КУРСОВА РОБОТА
з курсу: “Конституційне право України”
на тему: “Склад, компетенція та внутрішня організація Верховної Ради України”
Вступ
б. вибори народних депутатів України;
в. права і обов’язки народних депутатів України.
а. порядок скликання і проведення сесій Верховної Ради України;
б. організація засідань Верховної Ради України;
в. порядок голосування народних депутатів України;
ІІІ. Компетенція Верховної Ради України.
а. основні завдання та функції Верховної Ради України;
б. відносини парламенту з іншими органами державної влади України;
в. інші повноваження Верховної Ради України.
Література
Вступ.
Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави.
Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.
За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.
Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади, легіслатурами (від латинського Lex — закон). Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші, окрім законодавчої, функції, зокрема представницька, установча, парламентського контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних зв'язків тощо.
Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви — Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, — але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму.
Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських і змішаних (президентсько-парламентських, парламентсько-президентських) республік та монархій.
Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів гарантії проти диктатури. Організація влади на засадах парламентаризму дає можливість залучити до участі в управлінні державою найбільш підготовлених для цього представників народу. Парламенти діють від імені народу, виражають його волю й інтереси.
На відміну від органів виконавчої і судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Парламенти теж допускають помилки. Але безсумнівним є те, що без парламентів, без парламентаризму демократія неможлива, оскільки сою волю народ виражає саме через своїх представників в парламенті. Тому питання нині полягає не у доцільності парламентаризму як такого, а у його вдосконаленні.
Розвиток сучасного українського парламентаризму здійснюється у руслі зазначених вище загальносвітових процесів і тенденцій. Одночасно йому властиві і певні національні особливості. Вони обумовлені не тільки специфікою сучасних соціально-економічних процесів і державного устрою України. Важливе значення тут мають також історичні передумови і традиції становлення українського парламентаризму.
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.
Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє весь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції України, з її змісту, так і з назви парламенту — "Верховна Рада України".
До 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів.
Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади — принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.
Органи державної влади України стали рівноправними і незалежними один від одного.
Верховна Рада України, за Конституцією України, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України — єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих — крім її Верховної Ради.
Отже,розвиток сучасного українського парламентаризму здійснюється у руслі зазначених вище загальносвітових процесів і тенденцій. Одночасно йому властиві і певні національні особливості. Вони обумовлені не тільки специфікою сучасних соціально-економічних процесів і державного устрою України. Важливе значення тут мають також історичні передумови і традиції становлення українського парламентаризму.
Саме тому метою цієї роботи є дослідити та визначити особливості складу Верховної Ради України, її внутрішню організацію та компетенцію, а також їх роль у розвитку парламентаризму в Україні.
І. Склад Верховної Ради України.
Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність. Така структура, як зазначалось вище, не є типовою для великих і середніх держав, але в Україні на це є вагомі причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена насамперед тим, що Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), становлення парламентаризму в Україні (в його класичному розумінні) перебуває на початковому етапі, українське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є лише відносно структурованими, а організація державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову утвердилася в Україні далеко ще не в усіх відношеннях та іншими обставинами.
Відповідно до ст. 5 Конституції України народ України здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування. Єдиний орган законодавчої влади в Україні – парламент – складається з 450 народних депутатів, які обираються на основі демократичних принципів.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на підставі мандату народного депутата України.
Мандат (лат. mandaum – наказ, доручення) - це документ, якій засвідчує легітимність (законність) повноважень депутата будь-якого представницького органу, а також обсяг повноважень, прав та привілеїв депутата. Характер депутатського мандату обумовлює депутатська недоторканність (імунітет), право на винагороду за депутатську діяльність, а також форма стосунків депутата з виборцями. Депутатський мандат може бути імперативним або загальнонаціональним. У більшості цивілізованих країн депутатський мандат є загальнонаціональним (або вільним). Депутат вважається представником всієї нації (тобто народу, держави), а не лише окремого виборчого округу. Депутат не може бути обмежений наказами виборців, а виборці не можуть відкликати депутата. У соціалістичних та деяких постсоціалістичних країнах існує імперативний мандат, характерною ознакою якого є відповідальність депутата перед виборцями свого округу, які мають право давати накази депутатові і навіть відкликати його у випадках, передбачених законом. В Італії, ФНР, Японії та деяких інших країнах імперативний мандат забороняється конституцією. Мандат народного депутата України з прийняттям Конституції України 1996 року став вільним, отже тепер депутат не може бути відкликаний виборцями чи бути пов’язаний наказами виборців. Водночас мандат депутата місцевої ради все ще залишається імперативним.
Законодавство про статус депутатів в Україні складається з Конституції України (ст. ст. 76, 78 – 81, 86, 93), Закону України „Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 року, Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” від 11.07.2002 року, Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 року та інших нормативних актів.
Відповідно до цих актів, можна визначити, що народний депутата України – це представник українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України.