План
Вступ
Основна частина
1. Російське право XI – XV століть
2. Судебник 1497 року
Висновок
Вступ
Метою даного реферату є опис джерел російського права XI – XV століть, а так само розкриття питання про необхідність створення Судебника 1497 року і його основних положень.
В першу чергу мова в моєму рефераті піде про найкрупніший пам'ятник староруського права – Російській Правді. Списки Російської Правди дійшли до нас у великій кількості, але їх єдина класифікація дотепер відсутня. Всі списки російської правди можна розділити на три редакції: Коротка Правда, Просторова Правда і Скорочена Правда. Російська Правда була кодексом староруського феодального права, джерелами кодифікування були норми звичайного права, князівська судова практика і деякі норми візантійського канонічного права.
Наступним кроком в розвитку староруського права з'явилася поява судної грамоти Пскова, джерелом для якої була все та ж Російська Правда. Проте в порівнянні з Російською Правдою в ній більш докладно регламентувалися цивільно-правові відносини і інститути, обов'язкове право, судове право, розглядаються деякі види політичних і державних злочинів. Судна грамота Пскова була основним джерелом права для Пскова.
Російська правда була так само джерелом для створення іншого пам'ятника староруського права – Новгородської судної грамоти. Положення, закладені в судну грамоту, були засновані на звичайному праві. Новгородська судна грамота обмежувалася розглядом законодавчих норм про суд і порядок суду, інших положень вона не містила.
Документом, який знаменує нову епоху в історії держави і права Росії – становлення єдиної Російської держави – є загальноросійський Судебник 1497 року. Розвиток феодальних відносин, утворення централізованої держави вимагали створення істотно нових законодавчих актів. Норми звичайного права і князівська судова практика Російської Правди виявилися вже недостатніми для управління Московським князівством.
1. Російське право XI – XV століть
«До наших днів дійшлі більше ста списків Російської Правди, які можна представити в трьох основних редакціях: Коротка правда (КП), Просторова правда (ПП) і Скорочена правда (СП). Якнайдавнішою редакцією (підготовлена не пізніше 1054г.) є Коротка Правда, що складається з Правди Ярослава (ст. 1 — 18), Правди Ярославічей (ст. 19 — 41), Покона вирного (ст. 42), Уроку мостників (ст. 43). Просторова редакція, що виникла не раніше 1113 р. і пов'язана з ім'ям Володимира Мономаха, розділяється на Суд Ярослава (ст. 1 — 52) і Статут Володимира Мономаха (ст. 53 — 121). Скорочена редакція з'явилася в середині XV в. з переробленої Просторової редакції.»
В період формування феодальних відносин головним джерелом права було звичайне право. З утворенням Староруської держави створюється вже певна система норм феодального права, яка одержує подальший розвиток у міру посилення в Київській Русі феодального устрою.
Певний вплив на Російську Правду надав візантійське канонічне право. В цьому нас переконують найраніші, дійшли до нас пам'ятники староруського феодального права, якими є договори з Візантійською імперією, що відносяться якраз до X в. (911, 944, 971 рр.).
Перша спроба уніфікації норм староруського права була зроблена Володимиром I, який в цілях боротьби з антифеодальними злочинами спочатку ввів смертну страту за вбивство, а потім був вимушений замінити її грошовими штрафами за вбивство — «вирами», перетворивши їх на одне з найважливіших джерел доходів князівської казни.
Друга спроба уніфікації норм російського права була зроблена після смерті Владимира його сином Ярославом Мудрим (1015—1054 рр.). Йому приписується складання юридичної збірки, відомої під назвою «Стародавньої Правди» або «Правди Ярослава». Поява Правди Ярослава була вельми примітним явищем в історії російського права: вона з'явилася першим письмовим зведенням законів Староруської держави.
Правда Ярослава відобразила норми ранньофеодального права. Її головним джерелом було староруське звичайне право. Для того, щоб норми звичайного права не могли по різному регулювати одні і ті ж відносини в різних частинах держави, Ярослав санкціонував і розповсюдив на всю територію ту систему звичайного права, яка виникла в самому Києві, зробивши її обов'язковою, таким чином, для всієї решти частин своєї держави. Правда Ярослава — зведення норм російського звичайного права, що склалося головним чином в IX — X вв., пристосованого до феодальних відносин, що розвиваються, і ставлячого перед собою задачу обмеження стародавніх громадських звичаїв. В цій меті Правда Ярослава вжила заходів до обмеження права кровної помсти. В ній кровна помста зберігається тільки відносно вбивства і при цьому обмежується довкола найближчих родичів убитого. У всій решті випадків вона замінюється грошовими штрафами за вбивство («вирами») по ухвалі суду.
