української військової традиції, відновленої боротьбою Армії УНР у 1917-1921 рр. та закріплення її волею українського народу на рідній землі. Союз також заявляв, що він перебуває в стані постійної готовності до послуг уряду УНР.27
Аналогічні організації незабаром виникли в Бельгії, Німеччині, Франції, Хорватії, Чехо-Словаччині, Туреччині, Польщі, США і Канаді. Водночас у Варшаві створюється Українське військово-історичне товариство, а пізніше в Празі постає Українське військово-наукове товариство (УВНТ).
Треба визнати, що українське вояцтво виявилося у підсумку нездатним подолати амбіції своїх керівників, не зуміло стати під єдиний політичний провід. Цікавими здаються у цьому контексті думки полк. М. Чеботаріва. У листі від 31 серпня 1925 р. до сот. В. Шевченка він писав: "Здавалося б, що бувші військові мусили б об'єднатися і утворити сильну військову організацію на ґрунті військовості і старих традицій. Так ні..." І далі Чеботарів зазначив: "На жаль, я не знаходжу між нашими військовиками такого чоловіка, який би зрозумів всю вагу такої організації і енергійно взявся б за здійснення її".28
І це була правда. Звичайно, чудові фахівці та розумні люди були. Наприклад, серед військовиків високим авторитетом користувався вже згадуваний бувший командувач Армією УНР генерал-поручник М. Омельянович-Павленко, якого називали "Дідом". Але і в нього амбіції брали гору перед здоровим глуздом, розсудливістю і політичною доцільністю. Зокрема, він інтригував проти Головного отамана і Голови Директорії УНР С. Петлюри, не був постійним у ставленні до різних політичних сил.
Отож, з усіх ініціатив вояків українських армій позитивні результати дала лише справа Є. Коновальця та його товаришів по зброї. Тільки УВО зуміла стати на шлях практичних дій, кинула виклик спочатку польській адміністрації, а потім й іншим загарбникам українських земель. УВО у своїй діяльності не зуміла уникнути багатьох прорахунків, однак її внесок в український національно-визвольний рух був найпомітнішим.
Тим часом у перші місяці існування УВО її доля, як гадається, не була до кінця з'ясованою. Як пише у своєму щоденнику діяч стрілецького руху і відомий правник В. Старосольський, восени 1920 р. він мав розмови з Є. Ко-новальцем з приводу відновлення стрілецьких організацій (УСС і Січових Стрільців). За словами Старосольського, Є. Коновалець заявив, що "організація Січових Стрільців існує - треба відновити організацію УСС, відтак з'єднаємо обидві ці організації в одну".29
У контексті зазначеного не важко побачити, що об'єднана організація українського стрілецтва могла б стати альтернативою існуванню УВО. Однак з'їзд УСС, який відбувся на початку квітня 1921 р. у Празі, не вирішив питання об'єднання УСС і Січових Стрільців.
Далися взнаки розбіжності в стрілецькому середовищі. Одна частина стрілецтва схилялася до співпраці з урядом Є. Петрушевича, інша ставала на радянофільські позиції, зв'язувала себе з Комуністичною партією Східної Галичини (з 1923 р. - Комуністична партія Західної України). Чимало старшин і стрільців зайняли сторону Є. Коновальця, який на згаданому з'їзді виступив з промовою. В ній він, зокрема, сказав: "Усусство (тобто, УСС) як організація громадська з характером наскрізь військовим, повинна поставити собі на меті ті максимальні національні ідеали, за які весь час боровся український народ. Це є суверенітет державний і соборність усіх українських земель. Усусство повинно об'єднати весь народ". Говорячи про безкомпромісність майбутньої Військової організації у боротьбі за максимальні національні ідеали, Є.Коновалець при цьому закликав до тактичної гнучкості й наголосив: "Ми повинні вибирати такі тактичні шляхи, які дають нам можливість бути активними у всіх, навіть чужих організаціях [йдеться про українські організації. - Авт.], щоб підготуватися до нового наступу самостійність нашої держави.30 Як зазначав у доповідній записці від 1 липня 1933 р. до ЦК КП(б)У представник Комінтерна при КПЗУ, який мав можливість ознайомитися з протоколами з'їзду УСС, згаданий з'їзд "заклав організаційні початки УВО".31 З перших днів утворення УВО їй було важко розраховувати на визнання і підтримку як самостійного чинника політичного життя у середовищі української еміграції і в товщі українського народу. Увагу привертала діяльність так званих державних центрів: УНР у Польщі, ЗУНР в Австрії, а також організація гетьманців-державників Німеччині. З ними пов'язувалися серед українців надії на продовження боротьби за самостійну Україну. Крім того, командний склад Січових Стрільців, який увійшов до керівного ядра УВО, став об'єктом нещадної «сиггики за начебто політичну короткозорість і прагнення здійснювати тиск на уряд УНР в часи визвольних змагань.
Треба віддати належне Є. Коновальцю і його соратникам, котрі за вкрай несприятливих обставин не тільки вдало відводили ті удари, але й зуміли вставити справу так, що викликали інтерес до своєї організації. Спочатку УТЗО створювалася з метою "зберегти військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів". Проте швидко стало зрозумілим, що на перспективи війни на теренах України не слід розраховувати. Тому діяльність УВО мала набути головним чином диверсійно-підривного спрямування стосовно польського окупаційного режиму. А замах члена УВО С. Федака у 1922 р. на Й. Пілсудського і львівського воєводу Грабовського засвідчив, що в арсеналі Військової організації з'явився ефективний засіб тиску на польську адміністрацію.