Наступним етапом в розвитку російського феодального права з'явилася «Правда Ярославічей» — нова юридична збірка Київської Русі, в якій знайшло віддзеркалення остаточне оформлення основних почав цього права. Вона була прийнята на з'їзді Ярославічей, тобто дітей Ярослава, з їх дружинниками в період, імовірно, з 1054 по 1072 рр.
На відміну від Правди Ярослава, головним джерелом якої були норми звичайного права, Правда Ярославічей базувалася на князівському законодавстві і судовій практиці. Вона вже не обмежує, а зовсім забороняє кровну помсту, у всіх випадках замінюючи її системою грошових штрафів («вир»), строго враховуючи при цьому суспільне положення убитого. Цілою системою спеціальних штрафів Правда Ярославічей охороняла від замахів з боку селян непорушність феодальної власності, і в першу чергу князівську власність — землю, комори, худобу, борть.
Почало XII століття в житті Київської Русі ознаменувалося різким загостренням класових суперечностей. Феодальна експлуатація, князівські усобиці, поєднувані з неврожаями, голодом, привели в цей період до посилення розорення і зубожіння народних мас. В 1113 році в Києві спалахнуло могутнє повстання міських соціальних низів і навколишнього селянства. В цей важкий час на Київський престол був запрошений князь Володимир Мономах, який в 1113 році скликав нараду знаті, на якій була прийнята спеціальна юридична збірка, названа «Статутом Володимира Мономаха». Цей Статут складався з ряду ухвал, що мали на своїй меті дещо пом'якшити класові суперечності в Київській державі. Так, наприклад, закон став охороняти особу і майно закупу, забороняючи пану безпричинно карати його і віднімати майно, були встановлені граничні розміри відсотків на борг.
Статут Володимира Мономаха відрізняється від Правди Ярослава і Ярославічей більшою повнотою правового регулювання феодальних відносин. Разом з достатньо докладною регламентацією відносин, витікаючих із зобов'язань, він встановлює основні принципи феодального сімейного, спадкового і опікунського права, а також містить великий розділ, присвячений кримінальному і процесуальному праву.
До другої половини XII століття староруська держава розпалася і Русь остаточно роздроблялася на безліч дрібних князівств. В цих умовах законодавчий розвиток норм Російської Правди припинився. У міру поглиблення розпаду і відособлення окремих російських земель, в XIV — XV століттях сталі з'являтися відмінності в правовому розвитку цих земель. Ці відмінності витікали з особливостей економічного і суспільного розвитку. Стали з'являтися нові норми, що суперечать якоюсь мірою нормам Російської Правди. Це стало особливо помітним в російській державі в XIV — XV століттях, коли виникли істотні відмінності між нормами Правди і нормами звичайного права. Це викликало необхідність зробити спробу переробити Російську Правду з таким розрахунком, щоб виключити з неї застарілі норми, що суперечать духу нового часу. В результаті цього з'явилася третя, Скорочена з Просторової, редакція Російської Правди. Місце і час виникнення цієї редакції точно не встановлено.
Одним з найчудовіших після Російської Правди законодавчим пам'ятником Росії, що дійшов до нас, є судна грамота Пскова. Грамота Пскова є наступну за Російською Правдою ступенем в розвитку російського законодавства. Не дивлячись на видиму схожість її з Російською Правдою, між цими документами існують серйозні відмінності. Джерелами судної грамоти Пскова були князівські статути і норми звичайного права. Судна грамота Пскова була прийнята вічовим збором міста в середині XV століття. Вона була основним джерелом права для Пскова до його приєднання до Москви. Судна Грамота Пскова була складена в 1467 році. Грамота складається з 120 статі, 108 з яких були прийняті в 1467 році, а інші були дописані пізніше за рішенням веча. В порівнянні з Російською правдою в ній більш докладно регламентувалися цивільно-правові відносини і інститути, обов'язкове право, судове право, розглядаються деякі види політичних і державних злочинів.
«Речове право передбачало розподіл речей на нерухомі (“отчина”) і рухомі (“живіт”), розрізняло спадкове (“вотчина”) і умовне (“кормля”) землеволодіння. Були визначені способи виникнення права власності: закінчення терміну давності володіння, перехід за договором, по спадку, подарувало».
Обов'язкове право регламентувало договори купівлі-продажу, дарування, позики, особистого найму. Форма договору могла бути усною і письмовою. Оформлення здійснювалося у присутності священика або свідків. При закріпленні деяких договорів була потрібна застава, поручительство – якщо сума менше одного рубля обов'язкове письмове оформлення.
Судна грамота «Пскова знає два види спадковості: згідно із законом («отморщина») і по заповіту («наказове»). Заповіт потребував державному твердженні. Прямо перераховувалися тільки спадкоємці згідно із законом (висхідні, низхідні, бічні, чоловік)».